Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз застосування рішень Європейського суду з прав людини Харківським апеляційним судом та судами першої інстанції в 2018 році
План
- Встановлення юридичних фактів
- Сімейні правовідносини
- Спори, що виникають із договорів
Мета роботи:
–проаналізувати застосування практики Європейського суду з прав людини судами першої інстанції, Апеляційним судом Харківської області та Харківським апеляційним судом у 2018 році;
–надати рекомендації для подолання існуючих помилок у застосуванні практики Європейського суду з прав людини.
Дане узагальнення проведено відповідно до Плану роботи судової палати у цивільних справах Харківського апеляційного суду на перше півріччя 2019 року.
При підготовці були використані рішення місцевих судів м. Харкова та Харківської області, рішення Апеляційного суду Харківської області, Харківського апеляційного суду та Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), доступні у Єдиному державному реєстрі судових рішень та мережі Інтернет.
Пункт 1 частини 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17.07.1997 року передбачає, що Україна повністю визнає на своїй території щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції про захист прав і основоположних свобод ( далі – Конвенція), ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
Із моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов'язань відповідно до ст. ст. 32, 46 Конвенції є визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України.
Окрім того, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV передбачає застосування судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини як джерела права. Стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст.19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юридичною силою є вищими від національних законів.
У ч. 4 ст. 10 ЦПК України, якою визначено принцип верховенства права та законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи, вказано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело прав
Необхідність в посиланнях на практику ЄСПЛ виникає у випадках, коли перед судом у контексті принципу верховенства права постає питання про оцінку пропорційності втручання у гарантовані ЄСПЛ основоположні права, у тому числі, у разі виникнення у Держави позитивних обов’язків по захисту конвенційних гарантій цих прав.
Указом Президента України від 29 грудня 2017 року № 452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Харківської області (далі – АСХО) ліквідовано та утворено Харківський апеляційний суд (далі – ХАС) в апеляційному окрузі, що включає Харківську область, з місцезнаходженням у місті Харкові.
Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» днем початку роботи Харківського апеляційного суду визначено 03 жовтня 2018 року.
З огляду на відповідне функціональне правонаступництво суду апеляційної інстанції, для проведення аналізу за 2018 рік були використані результати роботи АСХО та ХАС.
За наявними даними в Єдиному Державному реєстрі судових рішень, в АСХО та в ХАС з посиланням на рішення ЄСПЛ за 2018 рік було ухвалено 955 судових рішень, що у порівнянні з 2017 роком, коли таких судових рішень було 290, свідчать про більш широке посилання судом апеляційної інстанції на прецеденти ЄСПЛ у 2018 році, на 30,3 % більше.
Використовуючи дані з Єдиного Державного реєстру судових рішень, слід зазначити, що за звітній період найбільша кількість рішень з посиланням на практику ЄСПЛ була у Дзержинському районному суді м. Харкова – близько 800, Київському районному суді м. Харкова – 240, Ленінському районному суді м. Харкова – 200.
Найменша кількість рішень з посиланням на практику ЄСПЛ була у наступних судах: Кегичівському, Зачепилівському, Золочівському, Коломацькому, Дворічанському, Печенізькому районних судах Харківської області та Первомайському міськрайонному суді Харківської області.
Найбільш поширеними в посиланнях судів були рішення ЄСПЛ по таким справам: «Хант проти України», «Савіни проти України», «Голдер проти Великої Британії» - по сімейним правовідносинам; «Креуз проти Польщі», «Бурдов проти Росії», «Трух проти України», «Де Куббер проти Бельгії», «Ветштайн проти Швейцарії», «Ферантелі та Сантанжело проти Італії», «Білуха проти України», «Шмалько проти України» - у справах, де вирішувались питання щодо доступу до суду; «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», «Стреч проти Сполученого Королівства», «Трегубенко проти України», «Фрідлендер проти Франції», «Федоренко проти України», «Надточій проти України», - у справах про захист права власності, земельних, стосовно договорів.
з прав людини судами першої інстанції
Встановлення юридичних фактів
За звітній період дана категорія справ найчастіше розглядалася Київським районним судом м. Харкова, Жовтневим районним судом м. Харкова, Фрунзенським районним судом м. Харкова, Ленінським районним судом м. Харкова, Ізюмським міськрайонним судом Харківської області.
