Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення судової практики
щодо проблемних питань застосування строків позовної давності
при розгляді справ, що виникають із кредитних правовідносин
План
Вступ
Висновок.
Мета роботи:
– проаналізувати судову практику застосування строків позовної давності при розгляді справ, що виникають із кредитних правовідносин за період 2017 - ІІІ квартал 2018 року;
– проаналізувати причини помилок, що допускаються судами;
– навести спірні питання застосування відповідних норм матеріального права.
При підготовці узагальнення використані дані та узагальнення надані районними судами м. Харкова та міськими, районними, міськрайонними, судами Харківської області, а також дані Апеляційного суду Харківської області (далі – АСХО) по практиці застосування строків позовної давності у спорах, що виникають із кредитних правовідносин за 2017 - ІІІ квартал 2018 року.
Вступ
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст.32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Під поняттям позовна давність, відповідно до ст. 256 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК), розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Тобто, вказане поняття - це певний період у часі зі спливом якого у кредитора зникає можливість захистити своє право у судовому порядку. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність сплила і до додаткової вимоги (стягнення неустойки: штрафу чи пені).
Законодавцем встановлено два види строку позовної давності: загальний (три роки) та спеціальний, який в свою чергу поділяється на скорочений та збільшений.
Нормою частини 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Таким чином, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
Із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, щодо обов’язковості доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, випливає що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).
Відповідно до ч.2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік. Отже, стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Разом з тим, спеціальна позовна давність застосовується за умови подання стороною у спорі відповідної заяви, зробленої до винесення судом рішення (правовий висновок ВСУ від у справі №6-1138цс15 від 25.05.2016 року).
Так, постановою Апеляційного суду Харківської області (далі – АСХО) від 17.04.2018 року по справі №623/870/17 змінено рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру пені, стягнутої на користь позивача та зменшено її розмір з 3093 грн. до 1100 грн. (розмір пені за період 16.07.2016 року по 31.05.2017 року), оскільки районним судом не було враховано клопотання відповідача щодо застосування строку позовної давності, а частина 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст. 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч.2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України (далі – ВСУ) в постановах від 30.09.2015 року у справі №6-154цс15 та від 14.12.2016 року у справі №6-2462цс16 та підтримана Великою Палатою Верховного Суду (далі – ВП ВС) у постанові від 28.03.2018 року по справі №444/9519/12.
Відповідно до ст. 259 ЦК України, сторони у випадку додержання письмової форми договору, можуть за своєю домовленості збільшити строк позовної давності, однак не можуть скорочувати законодавчо встановлені строки.
Якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам ст. 6 і ч.1 ст. 259 ЦК України, то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором (правова позиція ВСУ від 24.02.2016 року у справі № 6-1824цс15).
Частиною 2 ст. 259 ЦК України передбачено, що договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Згідно із ч.1-2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У постанові ВСУ від 24.09.2014 року по справі №6-144цс14 висловлено правову позицію стосовно договірного збільшення строку позовної давності та зазначено, що Умови надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт) існували при укладенні договору й у заяві позичальника, яку він власноручно підписав, зазначено що він ознайомлений з такими Умовами та згодний з ними. Також ВСУ вказав, що Умови є складовою кредитного договору, так як разом із заявою позичальника та Тарифами банку визначаються умови кредитного договору.
Однак, в постанові від 11.03.2015 року по справі №6-16цс15 ВСУ без посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше (у справі №6-144цс14), зазначив, що Умови надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» (Стандарт), в яких міститься положення про п’ятирічний строк позовної давності, не є складовою кредитного договору та не містить підпису позичальника про домовленість про збільшення строку позовної давності.
Так, з посиланням на правову позицію ВСУ, викладеної у постанові від 11.03.2015 року у справі № 6-16цс15, постановою ВССУ від 15.02.2017 року по справі №645/9233/15-ц скасовано рішення АСХО, із зазначенням того, що ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно виходив із того, що додані позивачем до позовної заяви Умови та Правила надання банківських послуг не датовані, тому неможливо зробити висновок про те, чи діяли вони на час виникнення правовідносин між сторонами. Крім того, встановивши, що надані позивачем Умови та Правила надання банківських послуг і Тарифи надання кредиту, які визначають розмір відсотків, штрафів, пені, термін дії договору, а також строки платежів за кредитом, не містять підпису позичальника, суд дійшов правильного висновку, що ці Умови та Правила і Тарифи не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору. У зв'язку з цим суд обґрунтовано визнав безпідставними доводи представника позивача стосовного того, що договір від 06 грудня 2005 року відповідно до п. 9.12 Умов та Правил надання банком послуг продовжує діяти внаслідок щорічної автоматичної пролонгації.
