Харківський апеляційний суд

Аналіз причин скасування

в касаційному порядку рішень суду апеляційної інстанції

за 2018 рік

План:

Статистичні дані ………………………………………………………….…........................2

Порушення норм процесуального права

1	Порушення, пов’язані з відмовою у відкритті апеляційного провадження…………..	3
2	Порушення правил судової юрисдикції та підсудності спору………………………...	4
3	Не залучення до участі у справі заінтересованої особи………………………………..	6
4	Перегляд справи за нововиявленими обставинами…………………………………….	7
5	Не належне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи………………….	8
6	Визнання апеляційної скарги неподаною та повернення заявнику…………………...	8
7	Спрощене провадження при спадкуванні неможливе ………………………………..	9
8	Оскарження ухвали, що не підлягає самостійному оскарженню …………………….	9
9	Позовна давність ………………………………………………………………………...	9
*Порушення норм матеріального права по категоріям спорів*
1	Інтелектуальна власність………………………………………………………………...	10
2	Житлові правовідносини ………………………………………………………..............	10
3	Договір довічного утримання ...…………………………………………………………	13
4	Іпотека ……………………………………………………………………………………	13
5	Стягнення збитків, відшкодування шкоди ……………………………………………..	15
6	Відшкодування шкоди завданої ДТП …………………………………………………..	16
7	Моральна шкода …………………………………………………………………………	17
8	Спори, що виникли із земельних відносин …………………………………………….	18
9	Кредитні відносини ……………………………………………………………………...	19
10	Визнання недійсним договору ………………………………………………………….	21
11	Спори, пов′язані з наданням комунальних послуг …………………………………….	23
12	Трудові відносини ……………………………………………………………………….	24
13	Навчання …………………………………………………………………………………	27
14	Оскарження виконавчого напису нотаріуса ……………………………………………	28
15	Сімейні спори ……………………………………………………………………………	28
16	Самочинне будівництво …………………………………………………………………	30
17	Скарги на дії ВДВС …………………………………………………………...................	31
18	Спадкування …………………………………………………………………..................	32
19	Страхування ……………………………………………………………………………...	34
20	Окреме провадження ……………………………………………………………………	35
	Висновки ………………………………………………………………………………...	36
	Пропозиції ……………………………………………………………………………….	36

Мета аналізу:

проаналізувати статистичні показники скасованих процесуальних документів Апеляційного суду Харківської області (далі – АСХО) судом касаційної інстанції та Великою Палатою Верховного Суду (далі – ВП ВС) у 2018 році;
виявити типові помилки під час відправлення судочинства суддями АСХО;
систематизувати по категоріям справ приклади скасованих рішень суду апеляційної інстанції в касаційному порядку;
надати рекомендації на підставі даного аналізу для уникнення помилок у майбутньому.

При підготовці аналізу використані статистичні показники перегляду процесуальних документів АСХО у касаційному порядку за 2018 рік та копії постанов Верховного Суду (далі – ВС), а також постанови ВП ВС, якими скасовані рішення та ухвали АСХО.

Результати вивчення статистичних показників касаційного перегляду справ, що перебували на розгляді в АСХО та аналіз матеріалів справ свідчать про те, що у 2018 році скасовано судом касаційної інстанції 352 процесуальних документів АСХО, що на 27% більше ніж за аналогічний період 2017 р. (у 2017 року скасовано 257 процесуальних документів).

За результатами касаційного перегляду ухвалено постанови, якими:

o рішення АСХО та рішення суду першої інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до АСХО	– 102
o рішення АСХО та рішення суду першої інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції	– 87
o рішення АСХО скасовано, залишено в силі рішення суду першої інстанції	– 72
o рішення АСХО та рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення	– 75
o рішення АСХО змінено	– 6
o рішення АСХО та рішення суду першої інстанції скасовано, провадження у справі закрито	– 7

Найтиповішими підставами для скасування рішень та ухвал суду апеляційної інстанції було неповне встановлення усіх обставин, що мають значення для справи.

Однак суддями були також допущені інші порушенням норм матеріального і процесуального права, що потребують окремого висвітлення.

Через порушення норм процесуального права під час розгляду цивільних справ у 2018 році судом касаційної інстанції було скасовано 63 рішення (ухвал) апеляційного суду, що становить 18% від загальної кількості скасованих, в тому числі через неправильне застосування строку позовної давності, і в своїй більшості це справи, що виникли із кредитних (іпотечних) правовідносин.

ПОРУШЕННЯ НОРМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА.

Порушення, пов’язані з відмовою у відкритті апеляційного провадження.

1.1. Постановою ВС від 04.04.2018 року по справі №638/16992/16-ц (65) скасовано ухвалу АСХО про відмову у відкритті апеляційного провадження та справу направлено на новий апеляційний розгляд.

Постанова мотивована тим, що постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, суд не звернув увагу на те, що під час проголошення рішення сторони не були присутні у судовому засіданні, а також не з′ясував, чи виконав суд першої інстанції вимоги ст.222 ЦПК України 2004 року, чи добросовісно користується Особа своїми процесуальними правами та вчиняє дії з метою виконання вимог ухвал про залишення його скарги без руху, та не врахував, що Особа, яка звернулась з апеляційною скаргою, не може нести відповідальність за відсутність у матеріалах справи інформації щодо направлення йому копії ухвали суду першої інстанції, у зв′язку з чим дійшов передчасного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження.

1.2. Апеляційний суд, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, не звернув увагу на те, що ухвала АСХО від 02.06.2016 року була направлена для виконання співпозивачу Особа_2 за адресою: с. Березівка, Харківська область, відомостей про направлення копії даної ухвали Особа_1 за адресою його місця проживання: смт. Коротич, Харківська область, матеріали справи не містять. Тобто, апеляційний суд не перевірив кому було направлено ухвалу про залишення скарги без руху та хто її отримав, у зв′язку із чим дійшов помилкового висновку про те, що Особа_1 07.06.2016 року отримав копію ухвали АСХО від 02.06.2016 року, однак не усунув наведені в ній недоліки (Постанова ВС від 16.01.2018 року по справі №635/2764/16-ц (3)).

1.3. Апеляційний суд, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, на порушення вимог ч.1 ст. 292 ЦПК України, не взяв до уваги доводи Особа_1 щодо наявності підстав вважати, що її право порушено, оскільки суд першої інстанції не залучив її до участі у справі, належним чином не перевірив, не взяв до уваги фактичні обставини, які, на думку заявника, дають їй право на апеляційне оскарження та дійшов передчасного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження (Постанова ВС від 30.01.2018 року по справі №641/5847/16-ц (12).

1.4. Вирішуючи питання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, АСХО виходив з того, що апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, тому у відкритті апеляційного провадження відмовив саме з цих підстав в силу вимог ч.2 ст. 358 ЦПК України в чинній редакції.

З таким висновком не погодився касаційний суд і в Постанові ВС від 31.10.2018 року по справі №635/821/15-ц (257) вказав, що станом на момент ухвалення рішення суду першої інстанції у даній справі закон не передбачав обов’язок суду апеляційної інстанції відмовити у відкритті апеляційного провадження незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження у випадку подання скарги після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, а пов’язував можливість відкриття апеляційного провадження з оцінкою судом поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження (ч.2 ст. 297 ЦПК України у відповідній редакції).

Порушення правил судової юрисдикції та підсудності спору.

2.1. Постановою ВС від 26.06.2018 року по справі №638/3935/15-ц (166) скасовано заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу АСХО, якою вказане рішення було залишено без змін, та ухвалено нове судове рішення про закриття провадження по справі, оскільки розгляд даної категорії справ віднесено до юрисдикції адміністративного суду.

Суди першої та апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що метою знесення об′єктів самочинного будівництва за позовом суб′єкта владних повноважень є не перехід права власності на ці об′єкти, а приведення будівництва у відповідність до імперативних вимог публічно-правових норм, направлених на захист суспільних інтересів.

Спір, який був предметом даного розгляду, не пов′язаний з вирішенням питання щодо речового права, а є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб′єкта владних повноважень, який реалізував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення факту самочинного будівництва та усунення порушень, шляхом знесення самочинно збудованих об′єктів містобудування.

Визначальним критерієм віднесення справи до справ адміністративної юрисдикції є наявність стороною у справі суб′єкта владних повноважень та виконання ним у спірних відносинах управлінських функцій. Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій у постанові ВП ВС від 11.04.2018 року №11-251апп18.

2.2. Постановою ВП ВС від 25.04.2018 року по справі №641/9926/15-ц (118) скасовано ухвалу апеляційного суду про закриття провадження в частині вимог до боржника-юридичної особи, а справу направлено на новий апеляційний розгляд.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог до боржника та закриваючи в цій частині провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимоги банку до боржника (юридичної особи) за кредитним договором підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Проте з таким висновком не погодилася ВП ВС та зазначила, що вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі яка переглядається, до боржника та поручителя, які пов'язані солідарним обов'язком. З огляду на солідарний обов'язок перед кредитором боржника за основним зобов'язанням і поручителя - кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

Стаття 15 ЦПК України у редакції, яка діяла на час розгляду справи, передбачає можливість розгляду таких вимог саме у порядку цивільного судочинства.

Крім того, ВС у своїх постановах від 13.03.2018 року (справа №415/2542/15-ц), 21.03.2018 року (справа № 2-1990/11) та інших зробив висновок про можливість відступу від правового висновку ВСУ щодо застосування положень ст. 16 ЦПК України. Відтак, ВП ВС зазначила, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

2.3. Постановою ВС від 30.01.2018 року по справі №640/8148/15-ц (10) рішення суду першої інстанції та ухвалу АСХО в частині позову Моторного (транспортного) страхового бюро України до ПАТ «Страхова компанія «Просто Страхування» про відшкодування в порядку регресу витрат, пов′язаних з виплатою страхового відшкодування, скасовано, а провадження в цій частині закрито, оскільки попередні суди не врахували того, що відповідно до ст.16 ЦПК України (редакції чинній на час розгляду справи) не допускається об′єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду. Тому, зазначена справа в частині позовних вимог про відшкодування в порядку регресу витрат, пов′язаних з виплатою страхового відшкодування, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Зазначений висновок відповідає правовій позиції ВСУ, викладеній в постанові №6-1009цс15 від 24.02.2016 року.

2.4. Постановою ВС від 21.03.2018 року по справі №644/4407/17 (50) скасовано ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви та ухвалу АСХО, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Повертаючи позовну заяву позивачам, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, належним чином не перевірив позовні вимоги, не врахував вимоги ч.3 ст. 110 ЦПК України 2004 року, а тому дійшов передчасного висновку про застосування правил про виключну підсудність. Як вбачається з матеріалів справи, позивач проживає в м. Харкові, а місцезнаходження відповідачів – м. Київ. Отже, саме позивачам належить право вибору між судами, яким згідно із правилом загальної підсудності і правилом альтернативної підсудності підсудна дана справа.

2.5. Постановою ВС від 16.01.2018 року по справі №638/9910/13-ц скасовано ухвалу АСХО, а справу повернуто для продовження розгляду в апеляційній інстанції.

Закриваючи провадження по справі, суд апеляційної інстанції, в обґрунтування зазначив, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки на час звернення ПАТ КБ «ПриватБанк» до суду з указаним вище позовом Особа помер, а чинним законодавством України не передбачено можливості пред'явлення позову до особи, яка на час звернення до суду померла та правоздатність якої припинилася. Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що Особа вибув із судового розгляду у зв'язку зі смертю, а його права і обов'язки за кредитним договором перейшли до спадкоємиці Особа_1, прийняв до розгляду та вирішив позовні вимоги до Особа_1 як до спадкоємиці померлого боржника, визнав матеріальне та процесуальне правонаступництво відповідача Особа_1.

Постановляючи ухвалу, АСХО на вказане уваги не звернув та не врахував, що суд першої інстанції залучив до участі у розгляді справи Особа_1 в якості відповідача, її представники брали участь в засіданнях, подавали свої заперечення на позов, при вирішенні позовних вимог, та керувався нормами спадкового права, а не нормами договірного права, а відтак, у суду апеляційної інстанції були відсутні правові підстави для закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 205 ЦПК України.

2.6. Вирішуючи спір в порядку цивільного судочинства, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що Фонд є державною спеціалізованою установою, що виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, уповноважена особа Фонду в цьому випадку виконує від імені Фонду делеговані ним повноваження щодо гарантування вкладів фізичних осіб, а тому спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантована виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративна судів. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові ВП ВС від 20.06.2018 року у справі № 14-58цс18.

Постановою ВС від 08.08.2018 року по справі №644/1876/17 (189) скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й закрито провадження по справі.

2.7. Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що постанова головного державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору у виконавчому провадженні у зв'язку з невиконанням боржником у наданий строк рішення районного суду щодо стягнення заборгованості за кредитною угодою та договором про видачу траншу винесена відповідно до ст.28 ЗУ «Про виконавче провадження» та підстави для її скасування відсутні.

Однак, з таким висновком судів не погодився суд касаційної інстанції і в Постанові ВС від 04.07.2018/ року по справі №646/1611/17 (174) зазначив, що суди не врахували ч.2 ст. 74 ЗУ «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII якою передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду. Тобто даний спір не підлягає розгляду в межах цієї справи за правилами цивільного судочинства. Такі висновки відповідають правовій позиції ВП ВС, яка висловлена у постанові від 06.06.2018 року № 12-93гс18.

Не залучення до участі у справі заінтересованої особи.

3.1. Постановою ВС від 20.06.2018 року по справі №642/268/17 (128) скасовано рішення АСХО, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, АСХО виходив із того, що ТОВ «ФК «Ратіо Інвест» не був залучений до участі у справі, проте суд вирішив питання про його права та обов′язки. Також апеляційний суд зазначив, що це судове рішення не перешкоджає позивачу звернутися з аналогічним позовом до ТОВ «Будинок Тканин» про стягнення заборгованості за договором позики, залучивши до участі у справі всіх осіб, права та інтереси яких зачіпаються ухваленим рішенням.

Касаційний суд звернув увагу на те, що відмовити у задоволенні позову можна лише до особи, яка зазначена відповідачем у справі, а не з підстав того, що інша особа, яка не брала участі у справі, не була залучена, і ухваленим рішенням суду першої інстанції вирішено питання про її права та інтереси. Таке загальне посилання, без зазначення правового статусу у спірних правовідносинах цієї особи, не є підставою для відмови у задоволенні позову до конкретно зазначеного у заяві відповідача.