19 грудня 2018 року Київським районним судом м. Харкова розглянуто цивільну справу № 640/23958/18 за заявою Особа_2, заінтересована особа - Харківський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області про встановлення факту смерті. Заявник звернувся до суду з заявою про встановлення факту смерті своєї матері Особа_1, яка настала в м. Алушта, АРК. В обґрунтування своїх вимог заявник зазначає, що він є сином померлої Особа_1. Встановлення даного факту заявнику потрібно для отримання свідоцтва про смерть, оскільки свідоцтво про смерть у відділі державної реєстрації актів цивільного стану отримати неможливо, оскільки факт смерті відбувся на тимчасово окупованій території України, на якій неможливо отримати медичний документ, що може бути прийнято відділом державної реєстрації актів цивільного стану для здійснення реєстрації смерті відповідно до ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану». Заявник звернувся до Харківського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану м. Харкова, але 18.12.2018 року отримав відмову у проведенні державної реєстрації смерті.
Оцінюючи надані до суду документи, суд виходив з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.
Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території (Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туреччини» (18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому, ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів (окупаційної влади) далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою)» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, Київський районний суд м. Харкова вважав за можливе застосувати так названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих установами, що знаходяться на окупованій території, як належних у виключній ситуації доказів, оскільки суд розумів, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
Виходячи з наявних у справі доказів вбачалося, що реєстрація смерті матері заявника у органах реєстрації актів цивільного стану не проводилась, можливості зареєструвати її смерть на підставі вищезазначених документів, оскільки вони не відповідають визначеній чинним законодавством формі для проведення державної реєстрації смерті, не існує, тому відновлення порушених прав заявника неможливо в іншій спосіб, як встановлення даного юридичного факту в судовому порядку.
Суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що факт смерті матері заявника був доведеним та, враховуючи, що вона померла на тимчасово окупованій території, реєстрація її смерті органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі наданих документів є неможливою, а встановлення факту смерті необхідне для отримання свідоцтва про смерть легітимним державним органам, суд дійшов висновку, що вимоги заявника законні, обґрунтовані і підлягають задоволенню.
Аналогічне посилання у світлі наведеної практики ЄСПЛ був застосований у низці справ: № 615/1144/18, № 619/4132/18, № 639/5281/18, № 639/5162/18, № 639/2598/18, № 640/24116/18, № 640/22928/18, № 640/14819/18, № 640/9170/18, № 642/1214/18, № 642/5170/18, № 644/8277/17, № 644/6148/17, № 645/330/18, № 645/6609/18 та ін.
Застосований ЄСПЛ у даному випадку принцип пропорційності має втілення у національному законодавстві зокрема у ст. 11 ЦПК України, яка передбачає принцип пропорційності у цивільному судочинстві, який визначає ознаки справедливого балансу між приватним й публічним інтересами. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
В цьому контексті практика ЄСПЛ надає національним судам приклади та змістовне наповнення принципу пропорційності, що дозволяє судам більш виважено та обґрунтовано використовувати практику ЄСПЛ, уникати не релевантного, формального (декларативного) її застосування, без відповідного аналізу відповідності обставинам справи та необхідності застосування відповідної норми ЄКПЛ.
21 грудня 2018 року Жовтневим районним судом м. Харкова розглянуто цивільну справу № 639/7262/18 за заявою Особа_1, заінтересована особа: Новобаварський районний у місті Харкові відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області про встановлення факту народження. Заявник звернулася до суду з заявою, в якій просить суд встановити факт, що має юридичне значення - факт народження 24.03.1958 року у місті Антрацит Луганської області Особа_2, матір’ю якої є Особа_3, а батьком Особа_4 та допустити негайне виконання рішення у справі.
В обґрунтування своїх вимог заявник Особа_1 посилалася на те, що вона у зв’язку із подіями на сході країни була вимушена переміститись до м. Харкова, де стала на облік як внутрішньо переміщена особа. У зв’язку із тим, що переміщення не було запланованим, вона вимушена була збирати документи швидко та втратила своє свідоцтво про народження.
В Інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.04.2016 року № 9-1130/0/4 «Про окремі питання застосування Закону України від 04 лютого 2016 року № 990-VIII «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» вказується на те, що у зазначеному в ЦПК України порядку мають розглядатися заяви про встановлення факту народження або смерті як на території Автономної Республіки Крим, так і на території населених пунктів Донецької та Луганської областей, визначених у розпорядженні КМ України від 07.11.2014 року № 1085 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення».
Згідно з додатком 1 до вказаного розпорядження КМ України, місто Антрацит віднесено до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Суд першої інстанції зазначив, що під час вирішення питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, необхідно брати до уваги практику ЄСПЛ, яка відповідно до українського законодавства має застосовуватись судами при розгляді справ як джерело права.