Також установлено, що згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості станом на 30 червня 2015 року відповідач здійснила останній платіж 30 серпня 2012 року у сумі 500 грн.
За таких обставин правильним є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні указаного позову на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України, у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності при зверненні 04 листопада 2015 року до суду з цим позовом, на застосуванні якої наполягав відповідач, оскільки право позивача на стягнення з відповідача заборгованості виникло з вересня 2012 року.
У постанові від 07.08.2018 року по справі №621/1682/17 апеляційний суд підтримав позицію суду першої інстанції щодо неврахування збільшення строку позовної давності з наступних підстав.
Так, на думку судової колегії АСХО, посилання ПАТ КБ «ПриватБанк» на встановлений договором строк позовної давності тривалістю в п'ятдесят років обґрунтовано не взято судом першої інстанції до уваги, оскільки пункт 1.1.7.31 «Умов та правил надання банківських послуг» не містять підпису відповідача, а в анкеті-заяві про приєднання до «Умов та правил надання банківських послуг», що підписана відповідачем, не міститься домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності до 50 років, тому сторонами не досягнуто згоди щодо збільшення строку позовної давності, зважаючи на що підлягає застосуванню загальний строк позовної давності.
Слід вказати, що Постановою ВС у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12.09.2018 року по справі №754/13763/15-ц, прийнято рішення про передачу справи на розгляд ВП ВС, оскільки вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях ВСУ.
У цій же постанові зазначено, що у разі, якщо Умови та Правила надання банком кредиту, зокрема й умова про збільшення строку позовної давності, не містять підпису позичальника та при цьому банк не надає судам належних доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови та Правила містили ту чи іншу спірну умову, зокрема і щодо збільшеного строку позовної давності, у момент підписання заяви позичальника, або в подальшому не змінювались, то такі Умови та Правила надання банком кредиту не можуть вважатися складовою частиною кредитного договору банку з цим позичальникам.
Тобто, при розгляді справ з аналогічними фактичними обставинами банки, на підтвердження тих чи інших умов кредитування, повинні надавати судам підписані позичальником Умови та Правила надання банком кредиту або докази, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, наприклад, підписану заяву позичальника, яка містить посилання на конкретну редакцію таких Умов, відповідно, із наданням суду цієї редакції Умов або докази на підтвердження того, яка саме редакція Умов була чинною на дату підписання заяви позичальником, тощо.
Надані Умови та Правила надання банком кредиту, без підтвердження того, що саме ці Умови розумів відповідач, підписуючи заяву позичальника, не повинні оцінюватися судами, як належний доказ у справах з аналогічними фактичними обставинами.
Ухвалою ВП ВС від 01.10.2018 року прийнято для продовження розгляду справу № 754/13763/15-ц та призначено її до розгляду.
У справах з подібними правовідносинами необхідно зупиняти провадження до закінчення перегляду цивільної справи №754/13763/15-ц в касаційному порядку та формування ВП ВС єдиної правозастосовчої практики розгляду судами аналогічних спорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто законодавець заклав презумпцію обізнаності кредитора про його порушення прав, таким чином обов’язок доказування необізнаності покладено на кредитора.
За зобов′язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Відповідно до правових висновків ВСУ, викладених у постановах від 19.03.2014 року по справі №6-14цс14 та від 30.09.2015 року по справі №6-154цс15, які були підтримані Великою палатою ВС у постанові від 28.03.2018 року по справі №444/9519/12, – якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов’язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування, згідно з ч.5 ст. 261 ЦК України, починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов’язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.
Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).
Так, постановою ВС від 28.02.2018 року по справі №638/10895/14-ц скасовано постанову АСХО, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.