3.2. Постановою ВС від 08.05.2018 року по справі №635/8794/16-ц (92) скасовано ухвалу АСХО, а справу передано для продовження апеляційного розгляду.

Ухвала АСХО мотивована тим, що оскаржуваним рішенням питання про права та обов'язки Особа_3 не вирішено, право на оскарження рішення суду першої інстанції від 07.04.2017 року у зазначеної особи в силу приписів ч.1 ст.292 ЦПК України не виникло, а тому апеляційне провадження підлягає закриттю.

У цій справі, за Особа_1 визнано право власності на майно, яке перебувало у власності її чоловіка - Особа_2 на яке, згідно постанови державного виконавця від 28.07.2016 року накладено арешт та заборону його відчуження у зв’язку з невиконанням у встановлений державним виконавцем строк заочного рішення суду першої інстанції від 20.05.2016 року про стягнення з Особа_2 на користь Особа_3 боргу за договором позики.

Позбавлення Особа_2 права власності на майно унеможливлює виконання судового рішення про стягнення з нього на користь Особа_3 суми боргу, унаслідок чого останній має підстави вважати своє право на отримання суми боргу порушеним.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у Особа_3 права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов'язки, є передчасним, суперечить змісту ст.292 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи в апеляційній інстанції) та перешкоджає подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору.

3.3. Постановою ВС від 23.05.2018 року по справі №643/8335/16-ц (108) скасовано ухвалу АСХО, а справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Особа, яка подала апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції від 16.08.2016 року не набула права сторони у судовій справі, у якій стороною був банк, а саме: за позовом Особа_1 до ПрАТ «Зембанк» про визнання припиненим договору іпотеки, а тому вважати ТОВ «ЮФ «АРІЕС» особою, права якої порушені оскаржуваним рішенням, не можна.

Апеляційний суд дійшов висновку, що договір про передавання в управління непроданих активів не відповідає вимогам п. 13.9 Положення щодо суб'єктного складу сторін цього договору, оскільки він укладений без участі ПрАТ «Зембанк», тобто, банку, який ліквідується та є власником активів, що передаються за договором.

Разом із тим, апеляційний суд не дав належної оцінки тому факту, що заміна сторони виконавчого провадження щодо виконання рішення суду першої інстанції від 18.04.2012 року, а саме стягувача ПрАТ «Зембанк» на ТОВ «ЮФ «АРІЄС», дає підстави для висновку, що останнє набуло права учасника справи за кредитними зобов'язаннями Особа_1.

3.4. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову TOB «Функтор», апеляційний суд дійшов висновку, що договори спільної діяльності вказаного товариства з Особа_1 та Особа_2, на які районний суд послався, як на підставу для задоволення позову, відповідно до вимог ст. 638 ЦК України, є неукладеними, оскільки у договорах не визначений предмет договору, не зазначений правовий статус нежитлової будівлі, а також судом не враховано, що нежитлова будівля є самочинною забудовою, визнання право власності на яку має інший порядок. Крім того, АСХО зазначив про необхідність здійснити поворот виконання рішення суду шляхом скасування будь-яких реєстрацій права власності за ТОВ «Функтор» на спірні нерухомі будівлі та відновлення такої реєстрації за Особа_1 та Особа_2.

Проте, на час розгляду справи апеляційним судом, ТОВ «Функтор» вже не був власником вказаного нерухомого майна. Власником майна на підставі договору купівлі-продажу був Особа_6, однак його не було залучено до участі у розгляді справи у порядку процесуального правонаступництва.

Тобто, апеляційний суд не перевірив й не встановив, хто є власником спірного майна на час апеляційного перегляду справи та чи не порушить відновлення реєстрації нерухомого майна законних прав осіб, які не брали участь у розгляді справи, дійшовши передчасного висновку про часткове задоволення апеляційних скарг, скасування рішення суду першої інстанції та допущення повороту його виконання.

Постановою ВС від 03.12.2018 року по справі №2-5924/10 (214) рішення апеляційного суду скасовано, а справу передано на новий апеляційний розгляд.

Перегляд справи за нововиявленими обставинами.

4.1. Постановою ВС від 23.01.2018 року по справі №2036/695/2012 (8) скасовано ухвали суду першої інстанції та АСХО, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою АСХО залишено без змін ухвалу районного суду, мотивуючи тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неможливість перегляду ухвали суду за нововиявленими обставинами у зв'язку з пропуском встановленого ст. 362 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення із заявою) місячного строку для звернення із заявою про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали та відсутністю клопотання про поважні причини пропуску цього строку.

Так, суди встановили, що обставини, які заявник вважав нововиявленими, вже були об′єктом дослідження під час розгляду його скарги на дії державного виконавця у березні 2013 року, апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 29.07.2014 року та під час ознайомлення у листопаді 2013 року з матеріалами справи.

Проте, суд касаційної інстанції зазначив, що судом не встановлено початку перебігу строку подання заяви про перегляд судового рішення у зв′язку з нововиявленими обставинами та не спростовано належними та допустимими доказами доводи заявника про те, що про нововиявлену обставину йому стало відомо у травні 2015 року.

Не належне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи.

5.1. Постановою ВС від 23.01.2018 року по справі №635/816/13-ц (7) скасовано ухвалу АСХО, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою АСХО відхилено апеляційну скаргу, подану представником Особа, а заочне рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Проте АСХО, у порушення вимог п.5 ч. 1 ст. 411 ЦПК України, розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання; при цьому не перевірив доводів відповідача про відсутність у матеріалах справи розрахунку заборгованості за кредитним договором, та доводів щодо значного перевищення розміру неустойки розміру самих збитків.

Крім того, через порушення апеляційним судом права учасників процесу на доступ до правосуддя (неналежне повідомлення про час і місце судових засідань) були скасовані процесуальні рішення апеляційного суду по справам №2-4748/10 (13); №635/5268/17-ц (112); №643/3624/16-ц (336).

Визнання апеляційної скарги неподаною та повернення заявнику.

6.1. Постановою ВС від 18.04.2018 року по справі №635/2635/16-ц (68) скасовано ухвалу АСХО, а справу передано до апеляційного суду для продовження розгляду.

Визнаючи неподаною та повертаючи апеляційну скаргу заявнику, апеляційний суд всупереч нормам процесуального права помилково виходив з того, що ухвала про забезпечення позову не підлягає апеляційному оскарженню, а предмет оскарження відсутній у зв′язку з тим, що заходи забезпечення позову скасовані. Також апеляційний суд не взяв до уваги, що визнання неподаною та повернення апеляційної скарги передбачено у разі невиконання вимог ухвали суду про усунення недоліків скарги, а таку ухвалу суд не постановляв.

6.2. Постановою ВС від 27.06.2018 року по справі №644/110384/16-ц (142) ухвалу АСХО скасовано, а справу передано до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

При поверненні апеляційної скарги без розгляду суд вказав, що вона подана з порушенням порядку її подання – безпосередньо до АСХО. Разом із тим до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги слід подавати за правилами, що діяли до набрання чинності редакції кодексу від 15.12.2017 року, тобто через суд першої інстанції.

У постанові ВС від 20.06.2018 року у справі № 514/134/17 зроблено висновок, що особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства, які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення п.п.15.5 п.1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, що б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду, яке визначене ст.355 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу.

Таким чином, при поверненні апеляційної скарги без розгляду, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою. З аналогічних підстав судом касаційної інстанції були скасовані процесуальні рішення апеляційного суду по справам №644/3691/16-ц (186); № 624/901/16-ц (311).

Спрощене провадження при спадкуванні неможливе.

7.1. Постановою ВС від 11.07.2018 року по справі №643/6628/16-ц (169) скасовано постанову АСХО з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Судом касаційної інстанції встановлено, що ухвалою АСХО відкрито апеляційне провадження у цій справі та вирішено розглядати її в порядку спрощеного позовного провадження. У вступній частині оскаржуваної суд апеляційної інстанції також вказав про те, що розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження.

Проте, відповідно до п. 2 ч.4 ст.274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах щодо спадкування.

У позовній заяві, зокрема, просять визнати за позивачем право власності на квартиру у м. Харкові та автомобіль ВАЗ 21099 у порядку спадкування за законом четвертої черги, тобто спір виник щодо спадкування.

Оскарження ухвали, що не підлягає самостійному оскарженню.

8.1. Постановою ВС від 07.11.2018 року по справі №639/7673/15-ц (312) скасовано ухвалу АСХО з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (ч.2 ст. 293 ЦПК України у редакції 2004 року). Аналогічне за змістом положення передбачено й нормою ст. 353 ЦПК України у редакції від 03.10.2017 року, який набрав чинності з 15.12.2017 року. Цей припис згідно з позицією Конституційного Суду України (далі – КСУ) слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду (рішення КСУ від 27.01.2010 року № З-рп/2010).

Аналогічний висновок зроблено в ухвалі ВП ВС від 04.07.2018 року у справі №623/3792/15-ц.

Суд касаційної інстанції, враховуючи те, що заявник ставив питання щодо оскарження ухвали про відмову в прийнятті доповнень та уточнень позовних вимог у апеляційній скарзі разом із питанням про оскарження рішення суду першої інстанції, яким вирішено спір по суті, вважає, що апеляційний суд, повертаючи апеляційну скаргу заявнику, дійшов помилкового висновку про те, що ухвала про відмову в прийнятті доповнень та уточнень позовних вимог, не підлягає апеляційному оскарженню, з підстав, що її оскарження не передбачено ч.1 ст. 353 ЦПК України.

Позовна давність.

9.1. Постановою ВС від 03.10.2018 року по справі №643/3258/14-ц (235) скасовано ухвалу АСХО, а справу направлено на новий апеляційний розгляд.

Касаційний суд зазначив, якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася у суді першої інстанції. Вказаний висновок викладено у постанові ВП ВС № 14-59цс18.

Відтак, суд апеляційної інстанції, посилаючись на межі апеляційного перегляду, помилково не взяв до уваги доводи відповідача, що позовна заява подана з пропуском строку позовної давності.

9.2. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо зазначена заява була прийнята до розгляду місцевим судом, то апеляційний чи касаційний суди під час розгляду справи в апеляційному або касаційному порядку правомірно можуть застосувати строк позовної давності, у межах наданих йому повноважень.

Зважаючи на викладене, суд касаційної інстанції вказав, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про звернення банку до суду з позовом до Особа_1 у межах строку позовної давності та не звернули увагу на положення ст. 264, 267 ЦК України, а також на те, що банк уже звертався до суду з позовом до даної особи у березні 2007 року.

Таким чином, ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовом про стягнення 3% річних та інфляційних втрат після спливу позовної давності, тому постановою ВС від 04.07.2018 року по справі №638/20602/14-ц (156) скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій та відмовлено в задоволенні позову.

ПОРУШЕННЯ НОРМ МАТЕРІАЛЬНОГО ПРАВА ПО КАТЕГОРІЯМ СПОРІВ.

Інтелектуальна власність.
- Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що позивач не надала доказів серійного використання, виготовлення та поставки відповідачем столів, які за своїми характеристиками, зовнішнім виглядом є тотожними, запатентованому нею столу.

З даним висновком не погодився суд касаційної інстанції, зазначивши, що суди не перевірили наявність доказів вчинення фізичною особою - підприємцем (далі – ФОП) дій, які визнаються порушенням прав власника патента, які пов'язані з виготовленням виробу із застосуванням запатентованого промислового зразка, застосування такого виробу, пропонування для продажу, в тому числі через Інтернет, продаж та інше введення його в цивільний оборот або зберігання такого виробу в зазначених цілях.

Крім того, на підтвердження своїх вимог позивачка посилалась на відгук патентного повіреного, реєстр № 26 від 13.05.2015 року щодо незаконного використання ФОП зразка «Стіл» за патентом України №12829. Відповідачі вказаний висновок не спростували, питання про проведення відповідної експертизи в суді не порушували, тому, у судів не було підстав для висновку, що позивач не надала доказів, які б свідчили про порушення її прав власника патенту (Постанова ВС від 05.09.2018 року по справі №644/6949/15-ц (187).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд безпідставно виходив з того, що позивач не довів суду, що реалізована відповідачами продукція є контрафактною, упакованою саме в упаковку компанії «Байєр АГ» та такою, що мала товарний знак цього підприємства, а також не надав доказів упущеної вигоди.

На думку касаційного суду, такий висновок АСХО є помилковим, а тому підлягає скасуванню. Натомість, визначаючи розмір збитків, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив із того, що на час вчинення правопорушення один контрафактний товар витісняє з ринку один оригінальний товар, тобто збитки (упущена вигода) обраховані шляхом множення кількості виявленого у відповідачів фальсифікованого товару на роздрібну ціну одиниці оригінального товару. Такий підхід у визначенні заподіяної шкоди відповідає судовій практиці, а також роз'ясненням, які містяться у п. 50 постанови Пленуму ВГСУ від 17.10.2012 року № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності». (Постанова ВС від 05.12.2018 року по справі № 645/5420/15-ц (324).

Житлові правовідносини.

2.1. Постановою ВС від 07.03.2018 року по справі №626/433/16-ц (41) скасовано рішення АСХО, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

Так, місцевий суд, встановивши, що переїзд Особа за власним бажанням до м. Харкова разом із чоловіком та малолітньою дитиною, а також її постійна робота у м. Харкові, не можуть бути визнані поважними причинами непроживання у спірній квартирі в м. Краснограді Харківської області, дійшов правильного висновку про те, що за останньою не зберігається право користування вказаним жилим приміщенням на підставі ч.2 ст. 405 ЖК України, оскільки відповідач понад один рік відсутня за місцем реєстрації свого місця проживання і не користується квартирою, яка належить на праві власності позивачу.

Ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції не врахував вищенаведені обставини і дійшов неправильного висновку про відмову у задоволенні позову. Посилання суду апеляційної інстанції на існування між сторонами домовленості щодо незняття Особа з реєстрації у зазначеній квартирі є безпідставним, з огляду на те, що сама позивач заперечувала з приводу існування такої, а матеріали справи не містять будь-яких підтверджень з цього приводу.

2.2. Рішенням АСХО по справі №635/7293/14-ц (153) скасовано заочне рішення районного суду та ухвалено нове, яким позов задоволено, виселено Особа_2, Особа_3, Особа_4 з квартири, в обґрунтування зазначено, що після прийняття рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку майно, шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Спірна квартира була придбана відповідачем за рахунок кредитних коштів, тому відсутні підстави для надання іншого постійного житла.