Так, під час розгляду згаданої категорії справ необхідно враховувати висновки ЄСПЛ у справах проти Туреччини, де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії, ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони.
Враховуючи наведену практику ЄСПЛ, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, при ухваленні рішення суду документи, видані органами та установами, що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток, беруться до уваги судом та оцінюються разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв'язку.
Крім того, 18.01.2018 року прийнято Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», який набрав чинності 24.02.2018 року. Відповідно до ч. 3 ст. 2 зазначеного Закону діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.
Слід зауважити, що наведене виключення у Законі України прямо вказує на допустимість використання судами України з гуманітарною метою документів органів влади, які не мають офіційного визнання, - в межах розгляду справи про встановлення зазначених юридичних фактів, які мають виключне значення для основоположних прав і свобод, які захищаються ЄКПЛ.
Враховуючи досліджені докази, Жовтневий районний суд м. Харкова дійшов висновку про те, що за зверненням Особа_1, для якої такий факт має юридичне значення, є всі підстави для встановлення факту народження заявника Особа_2, яка народилася в м. Антрацит, Луганська область, матір’ю якої є Особа 3, батьком є Особа 4.
Таким чином, рішення суду про встановлення факту народження є підставою для видачі відповідного свідоцтва про народження дитини.
Сімейні правовідносини
Сімейні правовідносини – широка сфера застосування практики ЄСПЛ. Розглядаючи дану категорію справ, районні суди для мотивування своїх висновків застосовували рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року по справі «Хант проти України», в якому у п. п. 56-60 було встановлено порушення державою імпліцитних (завуальованих) процесуальних вимог дотримання ст. 8 Конвенції. Заявник в цій справі з вини державних органів не зміг взяти особистої участі у судовому провадженні стосовно позбавлення його батьківських прав (він був представлений в процесі лише адвокатом, можливості бути присутнім особисто він був позбавлений у зв'язку із забороною в'їзду на територію України), в результаті яких приймались рішення не в тій мірі, яка є достатньою для забезпечення захисту його інтересів, а державні органи не забезпечили рівновагу між інтересами заявника та інших осіб.
ЄСПЛ зазначив, що цивільне провадження у справі стосувалось сімейних відносин заявника та позбавлення його батьківських прав. Ці питання як за національним законодавством, так і в оскаржуваному провадженні мали ґрунтуватись на оцінці особистості заявника та його поведінці. На думку Суду, досить складно визначити, в якій мірі національні суди могли дати свою оцінку, не заслухавши заявника особисто, або принаймні з огляду на обставини справи, не отримавши інформації особисто від заявника щодо його бачення подій та відносин з сином та пані М., користуючись міжнародними угодами про правову допомогу.
ЄСПЛ також взяв до уваги, що національні суди не надали значення певним фактам, які могли свідчили про інтерес заявника до сина.
Так, 15 серпня 2018 року Фрунзенський районний суд м. Харкова розглянув цивільну справу № 645/1118/18 за позовом Особа_2 до Особа_3, третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про позбавлення батьківських прав.
Позивач Особа_2, звернулася до суду з позовом, в якому просила позбавити відповідача Особа_3 батьківських прав відносно малолітнього сина - Особа_4. На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 19.04.2017 року по 18.07.2017 року. 04.11.2017 року у них народився син - Особа_4. У зв'язку з тим, що спільне життя не склалося, шлюб між сторонами був розірваний 18.07.2017 року, про що ВДРАЦС по Індустріальному та Немишлянському районах у м. Харкові ГТУЮ в Харківській області складено відповідний актовий запис № 30. З моменту розірвання шлюбу та на час звернення з позовом до суду відповідач жодного разу не цікавився долею дитини, не бажав зустрічей з ним, не надає матеріальної допомоги, не приймає участі у вихованні сина. Дитина мешкає разом з матір'ю, та повністю знаходиться на її утриманні.
Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем заяви про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (рішення від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України»).