Судом установлено, що між сторонами справи було укладено кредитний договір у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту з визначеним кінцевим терміном повернення кредиту, що відповідає строку дії картки, та зобов’язанням позичальника щомісяця сплачувати грошові кошти у розмірі 7% від суми заборгованості. Останній платіж відповідачем було здійснено 13.12.2010 року, тобто з грудня 2010 у кредитора виникло право на пред’явлення позову про стягнення заборгованості, а банк пред’явив позов лише у червні 2014 року. Установивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом із пропуском трирічного строку позовної давності, про застосування якої заявив відповідач, що є підставою для відмови у позові. Суд апеляційної інстанції вказаних обставин та норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не врахував, помилково скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
З аналогічних підстав постановою ВС від 16.05.2018 року скасовано рішення АСХО по справі 641/12249/13-ц.
Для районних судів м. Харкова та Харківської області також було проблемним питанням застосування строку позовної давності у подібних правовідносинах, що призводило до ухвалення ними рішень з порушенням норм матеріального права, а тому за наслідками апеляційного розгляду такі рішення були скасовані.
Наприклад, рішенням АСХО від 29.11.2017 року скасовано рішення суду першої інстанції по справі №611/730/17, оскільки було встановлено, що 14.12.2007 року відповідач оформив у ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитну картку «Універсальна» зі строком дії по січень 2012 року включно. При оформленні картки він підписав Анкету-Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку та пройшов ідентифікацію у ПриватБанку. Повторне заповнення будь-яких Анкет-Заяв не вимагалося згідно до процедури, що затверджена наказами у ПриватБанку. Після закінчення строку дії картки 13 грудня 2011 року отримав іншу кредитну картку «Універсальна» з новим строком дії до жовтня 2015 року включно.
Відповідно до Правил користування карткою строк дії картки вказано на лицевій стороні картки (місяць та рік), вона діє до останнього календарного для вказаного місяця.
Отже, оскільки строк дії кредитної картки «Універсальна» до жовтня 2015 року включно, апеляційний суд прийшов до висновку, що підстав для застосування загального строку позовної давності у суду першої інстанції не було, а тому відповідно до вимог п.2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України скасував рішення суду першої інстанції і ухвалив нове рішення по суті позовних вимог.
З аналогічних підстав були скасовані рішення першої інстанції по справам №621/1893/17, №611/722/17 та ін..
Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (ч.1 ст. 553 ЦК України).
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч.1-2 ст. 554 ЦК України).
Припинення поруки пов'язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.
За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень ч.4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Такий висновок відповідає правовій позиції, висловленій ВСУ у постановах від 17.09.2014 року у справі №6-53цс14, від 20.04.2016 року у справі №6-2662цс15, від 29.03.2017 року у справі №6-3087цс16 та в інших.
ВП ВС у своїй постанові від 13.06.2018 року по справі №408/8040/12 погодилася з таким висновком і не знайшла підстав для відступлення від нього.
Таким чином, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором повинно бути пред'явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами). У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Так, постановою ВС від 03.10.2018 року залишено без змін рішення АСХО від 25.10.2016 року по справі №2029/1956/2012, яким було скасовано заочне рішення суду першої інстанції в частині стягнення з поручителя заборгованості за кредитним договором.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що строк виконання умов кредитного договору щодо дострокового повернення кредитних коштів настав у 2009 році, а з позовом до поручителя ПАТ «Державний ощадний банк України» звернулося лише у лютому 2012 року, тобто з пропуском шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Оскільки порука відповідно до ч.4 ст. 559 ЦК України є припиненою, то підстави для стягнення з поручителя кредитної заборгованості відсутні.
ВССУ у пункті 17 постанови Пленуму від 30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що випливають із кредитних правовідносин» рекомендував судам за порушення позичальником своїх кредитних зобов’язань після ухвалення судового рішення про дострокове стягнення кредиту стягувати грошові кошти, передбачені лише ст. 625 ЦК, а не проценти за користування кредитом та неустойку, оскільки строк дії основного зобов’язання сплив. По суті ВССУ також погодився із тією судовою практикою, яка до цього склалася у ВСУ.