Проте, апеляційний суд залишив поза увагою вимоги ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до якого запроваджено мораторій на предмет іпотеки, яким є житло, придбане споживачем за кредитом, наданим банком в іноземній валюті і використовується останнім, як місце постійного проживання, іншого житла на праві власності в нього немає. У матеріалах справи відсутні дані, які б підтверджували наявність у відповідачів іншого житла, тому не підлягає виконанню рішення суду в частині виселення на час дії цього Закону.

Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією ВСУ, викладеною у постанові від 03.02.2016 року в справі № 6-2947цс15.

Оскільки, апеляційний суд не вирішив питання щодо зупинення виконання судового рішення на період дії вказаного закону, тому постановою ВС від 13.06.2018 року вказане рішення змінено та доповнено вказівкою щодо невиконання рішення суду на час дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого, як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

2.3. Провівши поділ належної сторонам квартири, відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що запропонований експертом у висновку вихід із частини квартири з приміщення «9» (вихід з частини квартири, що пропонується виділити відповідачам) відповідає вимогам ДБН В.1.-7-2002 «Пожежна безпека».

Суд касаційної інстанції зазначив, що по даній справі судом встановлено в повному обсязі обставини справи, проте зроблено висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи. Тому, ВС ухвалив у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову (Постанова ВС від 13.06.2018 року по справі №640/6969/13-ц (136).

2.4. Постановою ВС від 06.03.2018 року по справі №642/2812/17 (46) скасовано рішення суду першої інстанції та рішення АСХО, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням АСХО відмовлено у задоволенні позову, з посиланням на ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», згідно якого не підлягають приватизації зокрема квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані, а також через відсутність доказів неправомірної відмови компетентними органами у приватизації нерухомого майна.

Касаційний суд у своїй постанові зазначив, що судом не з'ясовано, чи взагалі було відповідне рішення про відмову у приватизації спірного приміщення враховуючи, що лист Управління обліку та розподілу житлової площі Департаменту житлового господарства Харківської міської ради не може вважатись належним рішенням про відмову в приватизації; не надано жодної правової оцінки вказаному листу, згідно із яким звернення Особа на розгляд до даного управління не надходило, у зв'язку із чим і відповідь не надавалась.

Апеляційний суд не дослідив питання стосовно того, чи було укладено договір найму житлового приміщення - квартири, чи може приміщення, щодо приватизації якого заявлено вимогу, бути предметом приватизації, оскільки позивач ставить питання про приватизацію підсобного приміщення, яке до житлового фонду не відноситься. Крім того, не з'ясовано, чи приймалось компетентними органами відповідне рішення про те, що спірне приміщення перебуває в аварійному стані та в якому неможливо забезпечити безпечне проживання людей.

2.5. Постановою ВС від 16.05.2018 року по справі №617/926/16-ц (49) скасовано рішення АСХО, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

Так, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, встановивши, що останнім місцем проживання батька дитини було с. Юрченкове Вовчанського району Харківської області, обґрунтовано виходив з того, що відповідно до ч.4 ст.46 ЖК України позивач має статус дитини, позбавленої батьківського піклування, оскільки її мати померла, а батька позбавлено волі, згідно з постановою Вовчанського районного суду Харківської області, та враховуючи те, що вона не має житла, яке належить їй на праві власності, дійшов правильного висновку про те, що дитина має право зараховуватися на квартирний облік та соціальний квартирний облік за місцем її походження або проживання до встановлення опіки, відповідно до вимог ЗУ «Про житловий фонд соціального призначення».

Встановлені судом першої інстанції обставини справи підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами під час апеляційного розгляду. Проте, суд апеляційної інстанції вищевказаних обставин не врахував, помилково скасувавши рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи своє рішення тим, що в свідоцтві про народження місцем народження дитини є м. Вовчанськ Харківської області та станом на 03.12.2012 року вона знаходилась у загальноосвітній школі-інтернаті № 5 м. Вовчанська, а тому належні та допустимі докази на підтвердження того, що походження дитини є саме с. Юрченкове Вовчанського району Харківської області, відсутні.

2.6. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення районного суду, який встановив, що позивач є новим власником спірного будинку. Одночасно з цим, суд апеляційної інстанції зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази набуття останнім права власності на спірний будинок, тому його вимоги про виселення відповідачів є безпідставними.

Також, апеляційний суд указав, що при вирішення даного спору щодо виселення з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту, саме відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Проте касаційний суд зазначив, що указані судом апеляційної інстанції обставини є взаємовиключними та не можуть бути застосовані одночасно, що залишено поза увагою апеляційного суду. При цьому, позов в частині вимог про вселення його в спірний будинок та відповідні доводи апеляційної скарги судом апеляційної інстанції не розглянуто взагалі (Постанова ВС від 21.11.2018 року по справі №642/8221/16-ц (279).

2.7. Постановою ВС від 24.10.2018 року по справі №628/4067/16-ц (302) скасовано рішення суду першої інстанції та постанову АСХО, з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Як зазначено в даній постанові, апеляційний суд фактично вийшов за межі позовних вимог, а саме, задовольняючи позовні вимоги частково, керувався положеннями ст. 109 ЖК Української РСР, яка регулює питання виселення осіб із жилих приміщень, при цьому залишивши поза увагою, що позивач в уточненій позовній заяві просив усунути перешкоди у користуванні власністю, шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням з підстав, передбачених ст. 391, 405 ЦК України та виселити на підставі ст. 109 ЖК України, що є взаємовиключними вимогами.

Крім того, суд апеляційної інстанції не надав жодної оцінки тим обставинам, на якій правовій підставі відповідач разом з неповнолітніми дітьми користується спірною квартирою, чи передбачали умови договору іпотеки збереження права користування квартирою відповідачем, не вказав чи підлягає відповідач визнанню таким, що втратила право користування житловим приміщенням з підстав, заявлених позивачем, в тому числі і її неповнолітні діти.

Також, апеляційний суд, виселяючи відповідачку із спірного будинку, не звернув уваги на наявну у матеріалах справи довідку виконкому міської ради, згідно якої у спірному будинку проживають її неповнолітні діти. Згідно з ч.2, 3 ст. 12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Не перевірено чи на час укладення договору іпотеки неповнолітні діти, дійсно були зареєстровані у спірному житловому будинку та чи не було порушено їх права на житло на час укладення договору іпотеки.

Договір довічного утримання.

3.1. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд помилково виходив із того, що приватний нотаріус не був наділений повноваженнями посвідчувати оспорюваний договір довічного утримання, а тому при його укладенні не було дотримано вимог закону щодо обов'язкового нотаріального посвідчення такого договору та не врахував при цьому, що Указом Президента України «Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні» приватним нотаріусам надано право вчиняти нотаріальні дії, які вчиняються державними нотаріусами (за винятком видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна), тому посвідчення приватними нотаріусами договорів довічного утримання відповідає вимогам закону.

Разом з цим, поза увагою апеляційного суду залишилось те, що позивач звернулась до суду за захистом свого порушеного права, шляхом розірвання договору довічного утримання, при цьому вимог про його недійсність останньою не заявлялось; позовні вимоги заявлені щодо розірвання договору довічного утримання в цілому, а не лише в тій частині, яка стосувалась позивача. АСХО відмовив у задоволенні позовних вимог через нікчемність правочину, натомість з підстав заявлених позивачем у позові рішення суду першої інстанції не перевірялось, а тому суд касаційної інстанції прийняв рішення про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова ВС від 28.02.2018 року по справі №646/113/15 (51).

Іпотека.

4.1. Відмовляючи у задоволення позовної вимоги про виселення відповідачів із спірної квартири без надання їм іншого житла, суд апеляційної інстанції виходив із того, що дія ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» стосується лише стадії виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, а позовна вимога про виселення відповідачів із квартири, що є предметом іпотеки не підлягає задоволенню у зв'язку з мораторієм на виконання рішення суду, передбаченим згаданим Законом, проте після припинення дії даного Закону позивач не позбавлений права звернутися до суду з таким позовом.

Такий висновок АСХО є помилковим, оскільки зазначений вище Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Крім того, враховуючи, що спірна квартира перебуває в іпотеці ПАТ «Альфа-Банк» на підставі відповідного договору іпотеки та придбана за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою (спірною квартирою), тому з урахуванням положень ст. 109 ЖК Української РСР, вимога позивача про виселення відповідачів без надання їм іншого житла є обґрунтованою. (Постанова ВС від 18.01.2018 року по справі №643/2333/15-ц (5).

4.2. Вважаючи, що сума заборгованості за договором позики є неспівмірною із вартістю предмета іпотеки, тобто перевищує розмір заборгованості за договором позики, апеляційний суд не врахував, що це не вважається самостійною підставою для відмови в позові, а у порушення ч.3 ст.39 ЗУ «Про іпотеку» не встановив, чи не завдає збитків іпотекодержателю порушення основного зобов'язання та чи не змінює обсяг його прав. При цьому, не виконуючи рішення суду та не повертаючи позику, сума боргу постійно збільшується.

Крім того, апеляційний суд не звернув уваги на те, що стороною договору позики та договору іпотеки є особа, яка в апеляційному порядку рішення суду не оскаржувала, розмір боргу та вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки не оспорювала. (Постанова ВС від 28.02.2018 року по справі №635/8599/15-ц (31).

4.3. Спірне майно було відчужене в процесі ліквідаційної процедури ФОП. Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та не дали оцінки посиланням заявника на те, що реалізація майна проведена в межах ліквідаційної процедури, а тому іпотечне обтяження не зберегло чинності, оскільки арешт було скасовано прийняттям постанови про банкрутство іпотекодавця, а також не визначились із тим, чи перейшли до Особа_2 обов'язки іпотекодавця. Такі дії судів не узгоджуються з позицією ВСУ, висловленій у постанові від 30.03.2016 року у справі №6-2684цс15.

Крім того, суди не визначилися зі складом осіб, які мають брати участь у справі, зокрема, не залучили до участі у справі в якості відповідача Особа_3, чим позбавили його можливості скористатися своїми процесуальними правами, оскільки він є позичальником за договором про іпотечний кредит і при зверненні стягнення на предмет іпотеки визначається розмір кредитної заборгованості і ці обставини матимуть для нього преюдиційне значення і не підлягатимуть запереченню.

Також, задовольняючи позовні вимоги про звернення стягнення не предмет іпотеки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, взагалі не дав оцінки розрахунку кредитної заборгованості, наданого банком, не з'ясував час виникнення цієї заборгованості, її складові, а також за який строк ці суми нараховані (Постанова ВС від 11.04.2018 року по справі №638/18822/13-ц (67).

4.4. Апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, вказавши, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки.

Проте, у правовому висновку ВП ВС від 21.03.2018 року зазначено, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до ст. 36, 37 ЗУ «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки – це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі. Суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Разом з тим, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього (Постанова ВС від 25.04.2018 року по справі №640/14599/15-ц (89).

До аналогічного висновку дійшов суд касаційної інстанції в постановах ВС від 25.04.2018 року по справі №644/12702/14-ц (107), від 10.05.2018 року по справі №645/7940/15-ц (103), від 13.06.2018 року по справі №643/12106/13-ц (148).

4.5. Рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції й ухвалено нове, яким позовні вимоги задоволено, визнано припиненою іпотеку. В обґрунтування зазначено, що реалізація квартири була здійснена в межах ліквідаційної процедури та ліквідатором було здійснено продаж квартири на підставі договору купівлі-продажу. З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури: скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається (п.6 ч.1 ст. 23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

З даним висновком не погодився суд касаційної інстанції, оскільки підстави припинення іпотеки передбачено ст.17 ЗУ «Про іпотеку», який є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, і містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у ст. 593 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові ВСУ від 21.09.2016 року у справі № 6-1685цс16.

За таких обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що зняття обтяження на спірне майно є підставою для припинення іпотеки та фактично ототожнив ці поняття, не звернувши уваги, що обтяження тягне за собою лише право обмеження розпорядженням майном. Колегія суддів касаційного суду погодилася з рішенням суду першої інстанції, яким встановлено відсутність передбачених ст. 17 ЗУ «Про іпотеку» підстав для припинення іпотеки, а рішення апеляційного суду було скасовано. (Постанова ВС від 05.12.2018 року по справі №2-638/519/15-ц (322).

Стягнення збитків, відшкодування шкоди.
- Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, взяв до уваги розрахунок витрат, понесених позивачем, що підтверджені доказами, наявність правових підстав для стягнення з ПАТ «ХМСК» страхових виплат та пені за договором комплексного туристичного страхування, оскільки відповідачем не були виконані договірні зобов'язання за цим договором, та правильно зазначив, що ПАТ «ХМСК» не надало належних доказів про наявність підстав для відмови у виплаті страхового відшкодування, оскільки ні правилами страхування, ні типовою формою заяви про визнання події страховим випадком не передбачено надання результатів лабораторних досліджень крові на вміст алкоголю, наркотичних або токсичних речовин, позивач не був зобов’язаний проводити додатково лабораторний аналіз крові на вміст алкоголю, він діяв, виконуючи приписи компанії Асистанта та лікарів, оскільки, відповідно до умов договору, Асистанська компанія організовує та координує дії застрахованої особи.

Апеляційний суд на зазначене вище уваги не звернув, не дав належної оцінки у системному зв'язку умовам договору комплексного страхування на час подорожі за кордон й діям позивача та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення страхових виплат та пені.

Постановою ВС від 18.04.2018 року по справі №641/6544/15-ц (70) скасовано рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

АСХО не перевірив правильність розрахунку завданих позивачу збитків, відповідність цих розрахунків спеціальним нормам у сфері землекористування, без наведення мотивів ухвалив передчасне рішення про залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення збитків та упущеної вигоди, без встановлення обов'язкових умов і обставин, необхідних для відшкодування таких збитків, обмежившись посиланням на розмір збитків і розрахунок, наданий позивачем, та фактично усунувся від обов'язку перевірити цей розрахунок на предмет його належності і допустимості та з'ясувати дійсний розмір заподіяної позивачу шкоди.