В рішенні ЄСПЛ по справі «Сахін проти Німеччини» (08.07.2003 року), Європейський суд зазначав, що компетентні національні суди, відмовляючи задовольнити прохання заявника щодо організації побачень з дитиною, посилалися на твердження заявника та матері дитини, показання свідків, на зауваження Вісбаденського управління у справах молоді та на висновки експертів. Вони також взяли до уваги напружені стосунки між батьками і встановили, що контакти не відповідатимуть інтересам дитини. Суд не мав сумніву в тому, що ці підстави були доречними. Однак, на думку Суду, те, що німецькі суди не заслухали дитину, свідчить, що заявника не було достатньою мірою залучено у провадження, пов'язане з наданням доступу до дитини. Необхідно було, щоб компетентні суди, встановивши безпосередній контакт з дитиною, уважно розглянули питання про те, що належним чином відповідає її основним інтересам. Регіональний суд не повинен був спиратися на розпливчасті показання експерта щодо ризиків, з якими пов'язане опитування дитини, адже суд навіть не розглянув можливості вжити для цього спеціальних заходів, з огляду на ранній вік дитини.
У п. 54 рішення ЄСПЛ «Хант проти України», суд нагадує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (див. рішення у справі Olsson v. Sweden, від 27 листопада 1992 року і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (див. рішення у справі Johansen v. Norway від 7 серпня 1996 року, п. 78.
Практика ЕСПЛ встановлює акценти, відповідно до яких при розгляді сімейного спору пріоритет мають інтереси дитини над інтересами батьків; діти, народжені у шлюбі, і діти, народжені поза шлюбом, є рівними у своїх правах; будь-яке обмеження, накладене на особисте спілкування у відносинах між батьками та дітьми, повинне ґрунтуватися на належних до справи та обґрунтованих причинах, висунутих для захисту інтересів дитини і для подальшого об'єднання сім'ї. ( Справа «Савіни проти України» від 18 грудня 2008р., «МакМайкл проти Сполученого Королівства» від 24 лютого 1995 року).
Судом першої інстанції встановлено, що з нотаріально посвідченої приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Башинської Л.В. заяви, яка зареєстрована в реєстрі за № 1111 від 21.11.2017 р. - Особа_3, дав згоду щодо позбавлення його батьківських прав по відношенню до його малолітньої дитини, Особа_4, у зв'язку з тим, що вихованням дитини він не займається та не бере участі в її матеріальному забезпеченні. У зв'язку із зайнятістю, з'явитися до суду та до органів опіки та піклування не мав можливості прийняти участь в розгляді даної справи та просив суд позбавити його батьківських прав та розглядати справу у його відсутність. Спірних питань немає. Правові наслідки позбавлення батьківських прав згідно зі ст. 166 Сімейного кодексу України Особа_3, відомі.
Суд мотивував своє рішення тим, що з врахуванням того, що через малолітній вік дитина Особа_4 не може сформулювати власні погляди, вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що його стосуються, та не можуть бути вислухані судом під час розгляду справи, що його стосується, питання про позбавлення батьківських прав вирішується судом без врахування думки дитини, на підставі ретельного з'ясування усіх обставин справи та наданих суду письмових доказів.
На підставі наведеного, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Особа_2 про позбавлення батьківських прав Особа_3 відносно малолітнього сина – Особа 4, підлягають задоволенню.
З приводу застосування судом першої інстанції названого рішення ЄСПЛ від 08.07.2003 у справі «Сахін (Sahin) проти Німеччини» (Заява № 30943/96 ) слід зауважити, що вказане рішення суду не має в Україні офіційного перекладу. У неофіційному перекладі у формі реферативного огляду рішення доступне за посиланням в мережі Інтернет: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-126172%22]} ; http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=423.
Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії (далі - переклад), надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону.
Фактично офіційний переклад рішень ЄСПЛ на національному рівні здійснюється в основному у справах проти України і є доступні для використання судами в якості джерела права в Офіційному віснику України та на офіційному веб-сайті Мін’юсту в мережі Інтернет.
В цьому контексті слід зауважити, що вказане рішення ЄСПЛ, в якому була висловлена правова позиція, яка стосувалася справи щодо відмови заявникові (батьку дитини, яка народилася поза шлюбом) в доступі до своєї дитини, в якому ЄСПЛ і визнав, що мало місце порушення статті 8 Конвенції, - у подальшому було переглянуто Великою Палатою ЄСПЛ. У рішенні від 08 липня 2003 Велика Палата дійшла дещо іншого висновку. Що у цій справі не було порушення статті 8 Конвенції у її процесуальному значенні (п.п. 70-78). Наразі, ЄСПЛ діючи у склад Великої Палати, встановив порушення статті 14 ЄКПЛ, взятої у поєднанні зі статтею 8. (https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-61194%22]}.
Тому судам необхідно бути обережними у використанні неофіційних перекладів, перевіряти їх чинність на спеціальному пошуковому ресурсі ЄСПЛ під назвою HUDOC в мережі Інтернет: https://hudoc.echr.coe.int.