Проте у подальшому ВСУ змінив свою правову позицію, виклавши її так: наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК (постанова від 23.09.2015 року у справі №6-1206цс15, постанова від 21.09.2016 року у справі №6-2631цс15 та ін).
Касаційний суд не погодився з таким висновком ВСУ і ухвалою від 04.04.2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 04.07.2018 року (справа №310/11534/13-ц) погодилась з мотивами касаційного цивільного суду, роз’ясненнями Пленуму ВССУ, відступивши від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-1206 цс 15 від 23.09.2015 року, зазначивши, що після звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту, незалежно від способу такого стягнення, змінюється порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов’язання, відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів та неустойки.
Проте, є непоодинокі випадки, коли судді як першої так і апеляційної інстанцій не враховують під час розгляду справи зміни, що відбуваються в практиці ВС, які є обов’язковими для застосування, що в свою чергу призводить до ухвалення ними рішень з порушенням норм матеріального права.
Так, постановою АСХО від 20.08.2018 року по справі №641/1211/17 помилково залишено без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» щодо стягнення з відповідача збитків, які виникли в результаті неналежного виконання кредитного договору у вигляді заборгованості за відсотками за користування кредитом та пеню за несвоєчасне виконання зобов’язання за період, який виник після ухвалення рішення суду про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, послався на пропуск позивачем строку спеціальної позовної давності, який застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу та пені), проте суди не врахували правові висновки ВП ВС, висловлені в постанові від 04.07.2018 року по справі №310/11534/13-ц, відповідно до яких кредитор, після ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, має право на отримання компенсації з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, а не стягнення процентів та неустойки.
Під зупиненням строку позовної давності розуміється зупинення його обрахування під час існування певних обставин, передбачених ст. 263 ЦК України, в тому числі внаслідок відстрочення виконання зобов′язання (мораторій) на підставах, встановлених законом, після припинення яких продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
За правилом ч.1 й 2 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію. Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з відкриттям провадження (проваджень) у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду.
Згідно із ч.3ст.19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів зупиняється перебіг позовної давності на період його дії.
Так, постановою ВС від 13.06.2018 року по справі №642/4827/15-ц скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалу АСХО, якою залишено в силі рішення суду першої інстанції.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач пропустив позовну давність при зверненні до суду з позовом, при цьому посилався на те, що останній платіж за кредитним договором здійснено відповідачем 31.01.2012 року, заяву кредитора до боржника до господарського суду на всю суму заборгованості подано 05.03.2012 року, а з позовом до суду ПАТ «БАНК ФОРУМ» звернулось 04.06.2015 року.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, постановою Господарського суду Харківської області від 06.02.2012 року боржника як фізичну особу-суб'єкта підприємницької діяльності визнано банкрутом. Під час розгляду цієї справи ухвалою суду від 09.12.2011 року введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Отже, заявивши відповідні вимоги кредитора у справі про банкрутство боржника, банк визнав факт порушення своїх прав на своєчасне та повне повернення відповідачем суми кредиту, унаслідок чого набув право на захист своїх прав як кредитора у судовому порядку.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 26.04.2018 року дію мораторію, введеного ухвалою суду від 09.11.2011 року, припинено.
Враховуючи наведені положення закону перебіг позовної давності за зобов'язаннями відповідача у цій справі зупинений, починаючи з 09.11.2011 року і станом на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій відновлений не був.
У зв'язку з наведеним, ВС вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності щодо вимог за усією сумою кредиту, ґрунтуються на неправильному застосуванні зазначених норм матеріального права.
Відповідно до ч.1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.
До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.
До подібного висновку ВСУ дійшов у правовій позиції від 09.11.2016 року по справі № 6-1457цс16.
Так, постановою ВС від 25.07.2018 року по справі №635/806/17-ц скасовано ухвалу апеляційного суду з передачею справи на новий апеляційний розгляд.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що відповідачка отримала кредит шляхом встановлення кредитного ліміту на картковий рахунок строком на 12 місяців. Тому, встановивши, що строк дії картки закінчився у грудні 2012 року, а з позовом до суду за захистом порушеного права ТОВ «ОТП Факторинг» звернулось лише у лютому 2017 року, апеляційний суд погодився з висновком районного суду про пропуск позивачем строку позовної давності. Також суд зазначив, що банк не надав доказів переривання позовної давності сплаченого відповідачкою кредиту.