Крім того, апеляційним судом не перевірено правових підстав позову ПП «Агро-Альянс 2007», зокрема чи ґрунтуються вимоги відшкодування шкоди на доводах про знищення посівів, або на доводах про самовільне зайняття відповідачами земельної ділянки, якою користується позивач; належним чином не з'ясував обставин справи, не перевірив вини кожного з відповідачів окремо у спричиненні позивачу збитків, в чому саме полягає ця вина, та який вид цивільно-правової відповідальності (солідарна чи дольова) розповсюджується на дії відповідачів (Постанова ВС від 18.04.2018 року по справі №612/217/15-ц (71).

Відмовляючи у задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що акт про залиття квартири не відповідає вимогам щодо його змісту та форми, проте суди не врахували, що сам по собі акт є одним із доказів, що підтверджує факт заподіяння шкоди і зазначені в ньому обставини відповідачем не спростовані.

Таким чином, суд касаційної інстанції вважає, що відповідач своєю бездіяльністю, яка полягала в утворенні свища на трубі подачі холодної води до умивальника в квартирі належній останньому, допустив аварійну ситуацію, та не вжив достатніх заходів до своєчасного усунення пошкодження даної труби, що розташована у належній йому квартирі і недопущення залиття нижче розташованої квартири, чим завдав позивачу майнової шкоди, розмір якої підтверджений звітом про оцінку матеріального збитку. (Постанова ВС від 05.05.2018 року по справі №638/9035/16-ц (96).

Постановою ВС від 11.2018 року по справі №638/2411/16-ц (300) скасовано рішення апеляційного суду і залишено в силі рішення суду першої інстанції.

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду, неправильно застосував норми матеріального права, зокрема ст.1166 ЦК України, та дійшов помилкового висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що саме КП «Жилкомсервіс» є балансоутримувачем дерев на території Шевченківського району м. Харкова, в тому числі й того дерева, яке пошкодило автомобіль позивача, оскільки вказане спростовується матеріалами справи, а останнє, на яке законом покладено обов’язок довести у порядку ч.2 ст. 1166 ЦК України, що шкоди завдано не з його вини, не надало таких доказів, тому не звільняється від її відшкодування.

Натомість, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що будинок, поблизу якого сталася вказана пригода, знаходиться на балансі КП «Жилкомсервіс», у зв'язку із чим на нього покладено обов'язок щодо відшкодування майнової шкоди, завданої власнику автомобіля, розмір якої визначено відповідно до висновку автотоварознавчого дослідження.

5.5. У ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Відтак, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначений висновок викладеній у постанові ВСУ від 01.10.2014 року № 6-113цс14, з якою погодилась ВП ВС у постанові від 16.05.2018 року №14-1 бцсі8.

Проте апеляційний суд на зазначені вище вимоги закону уваги не звернув; не врахував, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку із відшкодуванням моральної шкоди, невиконання якого зумовлює застосування положень ч.2 ст. 625 ЦК України та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким зазначені положення закону не застосовані. (Постанова ВС від 12.09.2018 року по справі № 646/3627/17 (246).

Відшкодування шкоди завданої ДТП.

6.1. Вирішуючи спір по суті позовних вимог, судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, не перевірено належним чином чи було визнано винним відповідача у вчиненні адміністративного або кримінального правопорушення, за наслідками ДТП; ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача витрати на його лікування, залишив поза увагою, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази понесення позивачем таких витрат, та дійшов передчасного висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Разом з цим, ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача одноразово втрачений заробіток, як шкоди заподіяної каліцтвом, починаючи з 01.01.2015 року до 01.07.2017 року, суд першої інстанції не перевірив чи були підстави, передбачені ст. 1202 ЦК України для стягнення втраченого заробітку наперед, а лише послався на зазначену норму. Визначаючи розмір втраченого позивачем заробітку внаслідок каліцтва, суд першої інстанції належним чином не перевірив чи працював позивач на момент спричинення дорожньо-транспортної пригоди та чи отримував стабільний дохід, а лише взяв до уваги довідку ТОВ «Директива», де зазначений помісячний заробіток та не вказано чи перебуває позивач на займаній посаді.

Постановою ВС від 06.02.2018 року по справі №623/1616/14-ц (25) скасовано рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування доходу, втраченого внаслідок ушкодження здоров′я, а справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. До подібного висновку дійшов суд касаційної інстанції і в постанові від 04.04.2018 року по справі № 644/1442/16 (94).

6.2. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що оскільки шкода завдана майну та здоров'ю позивача у результаті винних дій працівника відповідача, то відшкодувати шкоду має УДППЗ «Укрпошта». Проте апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині стягнення на користь позивача вартості ремонтно-відновлювальних робіт автомобіля й відмовляючи у задоволенні позову у цій частині, виходив із того, що оскільки Особа_3 керував автомобілем на підставі технічного паспорту, а власником вказаного автомобіля є УДППЗ «Укрпошта», то відсутні підстави для стягнення на його користь вартості ремонтно-відновлювальних робіт вказаного автомобіля.

З таким висновком не погодився суд касаційної інстанції й зазначив, що згідно з положеннями ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень» було спрощено порядок керування транспортними засобами, у тому числі визначено, що водієві, який не є власником автомобіля, для керування транспортним засобом не потрібно оформляти нотаріально посвідчену довіреність на право керування автомобілем та тимчасовий реєстраційний талон, а достатньо отримати у власника такого майна технічний паспорт на нього.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, дійшов вірного висновку про те, що вартість ремонтно-відновлювальних робіт автомобіля підлягає стягненню на користь Особа_3, оскільки він керував цим транспортним засобом на передбачених законом підставах, а саме на підставі технічного паспорту. Отже, на позивача поширюються положення ст. ст. 386, 395, 396 ЦК України щодо захисту права власності, на що апеляційний суд уваги не звернув (Постанова ВС від 14.03.2018 року по справі №635/4944/14-ц (38).

6.3. Задовольняючи позов в частині стягнення з відповідача на користь позивача не отриманого доходу за час втрати працездатності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що відповідно до ст. 1172 ЦК України ТОВ «Східна дистрибуційна мережа» повинно відшкодовувати позивачу вказані збитки, оскільки Особа-2 на час ДТП перебував у трудових відносинах з відповідачем, а автомобіль, яким він керував, належав товариству.

Однак, як зазначив ВС у своїй постанові від 26.09.2018 року по справі №641/5333/16-ц (210), суди попередніх інстанцій не врахували, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у ст. 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. Судом встановлено, що згідно з Полісом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну становить 50 тис. грн, а загальна сума відшкодування складає 41 802 грн. 51 коп., тому з наведених підстав позов в даній частині не підлягає задоволенню.

Моральна шкода.

7.1. Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову про відшкодування шкоди, завданої бездіяльністю, що полягає в ненаданні своєчасно необхідної медичної допомоги в період перебування в Полтавському СІЗО, не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог; не перевірив заперечень відповідача про те, що у січні 2012 року позивач вже звертався з позовними вимогами про незаконне взяття та тримання під вартою, й рішенням АСХО від 18.02.2014 року з відповідача на користь потерпілого стягнуто моральну шкоду на підставі ст. 1174 ЦК України, завданої внаслідок незаконного взяття та тримання під вартою.

При цьому апеляційний суд не перевірив тотожність заявлених вимог й обставин, які були предметом судового розгляду, по яких ухвалене судове рішення, що набрало законної сили й не зробив висновку про те, чи не призведе задоволення таких вимог до порушень вимог ч. 5 ст. 23 ЦК України.

Разом з тим, взявши до уваги доводи потерпілого про бездіяльність відповідача щодо ненадання своєчасної та ефективної медичної допомоги, належним чином не перевірив доводів у цій частині позову та не послався на докази на їх підтвердження, й не зробив висновку чи не встановлювались ці обставини зазначеним рішенням суду, що набрало законної сили, й чи не є ці вимоги тотожними з вимогами, які заявлені в оскаржуваних судових рішеннях (Постанова ВС від 21.02.2018 року по справі № 638/6301/14-ц (28).

7.2. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, АСХО обґрунтував, що не слід брати до уваги судові ухвали про задоволення скарг Особа на дії прокурорів як підставу заподіяння їй шкоди, оскільки вони не містять відомостей про визнання протиправними дій чи бездіяльності прокурорів та їх рішень. Скасування постанов про відмову в порушенні кримінальної справи (закриття справи) не свідчить про протиправність дій прокуратури та органу слідства, про наявність їх вини та завдання цим шкоди. За таких обставин, немає спеціальних підстав для застосування ст.1176 ЦК України.

Касаційний суд визнав помилковим такий висновок апеляційного суду, оскільки ухвалою АСХО від 09.03.2017 року, яка набула чинності, встановлено противоправну бездіяльність посадових осіб Слобідского ВП ГУНП в Харківській області та Харківської місцевої прокуратури № 5, а тому Особа має право на відшкодування моральної шкоди, що виразилась у душевних стражданнях, завданих неправомірною бездіяльністю. Отже, висновок суду першої інстанції про факт заподіяння бездіяльністю правоохоронних органів моральної шкоди, є правильним.

Установивши, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасував судове рішення апеляційного суду і залишив в силі судове рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 18.04.2018 року по справі № 641/2520/17 (83).

Спори, що виникають із земельних відносин.
- Рішенням апеляційного суду відмовлено у задоволенні позову, посилаючись на те, що право власності на земельну ділянку, що знаходиться на території селищної ради, цільового призначення – для ведення індивідуального садівництва, зареєстровано за Особа, а отже, на момент звернення позивача до суду з цим позовом, змінився власник спірної земельної ділянки, якого до участі у справі не залучено.

Проте, в порушення вимог ч.2 ст. 35 ЦПК України, у редакції чинній до 15.12.2017 року, суди першої та апеляційної інстанції розглянули справу без залучення Особа, на права і обов′язки якого може вплинути ухвалене у справі рішення, а також не перевірили, чи залишилося чинним розпорядження РДА на момент надання земельної ділянки позивачу та на момент його звернення до суду з позовом, не з′ясували обставини накладення меж спірних земельних ділянок, не роз′яснили учасника справи можливість проведення земельно-технічної експертизи, тому рішення судів першої та апеляційної інстанції були скасовані касаційним судом з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції (Постанова ВС від 18.04.2018 року по справі № 641/2520/17 (35).

8.2. Спір у справі виник внаслідок того, що державний нотаріус відмовив спадкоємцям оформити спадщину і видати правовстановлюючі документи на земельну ділянку, приватизацію якої розпочав спадкодавець.

Апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність позивачем факту прийняття її батьком Особа_6, який помер, спадщини після смерті його матері.

Проте, матеріали справи не свідчать про витребування апеляційним судом відомостей з нотаріальної контори про те, чи звертався Особа_6 про прийняття спадщини після смерті його матері, не встановлено коло осіб - спадкоємців за законом або за заповітом та, чи видавалось свідоцтво про право на спадщину в установленому законом порядку. У зв′язку з вищевикладеним, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (Постанова ВС від 21.03.2018 року по справі № 623/633/17 (44).

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову щодо встановлення порядку користування земельною ділянкою, апеляційний суд залишив поза увагою, що спір між сторонами у цій частині фактично не вирішено. Висновки судів про те, що надані спірні земельні ділянки з відповідним кадастровими номерами значилися розташованими в межах смт. Печеніги Харківської області та не належать до земель лісового фонду, є необґрунтованими, враховуючи докази у справі, яким суди не дали належну оцінку.

Крім того, суди належним чином не з'ясували, чи земля, віднесена рішенням Харківської обласної ради до земель житлової та громадської забудови, мала лісогосподарське призначення (лісового фонду), чи вкрита вона лісами, чи законно було змінено цільове призначення землі, чи законно було виділено земельні ділянки Особа_2, чи знала (проявила розумну обачність) Особа_2 при набуті земельних ділянок про те, що вони є землями лісового фонду, отже вибули з володіння держави з порушенням вимог закону. Суди не дали оцінку діям Особа_2, чи є вони добросовісними під час набуття земельних ділянок у власність.

На думку касаційного суду, АСХО зробив передчасний висновок про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в цій частині (Постанова ВС від 13.06.2018 року по справі № 2033/2-11/11 (144).

З аналогічних підстав, постановою ВС від 23.05.2018 року скасовано ухвалу АСХО по справі 633/429/14-ц (154).

Кредитні відносини.

9.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції, враховуючи, що строк дії картки установлено до травня 2013 року, дійшов висновку про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості у розмірі загальної суми місячних платежів, нарахованих банком за останні три роки до дня звернення до суду.

Однак, таке рішення суду апеляційної інстанції не узгоджується з правовою позицією ВСУ, викладеною у постанові від 30.09.2015 року №6-154цс15 – у разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Установлено, що останній платіж відповідачем було здійснено 13.12.2010 року, тобто з 13.12.2010 року у кредитора виникло право на пред'явлення позову про стягнення заборгованості, а банк пред'явив позов лише у червні 2014 року. З′ясувавши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом із пропуском трирічного строку позовної давності, про застосування якої заявив відповідач, що є підставою для відмови у позові. Встановлені судом першої інстанції обставини підтверджуються матеріалами справи та не спростовані сторонами під час апеляційного розгляду.

Суд апеляційної інстанції помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 28.02.2018 року по справі №638/10895/14-ц (34).

9.2. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що кредитна спілка «Самопоміч» не мала права надавати кредит відповідачу під відсотки, оскільки отримані позичальником кредитні кошти не є фінансовим кредитом, виданим за рахунок залучених коштів (кредитів банків, інших установ та організацій), а виданий за рахунок власного капіталу спілки, у зв'язку з чим відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Натомість, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що КС «Самопоміч» має право на стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника, оскільки він є членом кредитної спілки «Самопоміч»; грошові кошти у кредит надані йому за рахунок капіталу кредитної спілки, підписавши кредитний договір, позивач погодився з його умовами та мав вільне волевиявлення на отримання кредитних коштів, які отримав від кредитної спілки, проте належним чином не виконав умов договору кредиту.

Постановою ВС від 18.04.2018 року по справі №642/10702/13-ц (75) скасовано рішення апеляційного суду та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та визнання недійсним кредитного договору, вказав, що висновок експертизи №127 від 10.02.2016 року є непереконливим, оскільки його мотивувальна частина не містить обґрунтування висновку фахівців, на підставі чого вони дійшли висновку майже через 10 років, що саме 09.03.2007 року позивач за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Крім того, зі змісту висновку судової експертизи вбачається, що 27.02.2007 року позивач була виписана з лікарні у задовільному стані і лише 23.05.2007 року знову звернулась до лікарні за медичною допомогою. Тобто, договір було укладено Особа_3 через тиждень після одужання, а інших доказів того, що позивач 09 березня 2007 року за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, суду не надано.