При цьому, у разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії національним судам слід користуватися оригінальним текстом з вказаної бази HUDOC, а не простим копіюванням з інших судових рішень.
При ухваленні рішень щодо позбавлення батьківських прав є поширеною практика судів для обґрунтування своїх висновків у процесуальному аспекті покликатися на рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», де було висловлено правову позицію, що при вирішенні справ про позбавлення батьківських прав, суд зобов’язаний дотримуватися вимог статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у частині права заявників на повагу до сімейного життя, зокрема, судове рішення має бути побудоване на з’ясованих обставинах: чи були мотиви для позбавлення батьківських прав доречними і достатніми, чи було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини, чи ґрунтується висновок органу опіки на достатній доказовій базі, чи мали батьки достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання.
Дані положення застосовувались судами області у справах про позбавлення батьківських прав: №№ 614/273/18,619/3306/18, 627/814/18, 629/3292/17, 635/774/18, 635/7330/17, 635/994/18, 638/6430/18, 639/6711/17, 640/16518/17, 645/5814/17, 645/5314/17, 645/6211/16-ц та ін.
Спори, що виникають із договорів
За 2018 рік у даній категорії справ доволі поширеним є цитування прецедентів ЄСПЛ. Зокрема, рішення у справах «Христов проти України», «Рябих проти Росії», «Беллет проти Франції», «Надточій проти України», «Бендерський проти України», «Мельник проти України».
Так, Фрунзенський районний суд м. Харкова 21 вересня 2018 року розглянув цивільну справу № 645/1681/18 за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
При вирішенні справи посилався на пункт 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», пункти 51, 52 рішення ЄСПЛ від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії», та зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Також суд вказав, що у справі «Беллет проти Франції» від 4 грудня 1995 року Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права» (п. 50 рішення).
У пункті 26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» від 15 травня 2008 року та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України №2» від 08 квітня 2010 року наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні досліджено кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови ПВС України від 12.06.2009 року №2 «Про практику застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).
При цьому суд враховував позиції ЄСПЛ щодо аргументації судових рішень, закріплені, зокрема в рішенні «Бендерський проти України» від 15.11.2007 року, в якому наголошується, що «право може вважатися ефективним, тільки, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом ( п.33 рішення від 21.03.2000 року у справі «Дюлоранс проти Франції»; п.п. 32 - 35 рішення від 07.03.2006 року у справі «Донадзе проти Грузії»).
Мотивуючи свої висновки про відмову у задоволенні позову суд зазначив, що оскільки зі смертю боржника зобов'язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту не застосовуються, а підлягають застосуванню норми ст. ст. 1281, 1282 ЦК України щодо строків пред'явлення кредитором вимог до спадкоємців і порядку задоволення цих вимог кредитора. Недотримання кредитором передбачених ст. 1281 ЦК України строків пред'явлення вимог (які є присічними, преклюзивними) позбавляє кредитора права вимоги до спадкоємців.
Такий же правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 08 квітня 2015 року в справі № 6-33цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України (з подальшими змінами і доповненнями) має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
З урахуванням доводів відповідача та враховуючи письмові докази, що містяться в матеріалах цивільної справи, Фрунзенський районний суд м. Харкова вирішив відмовити позивачу, ПАТ КБ «Приватбанк», в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, у зв'язку із недотриманням позивачем припікальних строків визначених ст. 1281 ЦК України.
При цьому таке широке використання практики ЄСПЛ навряд чи можна вважати виправданим в цій справі
Судам слід мати на увазі, що прецедентна практика ЄСПЛ застосовується національним судом субсидіарно, у разі неврегульованості спірних правовідносин, якщо перед судом постає питання втручання у захищені конвенційними гарантіями основоположні права і свободи, суд має вирішити спір в умовах колізійного законодавства, що у контексті втручання у конвенційні права і свободи потребує дотримання судом загальних принципів верховенства права, правової визначеності, пропорційності тощо.
В цьому контексті у світлі обов’язку гарантувати передбачене у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ право на справедливий суд доречно згадати наведену у п. 58 рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 року по справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) правову позицію стосовно належного мотивування своїх висновків національними судами.