Проте, апеляційний суд не звернув увагу на те, що позивачем на підтвердження своїх вимог щодо переривання позовної давності було долучено до матеріалів справи банківські виписки із особового рахунку боржника, згідно яких останній платіж на погашення заборгованості по кредитній картці відповідачкою було здійснено 20.06.2014 року у розмірі 300 грн, а 15.07.2014 року нею було використано кредитні кошти у розмірі 407 грн 41 коп.
Отже, апеляційний суд не перевірив, чи наявні підстави для застосування ст. 264 ЦК України щодо вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, у разі якщо наявна заборгованість за кредитним договором, щодо якої строк позовної давності для звернення до суду не пропущено.
Подібні помилки допускалися і суддями районних судів м.Харкова та Харківської області.
Так, постановою АСХО від 22.02.25018 року по справі №644/5423/17 скасовано рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Суд встановив, що між ПАТ КБ «Приватбанк» та відповідачем був укладений кредитний договір. Після укладення договору відповідач активно користувався карткою, регулярно поповнював картковий рахунок, у зв’язку з чим практично не мав простроченої заборгованості протягом багатьох років: з 2007 року по 2014 рік.
Починаючи з 2014 року погашення кредиту здійснювалось нерегулярно, а, починаючи з листопада 2014 року, взагалі припинилось. У зв’язку з чим виникла заборгованість.
Із наданих банком документів вбачається, що 30.08.2014 року на погашення заборгованості за кредитним договором відповідачем був внесений платіж на суму 400 грн., 31.10.2014 року – на суму 10,90 грн. Таким чином, відрахування позовної давності починається з моменту останнього списання коштів з рахунків боржника. Позовна заява ПАТ КБ «ПриватБанк» подана до суду 28.08.2017 року, тобто в межах строку позовної давності.
З аналогічних підстав апеляційною інстанцією було скасовано рішення по справі №611/1001/17-ц та ін.
У правовій позиції ВСУ від 23.11.2016 року по справі № 6-2104цс16 зазначено, що вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності. В тексті постанови ВСУ зазначено, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про переривання строку позовної давності, керуючись лише наданим банком розрахунком, без підтвердження квитанціями, касовими ордерами та іншими документами, що засвідчують здійснення платежу особисто позичальником та визнання ним боргу, оскільки відповідач заперечував вчинення цих дій.
Як приклад, вважаючи перерваним строк позовної давності та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що останній платіж у 2012 році зроблено в розмірі 350 грн. через термінал не ідентифікованою особою. При цьому відповідач заперечувала, що вона робила вказаний платіж. Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано застосував строк позовної давності і відмовив у задоволенні позовних вимог, у зв’язку з чим рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено без змін (ухвала ВССУ від 22.03.2017 року по справі №6-11687св16).
З аналогічних підстав ухвалою ВССУ від 07.06.2017 року було скасовано рішення по справі № 6-18131св16.
Перебіг позовної давності, шляхом пред’явлення позову, може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то позовна давність не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності.
Зазначена правова позиція викладена в постановах ВСУ від 02.12.2015 року по справі №6-895цс15 та від 24.05.2017 року по справі №6-1763цс16.
Так, ухвалою ВССУ від 07.06.2017 року по справі №640/3115/16 скасовано рішення апеляційного суду з поверненням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відхиляючи доводи відповідача щодо пропуску банком строку звернення до суду, апеляційний суд виходив із того, що банк 31.08.2014 року звернувся до Ленінського районного суду м. Харкова з аналогічною позовною заявою до цього ж самого відповідача, ухвалою цього суду, внаслідок порушення правил підсудності) повернуто заявнику. Останній платіж відповідачем вчинено 04.11.2011 року, а первісно з позовом до неї банк звернувся 31.08.2014 року, тобто з дотриманням трирічного строку позовної давності. Подачею позову до суду строк позовної давності згідно з ч. 2, 3 ст. 264 ЦПК України перервався, а після винесення судом ухвали від 16.09.2014 року розпочався заново. З даним позовом позивач звернувся до суду 25.02.2016 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності.