Проте такий висновок є помилковим, оскільки чинним законодавством передбачено, що висновок експерта не має наперед встановленого значення, йому не надається перевага перед іншими доказами. Суперечності та сумніви у висновку судової експертизи суд має можливість усунути шляхом допиту експерта, який дав висновок, а у разі необхідності - призначити повторну або додаткову судово-медичну експертизу.

Враховуючи, що відповідачем ніяких доказів на підтвердження своїх заперечень не надано, висновок проведеної у справі судово-психіатричної експертизи не спростовано, він наданий компетентною експертною установою, є мотивованим, його достовірність не викликає сумнівів, тому суд касаційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про те, що позивач під час укладання оспорюваного кредитного договору не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними (Постанова ВС від 11.04.2018 року по справі № 642/3202/15-ц (69).

9.4. Відмовляючи у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» щодо стягнення заборгованості за кредитним договором з поручителя Особа_5, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність доказів повідомлення поручителя про підвищення процентної ставки за вказаним кредитним договором з 5,99 % річних до 13,49 %, а потім до 16,49 % і як наслідок припинення договору поруки відповідно до ч.1 ст. 559 ЦК України.

Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суди дійшли неправильного висновку щодо наявності правових підстави для визнання договору поруки припиненим з підстав зміни зобов'язання без згоди поручителя з огляду на встановлення судовим рішенням, яке набрало законної сили, факту, що правовідносини за договором поруки між банком і Особа_5 не припинились (рішенням місцевого суду від 17.06.2014 року позов Особа_5, Особа_7 до ПАТ «ОТП Банк» про визнання договорів поруки та іпотеки припиненими залишено без задоволення). (Постанова ВС від 28.03.20018 року по справі №2/638/25/13 (56).

9.5. У постанові ВС від 21.11.2018 року по справі № 619/4262/16-ц (334) касаційний суд не погодився з висновками апеляційного суду й зазначив, що після спливу строку кредитування припинилося право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за користування кредитом, а також обумовлену у кредитному договорі неустойку та комісії за обслуговування кредитів, а відтак наявні сумніви щодо правильності наданих Банком розрахунків заборгованості за кредитними договорами.

Ураховуючи наведене, касаційний суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанцій достовірно не з'ясував розміру заборгованості за кредитними договорами, не перевірив періоду, за який нараховано відсотки за користування кредитними коштами та комісію за обслуговування кредитів, не встановив чи відповідає нарахована сума строку кредитування та чи підлягає ця сума стягненню з відповідача у повному обсязі, а тому оскаржуване рішення апеляційного суду було скасовано, а справу повернуто на новий апеляційний розгляд.

Визнання недійсним договору.

10.1. Рішенням АСХО скасовано заочне рішення суду першої інстанції про визнання недійсним договір дарування частини житлового будинку та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено, оскільки на час укладення спірного договору в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості про його арешт або іншу заборону відчуження.

Суди встановили, що ухвалою районного суду, в забезпечення позову, накладено заборону на відчуження частини житлового будинку, що належить на праві приватної власності Особа_5, до вирішення справи по суті, яка набрала законної сили.

Проте той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, сам по собі не може бути підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Такого ж висновку дійшов ВСУ у постановах від 25.05.2016 року №6-605цс16, від 24.05.2017 року №6-640цс17 та від 18.01.2017 року №6-2552цс16.

За таких обставин, висновок апеляційного суду, що оспорюваний договір укладено з дотриманням вимог закону, не ґрунтується на встановлених судом обставинах і нормах матеріального права, тому постановою ВС від 30.05.2018 року по справі № 639/3980/16-ц (110) скасовано рішення апеляційної інстанції, а заочне рішення суду першої інстанції залишено в силі.

10.2. Постановою суду апеляційної інстанції змінено заочне рішення суду першої інстанції та визнано недійсним договір міни, посвідчений приватним нотаріусом, в обґрунтування зазначено, що спірний договір міни є недійсним з огляду на відсутність у ньому кадастрового номеру земельної ділянки на якій розміщений житловий будинок, що був предметом міни.

За змістом ч.2 ст. 377 ЦК України та ч.6 ст. 120 ЗК України кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з набуттям права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на ці об’єкти. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що пов’язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Установивши, що відповідач не був власником спірної земельної ділянки, у зв′язку із чим оспорюваний договір не міг містити умов щодо переходу прав на земельну ділянку, місцевий суд зробив правильний висновок про те, що підстав для визнання правочину за умови відсутності у ньому істотної умови договору (кадастрового номеру) не має. Тому, постановою ВС від 03.05.2018 року по справі № 639/3729/15-ц (77) скасовано постанову апеляційного суду та залишено в силі в зазначеній частині заочне рішення суду першої інстанції.

10.3. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач просив визнати укладеним договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова, яким визначена форма участі у розвитку території, передбачена ч.3 ст. 40 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» (№3038-VI), хоча на момент прийняття в експлуатацію реконструйованих нежитлових будівель зазначені вимоги Закону не набули чинності, а тому Особа_1 не зобов'язаний укладати договір на запропонованих позивачем умовах.

У період з дня втрати чинності ЗУ «Про планування та забудову територій» (12.03.2011 р.) та до дня набрання чинності ч.3 ст. 40 Закону №3038-VI (01.01.2013 р.) питання про перерахування замовником пайового внеску на законодавчому рівні не було врегульовано. Однак ця обставина не звільняє замовника від сплати такого внеску взагалі. Вказаний обов′язок покладений на замовника будівництва частиною 2 ст. 40 Закону №3038- VI, яка була чинною на час прийняття в експлуатацію об′єктів нерухомості відповідача – 12.07.2012 р.

Законом №3038- VI та Порядком пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова, затвердженим виконавчим комітетом Харківської міської ради 09.11.2011 року №804 (із мінами від 22.05.2013 р. №319) встановлено, що саме на замовника покладено обов′язок укласти договір про пайову участь та сплатити відповідні кошти. Цей обов′язок Особа_1 не виконав.

Таким чином, суд першої інстанції не врахував правової природи договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова, зокрема його обов′язковість, не з′ясував, та не дав належної оцінки відповідності запропонованого позивачем проекту договору вимогам Закону №3038- VI та Порядку, а апеляційний суд належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в судовому рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують ці доводи та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін (Постанова ВС від 13.06.20018 року по справі №635/9453/15-ц (124).

10.4. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції вказавши, що позивач звернувся до відповідача із заявою про розірвання договору фінансового лізингу в односторонньому порядку, а в позові просить визнати недійсним його пункт 12.1, проте вимог про визнання договору в цілому недійсним не заявляв, тому апеляційний суд вважав відсутніми підстави для визнання недійсним пункту 12.1 Договору.

Касаційний суд вказав, що п. 12.1 Договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами, порушує принципи добросовісності і справедливості, оскільки відповідач не обґрунтував співмірність розміру платежу за організацію та підготовку даного договору виконаній послузі, яка згідно зі ст.16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» не є лізинговим платежем, а фактично полягає у виготовленні стандартної форми договору. Договором передбачено право лізингодавця не повертати сплачені споживачем кошти у разі розірвання договору з його ініціативи, проте, у разі розірвання договору з ініціативи лізингодавця для нього не передбачено ніяких санкцій, що призводить до дисбалансу договірних умов та порушує норми законодавства.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові ВСУ № 6-2864 цс 16 від 01.11.2017 року.

Висновок апеляційного суду про відсутність таких підстав суперечить вимогам закону, тому постановою ВС від 28.02.2018 року (справа №626/2429/15-ц (39) рішення апеляційного суду скасовано і залишено в силі рішення суду першої інстанції.

10.5. Ухвалою апеляційного суду залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення з подружжя на користь позивача боргу за договором позики, при цьому суд зазначив, що відповідальність подружжя має бути солідарною, оскільки дружина була обізнана про боргові зобов'язання свого чоловіка, який взяв позику в інтересах сім'ї.

Відповідно до правового висновку ВСУ, викладеному в постанові від 19.06.2013 року у справі № 6-55цс13, навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору позики він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї і в цьому випадку той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди.

Проте судом не встановлено, що кошти одержані чоловіком за договором позики, використані в інтересах сім'ї. Тому суд касаційної інстанції не погодився з висновками попередніх судів, що внаслідок укладення договору позики виникло зобов'язання в інтересах сім'ї й скасував рішення в оскарженій частині солідарного стягнення боргу за договором позики та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволені позову в частині солідарного стягнення боргу за договором позики з дружини (Постанова ВС від 03.05.2018 року по справі №639/7335/15-ц (85).

10.6. Рішенням апеляційного суду скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове – про часткове задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи тим, що позовна вимога позивача про стягнення з відповідача боргу підлягає задоволенню в повному обсязі, оскільки факт отримання коштів не заперечується сторонами, позовні вимоги про повернення грошових коштів обґрунтовуються наданими доказами.

Проте апеляційний суд не взяв до уваги, що договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, а надана позивачем розписка не підтверджує укладення між сторонами договору позики, оскільки з неї не вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її повернення.

Натомість, судом першої інстанції правильно встановлено правову природу такої розписки, надано оцінку відсутності обов'язкових її елементів відповідно до положень статей 1046, 1047, 1049 ЦК України та з урахуванням правових позицій ВСУ, висловлених у постановах суду №6-1967цс15 від 11.11.2015 року, №6-1662цс17 від 18.10.2017 року, №6-996цс17 від 13.12.2017 року відмовлено у задоволенні позову. Тому, постановою ВС від 30.01.2018 року по справі №646/13032/15-ц (11) скасовано рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

10.7. Суди першої та апеляційної інстанцій, визнали недійсними спірні договори дарування, у зв'язку з помилкою, у частині дарування 1/3 частки житлового будинку та земельної ділянки відповідачці, а в іншій частині ці договори не оспорювалися. Тобто позивач нібито припустився помилки лише у частині дарування майна своїй дружині (відповідачці), а в іншій частині його дарування дітям він добре розумів природу вказаного договору, умови, права та обов'язки за цим правочином.

Як зазначив касаційний суд, попередні суди не врахували, що такі висновки суперечать положення законодавства та правовому висновку ВСУ, викладеному у постановах: від 16.03.2016 року № 6-93 цс 16, від 27.04.2016 року № 6-372 цс 16, у частині визнання договорів дарування недійсними, вчинених під впливом помилки, оскільки законодавством не передбачено визнання договору дарування недійсним у частині одного обдарованого, вчиненого під впливом помилки. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Оскільки для визнання договорів недійсними позивач посилався на обставини, які виникли через два роки після укладення правочинів і не існували на момент їх вчинення, то зазначене не є підставою для визнання договорів недійсними, а можуть бути підставою для застосування іншого способу судового захисту, передбаченого ЦК України.

Постановою ВС від 24.10.2018 р. по справі №641/1102/17 (245) рішення суду першої інстанції та ухвалу АСХО скасовано, у задоволенні позову про визнання договорів дарування недійсними – відмовлено.

Спори, пов′язані з наданням комунальних послуг.

11.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції, зазначив, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки оскарження дій ПАТ «Харківгаз» щодо нарахування плати за використаний природний газ не передбачено діючим законодавством. Проте, АСХО не звернув уваги на те, що позивачем оскаржувались дії не лише щодо нарахування плати за використаний газ, а й дії щодо відключення домоволодіння від газопостачання, зобов'язання ПАТ «Харківгаз» здійснити перерахунок вартості спожитого природного газу, відновити газопостачання домоволодіння за власний рахунок, а також відшкодування моральної шкоди, що є, відповідно до ст. 16 ЦК України, належним способом захисту, у зв'язку з чим не мотивував з яких підстав він дійшов висновку щодо вирішення вищевказаних позовних вимог.

Постановою ВС від 01.02.2018 року по справі №631/2066/15-ц (17) судове рішення апеляційного суду скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

11.2. Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково, стягнуто солідарно з відповідачів на користь КП «Харківводоканал» заборгованість за послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, мотивуючи рішення тим, що відповідачі належним чином не виконували зобов'язання щодо оплати комунальних послуг, унаслідок чого виникла заборгованість, яка відповідно до вимог ст. 526, 625 ЦК України та ст. 13, 14, 20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» підлягає стягненню на користь позивача у межах строку позовної давності з 06.08.2010 року по 30.11.2014 року, оскільки відбулось його переривання у зв'язку з скасуванням судового наказу про стягнення зазначеної заборгованості.

Натомість, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції дійшов помилкового висновку про недоведеність позовних вимог КП «Харківводоканал», пославшись на те, що при наявності засобу обліку, повірка якого не була проведена позивачем, оплата за надані послуги мала обраховуватися за спожиті послуги відповідно до середньомісячних показників, а не норм споживання, не врахував висновки Дзержинського районного суду м. Харкова, викладені у рішенні від 26.05.2015 року, яким визнано, що обов′язок періодичної повірки квартирних приладів води покладено саме на власника та не застосував до спірних правовідносин вимоги ч. 3 ст. 61 ЦПК України 2004 року.

Враховуючи, що АСХО скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 23.05.2018 року по справі №638/22150/14-ц (117).

11.3. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що тарифи, за якими розрахована заборгованість з оплати житлово-комунальних послуг, є економічно необґрунтованими та завищеними. У такому висновку судом апеляційної інстанції не враховано, що відповідач отримував відповідні послуги від ВК «ЖЕК «Новобуд-Комфорт», а тому зобов'язаний за правилами п. 5 ч.3 ст.20 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» оплачувати їх повністю та своєчасно. Ненадання послуг відповідачу або надання їх неналежної якості судами не встановлено, оскільки це залишилося недоведеним відповідачем.

Крім того, не враховано, що рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 26.02.2013 року №77 «Про встановлення тарифів з утримання будинків, споруд і прибудинкових територій, які надають житловий, житлово-будівельний, виробничий кооперативи», яким затверджено тарифи на обслуговування будинку, в якому проживає відповідач, не скасовано, не оскаржувалось, а тому підлягає виконанню як кооперативом, так і відповідачем. Керуючись затвердженими тарифами, позивач і здійснював нарахування за надані послуги. Тарифи нечинними не визнавались, відповідачем не надано доказів на спростування наявності заборгованості за надані житлово-комунальні послуги, а так само не надано доказів щодо неотримання таких послуг.