Проте з такими висновками не погодився касаційний суд, оскільки апеляційний суд дійшов до вищезазначених висновків внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та без врахування висновків ВСУ, що викладені в постанові №6-895цс15 від 02.12.2015 року.
У правовому висновку ВСУ від 29.03.2017 року по справі №6-1996цс16 зазначено, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Тобто, звернення кредитора із заявою до боржника після спливу позовної давності до пред’явлених позивачем вимог не є підставою для переривання позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).
Відповідно до правової позиції, яка висловлена ВСУ в постанові від 09.11.2016 року у справі №6-2251цс16 пред’явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює перебіг позовної давності.
Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов.
Так, постановою ВС від 04.07.2018 року по справі №638/12822/14 скасовано ухвалу АСХО про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Судами встановлено, що зобов'язання по кредитному договору відповідачем не виконувались належним чином, зокрема не виконувався графік платежів, порушено порядок та строки сплати відсотків, внаслідок чого виникла заборгованість. Останній платіж був внесений відповідачем 24.11.2008 року.
Суди встановили, що ПАТ «ОТП Банк» скористався правом вимоги дострокового виконання боргових зобов'язань та звернувся до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. із заявою про вчинення виконавчого напису нотаріуса на договорі іпотеки.
18.12.2009 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу на договорі іпотеки від 24.09.2007 року було вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на нерухоме майно – квартиру.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позовна давність щодо вимог за спірним кредитним договором спливла 18.12.2012 року.
Проте, на думку ВС, апеляційний суд дійшов такого висновку за відсутності в матеріалах справи заяви кредитора про вчинення виконавчого напису та самого виконавчого напису від 18.12.2009 року. При цьому судом не досліджено і інші, крім заяви кредитора, письмові докази, на підставі яких був вчинений виконавчий напис, зокрема письмову вимогу про усунення порушень (ст. 35 Закону України «Про іпотеку»).
З копій постанов про відкриття виконавчого провадження та повернення виконавчих документів стягувачу неможливо встановити суму заборгованості, в рахунок якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки.
Як зазначив суд касаційної інстанції - апеляційний суд дійшов передчасного висновку про початок строку позовної давності з моменту вчинення нотаріусом виконавчого напису про звернення на предмет іпотеки.
За загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.
Відповідно до приписів ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду, має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч.5 ст.3 Закону України "Про іпотеку").
Підстави припинення іпотеки окремо визначені в ст.17 зазначеного Закону. Конструкція цієї статті дає підстави для висновку, що припинення іпотеки можливе виключно з тих підстав, які передбачені цим Законом.
Так, згідно з указаною нормою іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання. Натомість Законом України "Про іпотеку" не передбачено такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням.
Проаналізувавши положення ст.17 Закону України "Про іпотеку" у взаємозв'язку зі ст.ст. 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України ВСУ у постанові від 15.05.2017 року у справі за №6-786цс17 та від 05.07.2017 року № 6-1840цс17 дійшов висновку – якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки.
У постанові ВС від 10.10.2018 року про справі №639/6817/16-ц касаційний суд відмітив, що скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання договору іпотеки припиненим та зняття заборони на відчуження та відмовляючи в цій частині у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що факт відмови судом у задоволенні позову ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором внаслідок пропущення строку позовної давності не є підставою для припинення іпотеки в розумінні абз.2 ч.1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку».
Проте, є постанова ВС, в якій висловлено іншу позицію касаційного цивільного суду.
Так, постановою ВС від 30.05.2018 року по справі №639/5838/15-ц, скасовано рішення АСХО з передачею справи на новий апеляційний розгляд.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, виходив із того, що неналежне виконання відповідачем кредитних зобов’язань є підставою для задоволення вимог банку шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Проте з таким висновком не погодився суд касаційної інстанції й зазначив, що у зв'язку з ухваленням рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 02.03.2012 року банком було змінено строк виконання основного зобов'язання.
Право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки виникло в кредитора також у зв'язку з невиконанням боржником рішення третейського суду про дострокове повернення кредиту в повному обсязі. Позивач міг пред'явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (після ухвалення рішення про дострокове повернення кредиту в повному обсязі).
У лютому 2016 року представник відповідача подала заяву про застосування позовної давності.
Отже, на думку ВС, суд апеляційної інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги та звертаючи стягнення на предмет іпотеки не звернув уваги на те, що у зв'язку з ухваленням рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 02.03.2012 року банком було змінено строк виконання основного зобов'язання, з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося у червні 2015 року, при цьому представником відповідача подано заяву про застосування позовної давності.
ВСУ у постанові від 02.12.2015 року у справі №6-249 цс15 виклав свою правову позицію: проценти за кредитом і неустойка платяться у межах позовної давності до дня звернення до суду (постанова та інші). Тобто суди стягували кредитну заборгованість поза межами позовної давності, але лише за три роки до пред’явлення позову (основний борг) і за рік (неустойка) або, якщо позов і пред’являвся в межах позовної давності, ці суми стягувалися незалежно від того, що строк кредитного договору сплив, адже основне зобов’язання належним чином не виконано (стаття 599 ЦК).
Однак, ВП ВС постановою від 28.03.2018 року по справі №444/9519/12 відступила від висновку ВСУ, викладеного у постанові №6-249цс15 від 02.12.2015 року, зазначивши, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст. 1050 ЦК право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються ч.2 ст. 625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.
Про застосування строку позовної давності, як про підставу для відмови у позові, можна заявляти усно, в порядку передбаченому ст. 267 ЦК України. Такий висновок зробив ВСУ у постанові від 16.08.2017 року по справі №6-2667цс16 за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.
У зазначеній справі позивачка неодноразово усно заявляла в суді першої інстанції про застосування строків позовної давності, однак суд не дав належної оцінки такої заяви – так як не було подано письмової заяви про застосування строків позовної давності.
За ст. 256 ЦК України, позовна давність – це термін, впродовж якого особа може звернутися до суду щодо захисту свого цивільного права чи інтересу.
Відповідно до ст. 267 ЦК для застосування позовної давності потрібно зробити заяву до винесення рішення суду. При цьому, законодавством не прописано вимог щодо форми заяви про сплив позовної давності.
За приписами ЦПК сторони мають право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові.
Отже, заяву про сплив позовної давності сторони можуть подати у відзиві на позов або в окремому клопотанні в письмовій чи усній формі, що відповідає нормам ЦПК України.
Пунктом 26 постанови Пленуму Верховного Суду «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 визначено, що причини пропуску строку позовної давності є предметом доказування під час судового розгляду й підлягають установленню при ухваленні рішення.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Законодавець не наводить прикладів підстав через які суд може визнати поважними причини пропущення строку позовної давності, таким чином суд самостійно оцінює кожні обставини на предмет поважності.
Постановою Пленуму ВССУ №7 від 07.02.2014 року внесені зміни і доповнення у Постанову Пленуму ВССУ №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 р. В даній постанові зміни стосувались строку позовної давності у кредитних правовідносинах, так зазначено, що положення п.7 ч.11 ст.11ЗУ «Про захист прав споживачів», де вказано, що кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, стосується позасудового порядку вирішення спору. У зв’язку з цим для застосування строку позовної давності у судовому порядку необхідна заява відповідача про застосування строку позовної давності в порядку ст.267 ЦК України.
Нормою ч.3 ст.267 ЦК встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення. Норми даної статті поширюються як на загальну, так і на спеціальну позовну давність.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.
Зазначена правова позиція викладена в постанові ВСУ від 18.03.2015 року по справі №6-25цс15 й ВП ВС у постанові від 17.04.2018 року по справі №200/11343/14-ц не знайшла підстав для відступу від зазначених правових позицій ВСУ.
Так, рішенням апеляційного суду від 07.06.2017 року було змінено рішення суду першої інстанції по справі №638/6489/15-ц. Судова колегія не погодилася з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені у зв’язку з пропуском позивачем строку позовної давності,оскільки в матеріалах справи відсутня відповідна заява відповідачів, відповідне клопотання представник в судовому засіданні не заявляв. Тобто, суд першої інстанції за власною ініціативою передчасно застосував позовну давність без наявності відповідної заяви чи клопотання учасників справи.