Судом апеляційної інстанції в основу рішення необґрунтовано покладено рішення Адміністративної колегії Харківського обласного Територіального відділення Антимонопольного комітету України від 14.01.2014 року №1-р/к, яке ним не досліджувалося та не аналізувалося, текст якого відсутній в матеріалах цивільної справи.

Суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 25.04.2018 року по справі № 643/19950/15-ц (76).

Трудові відносини.

12.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, АСХО виходив з того, що Особа_3 добровільно уклала контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України (далі – ЗСУ), за умовами якого (п.3) він є строковим та укладається відповідно до строків, установлених законодавством, за погодженням сторін до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, а тому гарантії, передбачені ст.119 КЗпП України, на неї не поширюються, і, відповідно, звільнення з посади є законним та відповідає вимогам ч.3 ст. 36 КЗпП України.

З таким рішення не погодився суд касаційної інстанції та скасовував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий апеляційний розгляд, обґрунтував тим, що згідно з витягом з наказу від 30 серпня 2016 року № 220 контракт про проходження військової служби у ЗСУ укладено до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. Відповідно до ч. 2 ст. 39 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» (в редакції, що діяла на час звільнення позивача) громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема, ч. 3 та 4 ст. 119 Кодексу законів про працю України.

Указом Президента України №303/2014 оголошено часткову мобілізацію, у зв'язку з чим в Україні настав особливий період, відповідне рішення уповноважена особа держави про його скасування, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду, не приймала (Постанова ВС від 20.06.2018 року по справі №631/1919/16-ц (131).

12.2. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у відповідача були відсутні підстави, передбачені ст.46 КЗпП України, для відсторонення позивача від виконання посадових обов'язків на час проведення перевірки.

Проте касаційний суд, зазначивши, що Харківський національний університет радіоелектроніки є юридичною особою публічного права, а відтак посадові особи цього закладу є суб'єктами, на яких поширюється дія ЗУ «Про запобігання корупції». Оскаржуваний наказ т.в.о. ректора «Про організацію перевірки» №1176-К від 14.12.2015 року винесено з метою запобігання і протидії корупції та перевірки стану фінансової діяльності університету.

Тобто, при прийнятті рішення про відсторонення позивача від виконання ним своїх посадових обов'язків були наявні визначені ст.46 КЗпП України підстави для цього, оскільки передбачалися ЗУ «Про запобігання корупції», тому відсутні підстави для визнання протиправним та скасування зазначеного вище наказу в частині його відсторонення від виконання посадових обов'язків. Під час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій зроблено помилковий висновок про відсутність у відповідача підстав, передбачених ст.46 КЗпП України, для відсторонення Особа_1 від виконання посадових обов'язків на час проведення перевірки і ухвалення незаконного рішення, тому касаційний суд рішення судів попередніх інстанцій скасував й ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог (Постанова ВС від 13.06.2018 року по справі №638/21180/15-ц (121).

12.3. У Постанові ВС від 06.06.2018 року по справі №640/17461/15-ц (125) суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову про стягнення заробітної плати за час простою, неповний робочий тиждень та відшкодування моральної шкоди. Разом з тим, суди по різному вирішили питання про те, чи підлягає задоволенню вимога позивача про зобов'язання УДНДІ «Укрводгео» виплатити грошову допомогу в розмірі шести місячних посадових окладів (ставок) відповідно до розміру посадового окладу з урахуванням надбавок і доплат на момент звільнення. Суд першої інстанції зробив висновок, що ця вимога є обґрунтованою, натомість апеляційний суд у задоволенні цієї вимоги відмовив на тій підставі, що позивач звернулася з позовом з пропуском строку позовної давності.

У рішенні КСУ від 15.10.2013 р. №8-рп/2013 вказується, що «у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат». Аналогічний по суті висновок було зроблено ВСУ у постанові від 26.10.2016 року у справі № 6-331цс17, тому позов про стягнення грошової допомоги у розмірі шестимісячних посадових ставок (окладів) не обмежується будь-яким строком звернення. У зв′язку з вищевикладеним рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

12.4. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, виходив з того, що скасовуючи наказ «Про надання відпустки без збереження заробітної плати Особа_3» суд першої інстанції вийшов за межі наданих йому повноважень, перебравши на себе повноваження органу, який видав спірний наказ, оскільки наказ про надання відпустки може скасувати лише орган, який його видав. Крім того, змінюючи рішення в частині відмови у скасуванні наказу Держсанепідслужби України «Про покладання виконання обов'язків на Особа_7» на період тимчасової відсутності Особа_3, АСХО виходив з того, що під час розгляду справи в цій частині позовних вимог не було залучено Особа_7, у якості третьої особи, як особу, щодо прав та обов'язків якої розглядається справа.

З такими висновками не погодився касаційний суд й зазначив, що п. 6-6 Прикінцевих положень ЗУ «Про Державний бюджет України на 2014 рік», надано право керівникам зазначених центральних органів виконавчої влади у межах бюджетних призначень без згоди та попередження працівників встановлювати для них режим роботи на умовах неповного робочого часу та надавати відпустки без збереження заробітної плати на визначений цими керівниками термін. Вказана норма дублюється і в положеннях ч. 9 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» ЗУ від 28.12.2014 року № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України».

Проте, листом Мінфіну України від 20.02.2015 року роз'яснено, що враховуючи те, що Центр є бюджетною установою, а не державним органом, норми ч. 9 розділу 3 «Прикінцеві Положення» «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 року до нього не застосовуються.

Тому, задовольняючи позовні вимоги в частині скасування наказу «Про надання відпустки без збереження заробітної плати Особа_3», суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що застосування Держсанепідслужбою України положень цього закону у 2014 році до директора установи є безпідставним, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про те, що наказ «Про надання відпустки без збереження заробітної плати Особа_3» є незаконним та підлягає скасуванню. У зв’язку з цим, суд апеляційної інстанції вищевказаних обставин не врахував, помилково скасувавши рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 30.01.2018 року по справі №641/13412/14-ц(19).

12.5. Рішенням АСХО скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог, обґрунтувавши тим, що ТОВ Фірма «Елавус ЛТД» не виплатило позивачу при звільненні належну та нараховану заробітну, тому, з урахуванням положень ст.115-117 КЗпП України, ЗУ «Про оплату праці», ЗУ «Про компенсацію громадянами втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», з нього має бути стягнуто середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні, а також компенсація за нараховану, але не виплачену заробітну плату.

Вирішуючи даний спір, апеляційний суд виходив із положень ч.5 ст.19 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», якими передбачено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати, у зв'язку з чим порушення процедури про банкрутство роботодавця не може свідчити про відсутність вини роботодавця в невиплаті працівникові належних йому коштів і не є підставою для звільнення роботодавця від обов'язків сплатити зазначені кошти.

В той же час, АСХО при вирішенні даного спору не враховано, що на момент відкриття провадження у цій справі ухвалою господарського суду Харківської області від 15.01.2016 року у справі про банкрутство ТОВ Фірма «Елавус ЛТД», у якій брав участь позивач, визначено, що вимоги конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений цим Законом строк або відхилені господарським судом, вважаються погашеними, а виконавчі документи за відповідними документами визнаються такими, що не підлягають виконанню.

Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів, наданих відповідачем, та помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. У зв′язку з чим, постановою ВС від 08.02.2018 року (справа №644/2185/16-ц (22)) скасовано рішення апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

З аналогічних підстав касаційним судом було скасовано ще 8 рішень апеляційного суду (справа №643/2317/16-ц, №644/2228/16-ц та ін.)

Відмовляючи в задоволенні позову про поновлення на роботі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, мотивував тим, що починаючи з вересня 2016 року позивачка п'ять разів повідомлялась про зміну істотних умов праці та їй було запропоновано вакантні посади на підприємстві. Своєї згоди на переведення на іншу вакантну посаду вона не надала, їй було роз'яснено положення ст.32 КЗпП України, а також положення п. 6 ч.1 ст. 36 КЗпП України, що у разі відмови від роботи в нових умовах трудовий договір з нею буде припинено.

Касаційний суд не погодився з вказаним висновком та зазначив, що судами не було з'ясовано, чи на підприємстві фактично відбулося скорочення чисельності або штату працівників, що може слугувати лише підставою для звільнення працівників на підставі п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України з обов'язковим дотриманням гарантій, передбачених ст. 252 КЗпП України, чи відбулися зміни істотних умов праці позивачки, чи є зміною істотних умов праці виключення з штатного розпису підприємства посади «провідного юрисконсульта», яку обіймала позивач, та включення до штатного розпису посади «юрисконсульта» не можна вважати зміною істотних умов праці в розумінні ч.3 ст.32 КЗпП України.

Дійшовши висновку, що на підприємстві відбулись зміни істотних умов праці позивача, а саме: зміна назви посади, посадового окладу та режиму роботи, суди не взяли до уваги, що посада «провідного юрисконсульта», яку обіймала позивач, фактично була ліквідована. Крім того, суди не з'ясували і не зазначили у судових рішеннях, які саме умови праці для позивачки змінилися. Поза увагою залишилося і те, що при зміні істотних умов праці, посада, яку обіймає працівник, залишається у штатному розписі, але змінюються умови трудового договору – розмір оплати праці, тривалість робочого часу, режим роботи тощо.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що на підприємстві відбулись зміни істотних умов праці та щодо законності дій роботодавця під час вивільнення позивача на підставі п.6 ч.1 ст. 36 КЗпП України. (Постанова ВС від 05.09.2018 року по справі №641/397/17 (197).

Навчання.

13.1. Рішенням АСХО скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено у зв′язку з тим, що немає бюджетного призначення на виконання вимог ст. 5 ЗУ «Про підвищення престижності шахтарської праці» на законодавчому рівні, а також відсутній порядок застосування такого виду забезпечення, який має бути затверджений КМУ. Відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати стипендії студентам, батьки яких є шахтарями та мають стаж підземної роботи не менш як 15 років.

Згідно з ч. 2 ст. 62 ЗУ «Про вищу освіту» особи, які навчаються у закладах вищої освіти за денною формою навчання за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, мають право на отримання академічних та соціальних стипендій у встановленому законодавством порядку. Тобто, позивач, як особа, батько якої має стаж підземної роботи понад 15 років, має право на отримання соціальної стипендії, а тому висновок суду апеляційної інстанції про відсутність бюджетного призначення не є правовою підставою для відмови у задоволенні позову. Виплата зазначених стипендій не залежить від наявності на це коштів у бюджеті чи кошторисі навчального закладу, в якому навчається студент.

Реалізація особою права, пов'язаного з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може залежати від бюджетних асигнувань, про що зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України».

На підставі викладеного, суд касаційної інстанції скасував судове рішення суду апеляційної інстанції і залишив в силі судове рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 11.04.2018 року по справі №640/8070/17 (74). З аналогічних підстав постановою ВС від 21.11.2018 року (271) скасовано рішення АСХО по справі №640/20352/16-ц.

13.2. Скасовуючи рішення місцевого суду, АСХО дійшов висновку, що законодавство не передбачає повноважень вищого навчального закладу вимагати від випускників відшкодувати витрати на навчання.

Проте, у постанові ВС від 17.10.2018 року по справі №645/4438/16-ц (234) касаційний суд вказав, що такий висновок є безпідставним, оскільки договір про підготовку фахівця у вищому навчальному закладі Міністерства охорони здоров'я України (далі – МОЗ України) укладався між вищим навчальним закладом в особі його ректора і особою, зарахованою на навчання, який є цивільно-правовим договором. При цьому МОЗ України стороною угоди не було. Розпорядником коштів, які виділяються з бюджету для підготовки спеціалістів управління охорони здоров'я, є університет, а кошти, які просив стягнути позивач з відповідача, відшкодовуються МОЗ України або підпорядкованим йому підрозділом, яким у даному випадку виступає університет. Вказане узгоджується з пунктом 3.3. укладеної між сторонами угоди, за яким усі спірні питання, що можуть виникати між сторонами, вирішуються в судовому порядку.

Таким чином, рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову з наведених підстав є помилковим та було скасоване, а рішення районного суду залишено в силі.

Оскарження виконавчого напису нотаріуса.

14.1. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не врахував правові висновки ВП ВС від 16.05.2018 року по справі №320/8269/15-ц та не перевірив реєстрації стягувачем у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження та не взяв до уваги, що звернення стягнення на предмет застави може бути розпочате лише в разі невиконання боржником свого зобов'язання протягом тридцяти днів з дня реєстрації у Реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет обтяження. З урахуванням наведених обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про те, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права (Постанова ВС від 27.06.2018 року по справі №640/18087/16-ц (133).

14.2. Відповідно до ст. 88 ЗУ «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Судом касаційної інстанції установлено, що при зверненні банку до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в розмір повної суми заборгованості за вищевказаним кредитним договором включено і розмір пені, яка нарахована за невідомий період, оскільки банком не надано відповідний розрахунок, а зазначено лише розмір пені.

Отже, виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом з порушенням вимог ст. 88 ЗУ «Про нотаріат» та п. 284 Інструкції, оскільки вказану у виконавчому написі суму боргу не можна вважати безспірною.

Враховуючи наведене, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про дотримання вимог закону при вчиненні оскаржуваного виконавчого напису є необґрунтованим та таким, що суперечить фактичним обставинам справи і вищенаведеним нормам матеріального права. Разом з тим позов не може бути задоволений у зв'язку з пропуском ним позовної давності, про застосування якої відповідачем подана заява (Постанова ВС від 23.05.2018 року по справі №640/2704/16-ц (105).

Сімейні спори.

15.1. Визначаючи місце проживання дитини з матір'ю в Республіці Чілі, суд першої інстанції, в порушення вимог ч.2 ст. 4 ЗУ «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», фактично надав дозвіл на постійний виїзд малолітнього сина за кордон, при цьому не встановив, чи є мати дитини такою, що виїхала з України на постійне місце проживання в іншу країну. У матеріалах справи не міститься відомостей щодо оформлення нею документів для виїзду як громадянки України за кордон на постійне проживання, а також відсутні документи, які б посвідчували, що позивач має постійне місце проживання у Республіці Чилі, вказане рішення було обґрунтовано скасовано судом апеляційної інстанції.

Проте рішення АСХО теж було скасовано, як постановлене з порушеннями норм процесуального права, оскільки апеляційний суд посилався на Хартію прав сім'ї, представленої Апостольським Престолом 22.10.1983 року, яка не належить до законодавства про цивільне судочинство. Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, суд апеляційної інстанції фактично не навів мотивів та правових підстав для відмови у наданні дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон на період з дати ухвалення судового рішення і до 01.06.2017 року (Постанова ВС від 28.03.2018 року по справі №622/925/16-ц (60).

15.2. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважав правильним висновок про те, що спірне майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, але оскільки Особа_4 продав спірний автомобіль, то на користь позивача слід стягнути половину від отриманих котів.

Відповідно до ст. 20 СК України до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених, зокрема, ч.2 ст. 72 цього Кодексу, яка встановлює позовну давність у три роки до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу. Тому у випадках передбачених, ч.2 ст. 72 СК України, суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність. Без заяви сторони у спорі, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції, позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Такі правові висновки викладено в постановах ВСУ: від 27.04.2017 року в справі № 6-617цс17 та 24.05.2017 року в справі № 6-843цс17, проте апеляційний суд їх не врахував та не перевірив доводів апеляційної скарги, у якій відповідач указав, що позивач звернулася до суду після спливу позовної давності, про що він подав заяву до суду першої інстанції, та не дав правової оцінки доказам на їх підтвердження й не навів в ухвалі мотивів їх відхилення.

У зв’язку з вищевикладеним, постановою ВС від 04.04.2018 року по справі №628/3517/15-ц (66) рішення АСХО скасовано з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

15.3. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що апелянт участі у справі не приймав, оскаржуваним рішенням питання про його права та обов'язки безпосередньо не вирішувалося, рішення суду не завдає несприятливих для нього наслідків, тобто апеляційне провадження у справі було відкрито за апеляційною скаргою особи, яка не є суб'єктом апеляційного оскарження. Крім того, не надано доказів на підтвердження того, що договори позики укладалися Особа_2 в інтересах сім'ї, оскільки позовні вимоги до Особа_1 він не заявляв, заочним рішенням місцевого суду від 19.11.2015 року стягнуто заборгованість за договорами позики на користь апелянта лише з Особа_2. Також суд зауважив, що Особа_2 на праві власності належить 1/3 частини житлового будинку та по 1/3 частини земельних ділянок, що робить можливим виконання судового рішення про стягнення з Особа_2 на користь Особа_3 суми боргу в установленому законом порядку.

Висновок суду апеляційної інстанції про те, що залишення у Особа_2 на праві власності 1/3 частини житлового будинку з надвірними будівлями та на таку ж частину земельних ділянок робить можливим виконання судового рішення про стягнення з нього на користь Особа_3 суми боргу в установленому законом порядку, є передчасним, оскільки суд зробив його без урахування правових висновків ВСУ, висловлених у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-76цс16, без з'ясування дійсних обставин справи та перевірки їх доказами, зокрема щодо вартості майна, яке залишилося у власності відповідача. Тому, постановою ВС від 21.03.2018 року по справі №635/2253/17 (48) ухвалу апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд суду до апеляційної інстанції.

15.4. Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про позбавлення батьківських прав, апеляційний суд зазначив, що відповідач свідомо ухилявся від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини, нехтує своїми обов'язками батька, взагалі протягом життя дитини не спілкувався з нею, доказів того, що позивачка забороняла бачитися йому з дитиною ним не надано.

Проте, апеляційний суд, незважаючи на доводи Особа_5 про незгоду з висновком органу опіки та піклування, у порушення вищевказаних вимог закону не дав оцінки висновку РДА про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, що передбачено ч.6 ст.19 СК України, та не мотивував своїх висновків щодо цього, маючи процесуальну можливість з'ясувати ці обставини, не зазначив, чи відповідає це інтересам дитини, чи є поведінка відповідача винною у нехтуванні виконанням своїми батьківськими обов'язками. Висновок апеляційного суду про наявність винних дій відповідача щодо ухилення від виконання батьківських обов'язків, ґрунтується на припущеннях, так як суд не визначився, чи свідомо та умисно Особа_5 ухилявся від виконання вказаних обов'язків та чи є таке рішення суду ухвалене в інтересах дитини.

У зв’язку з цим постановою ВС від 06.02.2018 року по справі №631/2406/16 (16) ухвалу апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

15.5. Визначаючи місце проживання малолітньої дитини разом із матір'ю, суд першої інстанції виходив із відсутності у справі виняткових обставин, які могли б виправдати розлучення дитини зі своєю матір'ю.

Натомість, АСХО, скасовуючи рішення суду першої інстанції та визначаючи місце проживання малолітньої дитини з батьком, послався на те, що матір в судове засідання суду апеляційної інстанції жодного разу не з'явилась, заперечень на апеляційну скаргу не надала, справою не цікавилась. При цьому, суд не встановив, із ким із сторін на теперішні час проживає малолітня дитина, не врахував вік дитини (2 роки), перебування матері у відпустці по догляду за малолітньою дитиною, не з’ясував характер роботи батька та його можливість особисто здійснювати необхідний догляд за дитиною, а також із ким знаходитиметься дитина під час роботи батька.

Касаційний суд наголосив, що при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи, при цьому, сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов'язком батьків діяти в її інтересах, тому постановою ВС від 19.09.2018 року по справі №635/382/17 (251) скасовано постанову апеляційного суду та передано справу на новий апеляційний розгляд.

Самочинне будівництво.

16.1. Рішенням АСХО скасовано рішення суду першої інстанції й відмовлено у задоволенні позову про усунення перешкоди у користуванні нежитловим приміщенням, шляхом знесення двох самочинно збудованих входів (прибудов). В обґрунтування зазначено, що закінчення строку на завершення позивачем реконструкції нежитлового приміщення під офіс становить підставу відмови у позові, оскільки у зв’язку з цим відсутнє порушення права, за захистом якого позивач звернулася до суду.

Проте, доказів, якими позивач підтверджує порушення її прав на завершення реконструкції ще із 2005 року, апеляційний суд не дослідив; встановлених рішенням АСХО від 12.12.2011 року обставин, що реконструкція приміщень у підвалі даного будинку, у тому числі й влаштування входу до цих приміщень під вікнами квартири позивача, проведена останніми без розробки проекту та без отримання дозволу на виконання будівельних робіт не врахував та вирішив справу із порушенням процесуального права, що стало підставою для скасування рішення апеляційного суду із передачею справи на новий апеляційний розгляд (Постанова ВС від 21.02.2018 року по справі №638/12043/15-ц (32).

16.2. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що саме на земельній ділянці з кадастровим номером 6310138800:09:069:0007, яку вона орендує, розташований торгівельний кіоск, який належить відповідачу, а також, що останнім порушено її права на користування зазначеною земельною ділянкою.

Вирішуючи справу, апеляційний суд не надав належну правову оцінку умовам договору оренди землі та договору купівлі-продажу металевих конструкцій у вигляді торгівельного кіоску, технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, а також наявності або відсутності у відповідачів прав користування землею. Взявши за основу лише ту обставину, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відсутня інформація про власника спірного торгівельного кіоску, апеляційний суд не перевірив та не встановив чи відносяться металеві конструкції у вигляді торгівельного кіоску до нерухомого майна, чи повинна інформація про власника металевої конструкції у вигляді торгівельного кіоску міститися у зазначених реєстрах, та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову (Постанова ВС від 18.04.2018 року по справі №646/6674/16-ц (73).

16.3. Ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції помилково виходив з того, що приєднання частини сходової клітки до квартири відповідача не потребує дозвільних документів, а також не врахував, що приміщення загального користування є спільним майном багатоквартирного будинку, тому для його перепланування необхідно отримати згоду всіх співвласників будинку.

Твердження відповідача, що переобладнання сходової клітки не внесене до технічного паспорта на належну їй квартиру і вона не є власником спірного приміщення, обґрунтовано відхилено судом першої інстанції, оскільки вона не заперечує, що вхідні двері до квартири встановлені за межами належної їй квартири і того, що використовує це приміщення як тамбур до квартири.

Постановою ВС від 19.09.2018 року по справі №642/4911/16-ц (212) встановлено, що АСХО неправильно застосував норму матеріального права і безпідставно скасував рішення суду першої інстанції суду, яке відповідає закону.

Скарги на дії ВДВС.

17.1. Залишаючи судове рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду та вказав, що державний виконавець діяв у межах наданих йому повноважень та виніс постанову про закінчення виконавчого провадження після стягнення з боржника зазначеної у рішенні суду і у виконавчому документі суми грошових коштів.

Суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що у разі надання кредиту в іноземній валюті та вимоги кредитодавця (позивача) стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам ч.3 ст.533 ЦК України. Особливості звернення стягнення на кошти боржника та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті визначені у ст.53 Закону № 606-XIV.

Враховуючи викладене, державний виконавець був зобов'язаний під час примусового виконання виконавчого листа, керуватися положеннями вищевказаної статті, оскільки між стягувачем та боржником існувало валютне грошове зобов'язання і заборгованість за кредитним договором була стягнута судом також в іноземній валюті.

Боржник, виконуючи зобов'язання за виконавчим документом у національній валюті, повинен брати до уваги офіційний валютний курс НБУ, встановлений для відповідної валюти на день платежу (тобто день зарахування коштів на рахунок кредитора).Зазначена правова позиція викладена у постанові ВСУ від 01.11.2017 року у справі №6-1063цс17.

Таким чином, під час виконавчого провадження виконання зобов'язання за судовим рішенням у національній валюті, а не у валюті кредиту, без прив'язки до офіційного курсу валют НБУ, зумовило невиконання судового рішення у повному обсязі, тому постановою ВС від 15.03.2018 року по справі №638/1841/14-ц (43) оскаржувані судові рішення скасовано з ухваленням нового рішення про визнання незаконною та скасування постанови про закінчення виконавчого провадження.

17.2. Задовольняючи скаргу, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оскаржувані виконавчі провадження відкриті з порушенням вимог ЗУ «Про виконавче провадження», у зв'язку з пропуском строків пред'явлення виконавчих документів до виконання та відсутністю судових рішень про поновлення цих строків.

Такий висновок судів є правильним та таким, що відповідає обставинам справи та вимогам закону, оскільки на час винесення оскаржуваних постанов у серпні 2016 року закінчився передбачений законом строк пред'явлення виконавчих документів до виконання.

Разом із тим, апеляційний суд, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про повернення безпідставно стягнутих коштів боржнику, в порушення вимог статей 210, 213 ЦПК України 2004 року не навів мотивів задоволення скарги в цій частині.

Визнання незаконною постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження не тягне за собою наслідком повернення боржнику коштів, стягнутих на виконання рішення суду, оскільки ці кошти стягнуто на відповідній правовій підставі - виконання судового наказу. Таким чином, висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про необхідність повернення боржнику коштів, як безпідставно стягнутих, у зв'язку із скасуванням постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження зроблений з порушенням норм матеріального права.

Постановою ВС від 03.05.2018 року по справі №642/6783/16-ц (91) оскаржувані судові рішення скасовано в частині зобов'язання ВДВС повернути безпідставно стягнутих коштів та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні скарги.

17.3. Ухвалою АСХО залишено без змін ухвалу суду першої інстанції у зв’язку з тим, що постанова державного виконавця від 22.12.2015 року про розшук майна боржника винесена передчасно, оскільки копію постанови про відкриття виконавчого провадження боржник отримав 18.12.2015 року, а 22.12.2015 року звернувся із заявою про розстрочку виконання судового рішення, яка задоволена ухвалою районного суду від 15.01.2016 року.

Судами попередніх інстанцій не було ураховано передбачені ст.2 ЗУ «Про виконавче провадження» строки для добровільного виконання судового рішення, порядок їх обчислення (з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження), а також обов'язок сторони виконавчого провадження повідомляти державного виконавця про обставини, які є підставою для відкладення виконавчих дій.

З огляду на наведене, касаційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, визнаючи дії державного виконавця при винесенні постанови про розшук майна боржника (транспортного засобу) неправомірними, неправильно застосував норми ЗУ «Про виконавче провадження», у зв'язку із чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення скарги в цій частині.

Суди також не звернули уваги на те, що скаржник, отримавши зазначену постанову, не з'явився до державного виконавця, не повідомив його про затримку в отриманні постанови, а також про свій намір звернутися до суду із заявою про розстрочку виконання судового рішення, та у порушення ч.7 ст.12 ЗУ «Про виконавче провадження» не вчинив жодних дій спрямованих на відкладення виконавчих дій.

Постановою ВС від 16.01.2018 року по справі №638/11706/14-ц (2) скасовано оскаржувані ухвали попередніх інстанцій в частині визнання неправомірними дій державного виконавця щодо винесення постанови про розшук майна боржника (транспортного засобу) та ухвалено в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні скарги.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову ухвалу про задоволення скарги, апеляційний суд, встановивши, що у м. Дніпро перебуває зведене виконавче провадження щодо боржника ПАТ КБ «ПриватБанк», виходив із того, що у відповідності до вимог ЗУ «Про виконавче провадження» у редакції від 02.06.2016 року державний виконавець м. Харкова повинен був винести постанову про передачу виконавчого провадження до відділу виконавчої служби в якому перебуває зведене виконавче провадження.

У постанові ВС від 05.12.2018 року по справі №646/902/17 (338) касаційний суд вказав, що скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував вимоги статті 24 ЗУ «Про виконавче провадження», що призвело до неправильного вирішення справи та помилкового скасування рішення суду першої інстанції.

Враховуючи те, що судовими рішеннями зобов'язано Харківське головне регіональне управління ПАТ КБ «ПриватБанк» зарахувати на кредитну картку грошові кошти, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що виконавчі дії проводяться державним виконавцем за місце знаходженням його майна, що є правом вибору стягувана, а тому виконання рішення в частині зобов'язання боржника має здійснюватися у м. Харкові.

Спадкування.

18.1. Стягуючи на користь позивачки, як спадкоємиці померлого засновника ТОВ «Агротехніка», 25% вартості майна даного товариства, визначеної відповідно до висновку комплексної судової оціночно-будівельної, товарознавчої та автотоварознавчої експертизи, суд першої інстанції, а також АСХО не надали належної правової оцінки зазначеному письмовому доказу, не встановили фактичні обставини у справі щодо ринкової вартості усього майна ТОВ, з урахуванням основних засобів, нематеріальних активів, оборотних активів, майна невиробничого призначення, майнових зобов'язань товариства, а також балансової вартості фінансових інвестицій ТОВ «Агротехніка» у ДП «Агротехніка», не перевірили отримання позивачкою від ТОВ «Агротехніка» грошових коштів в рахунок виплати вартості розміру належної їй частки в статному капіталі, які необхідно враховувати при визначенні загальної суми, що підлягає стягненню.