Тривалий час ВССУ і ВГСУ займали правову позицію про те, що якщо відповідач неналежним чином був повідомлений про дату судового засідання, то заявити про застосування позовної давності (ч.3 ст. 267 ЦК) він може і на стадії апеляційного перегляду (пункт 2.1 постанови Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).
Проте ВСУ не погоджувався з такою правовою позицією, зазначаючи, що позовна давність є інститутом матеріального права, а на стадії апеляційного перегляду нові матеріально-правові вимоги заявлятися не можуть (постанови ВСУ від 30 вересня 2015 року у справі №6-780цс15; від 11 жовтня 2017 року у справі №6-1374цс17 та інші).
Враховуючи, що правові позиції ВСУ, які відповідно до ст. 360-7 ЦПК України (в редакції від 03.08.2017 року) є обов’язковими для врахування іншими судами при застосуванні таких норм права, ВССУ у 2017 році скасовував рішення судів першої та апеляційної інстанції у разі відступу від зазначеної вище правової позиції ВСУ.
Так, ухвалою ВССУ від 19.04.2017 року скасовано заочне рішення суду першої інстанції та рішення Апеляційного суду Харківської області виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, питання про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності порушувалось відповідачем у заяві про перегляд заочного рішення суду першої інстанції та в доводах апеляційної скарги.
Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, у випадках, передбачених законом, може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.
Оскільки ст. 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності. ВССУ послався на правовий висновок ВСУ, викладений в постанові від 30.09.2015 року по справі №6-780цс15.
Проте в подальшому касаційний цивільний суд не погодився з таким правовим висновком ВСУ і ухвалою від 07.02.2018 року передав справу на розгляд ВП ВС, яка постановою від 17.04.2018 року по справі №200/11343/14-ц відступила від висновку ВСУ, викладеного у наведених вище постановах №6-780цс15 та № 6-1374цс17, зазначивши, якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить по ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.
Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Висновки
Підсумовуючи результати узагальнення розгляду суддями апеляційного суду та районних судів м. Харкова та Харківської області питань про застосування строків позовної давності при розгляді справ, що виникають з кредитних правовідносин, необхідно відзначити порівняно невелику кількість справ, в яких стороною заявлено про застосування строку позовної давності, із загальною кількістю справ про стягнення кредитної заборгованості.
Більшість справ, що виникають із кредитних правовідносин, за визначенням ч.6 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) відносяться до малозначних справ, а тому за приписами ст. 274 ЦПК підлягають розгляду у порядку спрощеного позовного провадження.
Імперативний припис чинного цивільного процесуального законодавства щодо розгляду справ, зокрема щодо стягнення кредитної заборгованості, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (малозначні справи), в порядку спрощеного провадження звужує права осіб, що беруть участь у справі.
З огляду на викладене, проблемним при розгляді справ, що виникають із кредитних правовідносин, є також питання подання сторонами уточненого розрахунку кредитної заборгованості у разі розгляду справи у спрощеному провадженні.
Крім того, як правило, позивачі та їх представники, до судового засідання не з’являються, разом з позовною заявою надають клопотання про розгляд справи без їхньої участі на підставі наявних у справі матеріалів. У той час як з самих позовних заяв неможливо встановити строк закінчення дії картки, що є підставою для застосування строку позовної давності. Інформацію щодо строку дії картки надають при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, що в подальшому призводить до скасування рішень судів.
Також, дане узагальнення засвідчило, що в місцевих судах неодноразово виникали проблеми із визначенням початку перебігу позовної давності.
Дане узагальнення покликано відповісти на проблемні питання, які трапляються у суддів місцевих судів та суддів апеляційної інстанції, показати практику Верховного Суду для покращення якості справляння правосуддя в Харківській області і уникнення помилок у майбутньому.
З метою формування єдиної та правильної судової практики застосування норм законодавства при вирішенні даної категорії спорів і уникнення помилок у майбутньому, суддям необхідно звертатися до практики Верховного Суду, рішень Конституційного Суду України.
Суддя
Харківського апеляційного суду І.С. Сащенко
Головний спеціаліст
відділу судової статистики та
узагальнення судової практики Н.О. Нестеренко
_03_03.png)