У зв′язку з тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права, постановою ВС від 10.05.2018 року (справа №644/11307/14-ц (104) скасовано оскаржувані рішення, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

18.2. Рішенням АСХО скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтувавши тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, позивач не надав належних доказів про прийняття спадщини, а саме: про постійне проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини; в установлений законом шестимісячний строк із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався; про визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини, також не звертався.

Проте, не дослідивши та не встановлюючи нові докази, апеляційний суд переоцінив докази щодо місця проживання спадкодавця, які належним чином були оцінені судом першої інстанції, що призвело до помилкового висновку про відмову в позові.З огляду на зазначене, рішення апеляційного суду було скасовано із залишенням в силі помилково скасованого рішення суду першої інстанції Постанова ВС від 14.02.2018 року по справі №636/3076/15-ц (18).

18.3. Рішенням АСХО скасовано рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, обґрунтувавши тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що факт проживання матері разом з сином (заявником) за його адресою реєстрації є достатньою підставою для визнання його таким, що прийняв спадщину, оскільки законодавець пов`язує прийняття спадщини саме з місцем реєстрації спадкодавця, тому спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину лише у випадку, якщо він проживав разом із спадкодавцем саме за адресою реєстрації спадкодавця. Оскільки заявник не проживав разом із спадкодавцем (мамою) за адресою її реєстрації, то він не може вважатись таким, що прийняв спадщину відповідно до вимог ч.3 ст.1268 ЦК України.

Суд касаційної інстанції зазначив, що законодавець не пов`язує місце відкриття спадщини з місцем реєстрації спадкодавця, а відповідно до ст.1221 ЦК України ототожнює його з останнім місцем проживання останнього, яке може знаходитися поза межами його реєстраційного обліку. При цьому, відсутність реєстрації спадкодавця за останнім його місцем проживання, зокрема за місцем проживання спадкоємця, не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини ч.3 ст. 1268 ЦК України підтверджуються достатністю інших належних і допустимих доказів.

Від встановлення факту постійного проживання позивача разом з його матір`ю, яка померла, станом на час відкриття спадщини, залежить виникнення його спадкових прав та можливість їхньої подальшої реалізації. Суд апеляційної інстанції наведеного вище не врахував, неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв'язку з чим помилково скасував законне рішення суду першої інстанції (Постанова ВС від 28.02.2018 року по справі №633/344/16-ц (27).

18.4. Відмовляючи у задоволенні позову Харківської міської ради та частково задовольняючи зустрічний позов Особа_2, суд першої інстанції, виходив із того, що свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 04.11.2014 року Особа_2, є дійсним, оскільки він мав право на спадкування на підставі чинного на той час рішення місцевого суду від 31.07.2014 року, що набрало законної сили. При цьому Харківська міська рада не надала суду доказів та не довела, що внаслідок укладання оспорюваних правочинів було порушено її права чи інтереси. Разом з тим Особа_2 доведено факт проживання однією сім'єю з Особа_7 не менш ніж п'ять років до часу відкриття спадщини, що відповідно до ст.1264 ЦК України передбачає право на спадкування у четверту чергу і не потребує окремого визнання особи спадкоємцем четвертої черги.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що на момент отримання Особа_2 свідоцтва про право на спадщину за законом він, відповідно до ст.1264 ЦК України, мав право на спадкування у четверту чергу, оскільки рішення суду, хоча і в подальшому було скасовано, але було чинне на час отримання свідоцтва.

При цьому апеляційний суд не врахував, що зі скасуванням судового рішення втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, а також такі властивості чинного рішення суду, як преюдиційність, виконуваність та загальнообов'язковість, тому після скасування 31.03.2015 року рішення суду від 31.07.2014 року, яким заяву Особа_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю з Особа_7 залишено без розгляду, він втратив право на отримання свідоцтва про право на спадщину за законом з моменту ухвалення скасованого рішення, тобто з 31.07.2014 року.

Постановою ВС від 27.06.2018 року по справі № 640/17297/15-ц (146) скасовано ухвалу АСХО з поверненням справи на новий апеляційний розгляд.

18.5. Ухвалою апеляційного суду залишено без змін заочне рішення суду першої інстанції, в обґрунтування зазначено, що пояснення експерта про абсолютну неспроможність спадкодавця на момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, висновок суду першої інстанції про визнання недійсним заповіту, складеного спадкодавцем та посвідченого приватним нотаріусом, є законним і обґрунтованим. Оскільки позов в частині визнання недійсним заповіту є доведеним, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання права власності за позивачкою на квартиру, обґрунтовано виходив із того, що вона має право на спадщину після смерті батька та після смерті баби.

Проте, в постанові ВС від 14.11.2018 року по справі №644/13197/14-ц (332) касаційний суд визнав такі висновки апеляційного суду передчасними й скасував ухвалу АСХО з поверненням справи на новий апеляційний розгляд. При цьому касаційний суд вказав, що апеляційний суд не встановив характер спірних правовідносин; не перевірив чи було вільним волевиявлення заповідача і чи відповідало його волі відповідно вимог ст.1257 ЦК України, на яку посилалась позивачка в уточненій позовній заяві. Також зробив передчасний висновок з посиланням на ст. 225 ЦК України про те, що спадкодавець не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними; не перевірив доводів племінника спадкодавця про відсутність доказів абсолютної неспроможності в момент підписання заповіту через її психічний стан вчиняти таку дію, не навів мотивів відхилення цих доводів, а прийняв до уваги пояснення лікаря-офтальмолога про неспроможність спадкодавця на момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, не давши цим поясненням належної оцінки у сукупності з усіма дослідженими доказами й встановленими обставинами про те, що сторони не заперечували порядок оформлення та підписання спірного заповіту, а лікар-офтальмолог не є фахівцем у питаннях психіатрії.

Страхування.

19.1. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що відповідальність за шкоду, спричинену позивачам, несе ПрАТ «СК «Провідна», як страховик, у межах страхових сум, визначених умовами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та ФОП, як власниця автомобіля, що здійснював пасажирські перевезення, в частині відшкодування, яке перевищує страхові суми.

Проте, як зазначив суд касаційної інстанції, висновки суду першої інстанції про те, що обов'язок із відшкодування шкоди позивачам не може бути покладено на ВАТ «УСК «Дженералі Гарант» у порядку, визначеному Положенням про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті, з тих підстав, що перевізник не надав позивачам квитки та договір особистого страхування від нещасних випадків на транспорті не набрав чинності, є такими, що зроблені на припущеннях, оскільки зазначені обставини не встановлювалися судом під час розгляду справи, а в матеріалах справи є квиток на автобус №952423, наданий разом із заявою про виплату страхового відшкодування позивачем, який також був пасажиром зазначеного автобуса. Суд апеляційної інстанції невмотивовано відхилив доводи апеляційної скарги щодо цих обставин.

Вирішення питання про те, чи є позивачі застрахованими в розумінні ЗУ «Про страхування» та Постановою КМУ від 14.08.1996 року № 959 «Про затвердження Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті» є визначальним для вирішення цієї справи, тому рішення попередніх інстанцій в цій частині були скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. (Постанова ВС від 14.11.2018 року по справі №640/20642/15-ц (287).

19.2. Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивачем не надано судам належних доказів на підтвердження заявленої суми страхового відшкодування. При цьому питання щодо правомірності відмови відповідача у виплаті страхового відшкодування судами не розглядалося, оскільки позивачем заявлено позовну вимогу тільки про стягнення страхового відшкодування (ст. 11 ЦПК України 2004 року).

Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився касаційний суд, зазначивши, що позивач на підтвердження розміру заподіяних йому збитків, надав суду комерційну пропозицію на відновлювальний ремонт будинку, тобто доказ на підтвердження розміру заподіяної йому шкоди, а відповідач, у свою чергу, не спростував заявленого розміру збитків та не надав суду доказів щодо іншого їх розміру; з клопотанням про призначення відповідної судової експертизи до суду не звертався.

Відмовивши позивачу у виплаті страхового відшкодування за понесені ним збитки, а саме пошкодження застрахованого будинку, страхова компанія фактично порушила свої зобов’язання за договором страхування. Помилковим є й посилання судів на те, що питання правомірності відмови відповідача у виплаті страхового відшкодування не розглядалося, оскільки позивачем заявлено позовну вимогу тільки про стягнення страхового відшкодування (ст. 11 ЦПК України 2004 року), оскільки окремих вимог про оскарження дій страховика про відмову у визнанні події страховим випадком заявляти не потрібно, так як за пред'явленим позовом про стягнення страхового відшкодування суди повинні дати правову оцінку діям страховика (Постановою ВС від 19.12.2018 року по справі №644/525/17-ц (305).

Окреме провадження.

20.1 Постановою ВС від 16.01.2018 року по справі №640/10329/16-ц (1) скасовано ухвали суду першої та апеляційної інстанцій, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційний суд погодився з ухвалою районного суду, якою залишено без розгляду заяву у зв′язку з тим, що заявник має зареєстроване місце проживання за адресою, яка не співпадає з останнім місцем проживання спадкодавця, а тому суд не може в безспірному порядку встановлювати факт постійного проживання із спадкодавцем на час відкриття спадщини, оскільки вбачається спір про право, який вирішується в загальному порядку.

Заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, подано заявником до суду в порядку окремого провадження з метою захисту своїх прав та інтересів при вирішенні питання щодо оформлення спадщини в нотаріальній конторі, а не для вирішення спору про право на спадщину. Визначальним при розгляді заяви про встановлення певних фактів, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки, має значення наявність чи відсутність спору між спадкоємцями.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що існує спір про право, зробили передчасний висновок про наявність підстав для залишення заяви без розгляду.

20.2. Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ВЧ А-4104 у заяві зазначила, що у зв'язку з допущеною помилкою в державному акті під час його видачі у 1990 році не може в повному обсязі скористатися правом землекористувача. З таких підстав вбачається спір про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, який має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Крім того, суд апеляційної інстанції послався на наявність спору між заявником та суб'єктом владних повноважень у особі районної ради, а відтак визначив юрисдикцію спору у порядку адміністративного судочинства.

З такими висновками не погодилася ВП ВС, оскільки у своїй заяві ВЧ А-4104 не посилалася на наявність такого спору. Разом з тим відповідно до вимог ч.1 та ч.2 ст.11 ЦПК України (у редакції на час подання позову) визначення предмета спору, змісту позовних вимог та перелік доказів є виключним правом позивача (заявника). При розгляді справи в порядку окремого провадження встановлено наявність спору про право, який повинен вирішуватися в порядку позовного провадження, що зумовлює залишення заяви без розгляду, тому ВП ВС в силу ч.3 ст. 400 ЦПК України вийшла за межі вимог касаційної скарги та скасувала рішення судів першої і апеляційної інстанцій, а заяву ВЧ А-4104 – залишила без розгляду (Постанова ВП ВС від 20.06.2018 року по справі № 636/1324/16-ц).

30.3. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на усиновлення малолітньої дитини не надавали згоди його батьки, які не позбавлені відносно нього батьківських прав в установленому законом порядку. Також матеріали справи не містять доказів, що батьки дитини без поважних причин не утримували і не проживали з дитиною понад шість місяців.

Однак, на думку касаційного суду, такий висновок апеляційного суду є передчасним, оскільки апеляційний суд в силу ч.1 ст. 304 ЦПК України у редакції 2004 року не позбавлений можливості з'ясувати обставини справи, які підтверджують можливість усиновлення дитини заявниками без згоди батьків.

Пославшись на скасування заочного рішення про позбавлення обох батьків дитини батьківських прав, як на підставу відмови у задоволенні заяви, АСХО належним чином не встановив наявність чи відсутність підстав, передбачених ст. 219 СК для усиновлення дитини без згоди батьків; не встановив поважність або неповажність причин непроживання батьків з дитиною понад шість місяців, відсутність з їхнього боку батьківської турботи та піклування, тобто суд не сприяв повному та об'єктивному розгляду справи, не звернувши при цьому уваги на те, що усиновлення покликане служити інтересам дитини.

Постановою ВС від 18.07.2018 року по справі №645/4366/17 (170) рішення АСХО скасовано, а справу передано на новий апеляційний розгляд.

Висновки

Підводячи підсумок слід зазначити, що найбільша кількість помилок, яких припускались судді Апеляційного суду Харківської області, стосуються порушень норм матеріального права. Труднощі у суддів виникали із розглядом іпотечних відносин та пов’язаних із кредитними договорами. Крім того, збільшилась кількість скасувань у справах пов’язаних із трудовими відносинами.

Також, є випадки порушення суддями апеляційного суду норм процесуального права. Це стосується розгляду справи без належного повідомлення сторін у справі, безпідставна відмова у відкритті апеляційного провадження, розгляду справи з порушенням юрисдикції, не залучення до розгляду заінтересованих осіб, а також застосування строків позовної давності.

Крім того, у зв’язку з тим, що змінюється практика Верховного Суду стосовно окремих категорій спорів, мають місце скасування процесуальних документів суду апеляційної інстанції, які ухвалені з урахуванням попередньої судової практики. Це стосується справ за позовними вимогами юридичної особи-кредитора до юридичної особи-боржника і фізичної особи-поручителя, які виникли з окремих договорів кредиту та поруки і не передбачали солідарну відповідальність поручителів між собою, а також інші спори.

Пропозиції:

Довести даний аналіз до відома суддів судової палати у цивільних справах Харківського апеляційного суду із обговоренням на нараді.
Продовжувати практику обговорення на нарадах судової палати з розгляду цивільних справ причин скасування в касаційному порядку судових рішень.
Рекомендувати суддям-доповідачам, судові рішення яких були скасовані судом касаційної інстанції, у випадку незгоди з мотивами їх скасування, викласти свої міркування з обґрунтуванням причин незгоди на оперативних нарадах суддів судової палати.

Суддя Харківського апеляційного суду І.С. Сащенко

Головний спеціаліст

відділу судової статистики

та узагальнення судової практики Н.О. Нестеренко

Аналіз причин скасування в касаційному порядку рішень апеляційного суду за 2018 рік