Європейський суд нагадав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування воїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Посилаючись на правову позицію, висловлену ЄСПЛ у рішенні «Бендерський проти України» від 15.11.2007 року, в якому наголошується, що «право може вважатися ефективним, тільки, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином досліджені судом, - суд першої інстанції не пояснив необхідність її застосування. Такі правові позиції ЄСПЛ формують іпліцитні (приховані) правові норми, основоположні принципи правозастосування, які заповнюють можливі прогалини у нормах права, при їх застосуванні надають їм справедливого характеру, створюють певне тло та орієнтири для пропорційного застосування норм права та є змістом відповідних принципів цивільного процесуального права (див. наприклад ст. 2 ЦПК).
В таких випадках суду необхідно дотримуватися сформульованого у відповідному рішенні ЄСПЛ підходу до застосування норм права, які внаслідок їх вичерпно визначення у діючих нормах цивільного процесуального права не створюють субсидіарних підстав на них покликатися у судовому рішенні (див з цього приводу наприклад норму ст. 263 ЦПК щодо відповідності рішення загальним засадам верховенства права, законності та обґрунтованості та ч. 4 ст. 265 ЦПК щодо змісту мотивувальної частини рішення).
Аналогічний приклад, пов’язаний із надмірним цитуванням практики ЄСПЛ можна спостерігати у рішенні від 24 вересня 2018 року Орджонікідзевського районного суду м. Харкова у справі № 645/1621/18 за позовом ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до Особа_2 про стягнення заборгованості.
При розгляді справи судом було встановлено, що Банк свої зобов’язання за Договором та угодою виконав в повному обсязі: надав відповідачу кредит у розмірі, встановленому Договором, а відповідач не повернув своєчасно Банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотків тощо, що було відображено у Розрахунку заборгованості за договором. Таким чином, в порушення умов кредитного договору, а також вимог ст. 509, 526, 1054 ЦК України відповідач свої зобов’язання не виконав.
Суд критично поставився до деяких позицій розрахунку заборгованості, який надав позивач, враховуючи матеріали справи та відповідно до статті 549 ЦК України, де зазначено, що штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
При цьому суд також послався на практику ЄСПЛ, зазначивши наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Згідно ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Положення вищевказаних норм суди мають належним чином обґрунтовувати у своїх рішеннях.
Суд також покликався на рішення ЄСПЛ у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 року, де було зазначено, що Європейський Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції, у тому числі через те, що національні суди не дали відповідь на аргументи заявниці стосовно правдивості показів свідків та дійсності документів, хоча ці докази були визначальними для рішення по справі.
Далі суд посилався на одну із засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України: змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, що можна було б визнавати доречним у ситуації оцінки відповідності доказів визначених у нормах ст. ст. 77-80 ЦПК критеріям: належність, допустимість, достатність.
Але для аналізу доказів перелічені принципи у рішенні суду не були використані.
Натомість суд першої інстанції дослідивши наявні у справі докази, встановив, що відповідач умови укладеного Договору не виконував, кредит не сплачував і тому вирішив, що позовні вимоги Банку підлягають частковому задоволенню, а з відповідача на користь Банку підлягає стягненню заборгованість по тілу кредиту за Договором. Решта позовних вимог суд визнав необґрунтованими та безпідставними, розрахунок заборгованості по відсоткам та пені є неналежним та недопустимим, а тому судом до уваги не брався.
Причина, з якої суд використав практику ЄСПЛ та конституційні засади судочинства залишилися не розкритими.
При цьому постановою Харківського апеляційного суду від 21 грудня 2018 року за результатами розгляду апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні пені та відсотків – було скасовано. В цій частині постановлено нове рішення.
Апеляційний суд з посиланням на ст. 549 ЦК України, де зазначено, що штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, застосував правову позицію, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, згідно якої їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. З цих підстав суд апеляційної інстанції погодився з висновком в частині рішення суду першої інстанції щодо відмови у стягненні штрафу, оскільки це є подвійним стягненням.
Застосування практики ЄСПЛ, в якій розкрито принцип пропорційності, для обґрунтування розгляду судом справи у порядку спрощеного позовного провадження в ситуації, коли провадження у справі було відкрито до набрання чинності нової редакції ЦПК (15.12.2017) .
Фрунзенський районний суд м. Харкова 15 січня 2018 р постановив ухвалу (справа № 645/4378/17) за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до Особа_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якій для обґрунтування необхідності після зміни з 15.12.2017 порядку розгляду справ, передбаченого новою редакцією ЦПК, наступним чином мотивував необхідність цю справу розглядати у спрощеному позовному провадженні.
15.12.2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10. 2017 року, котрим ЦПК України викладено в новій редакції.
Згідно пп.9 п.1 Розділу XIII Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до ч.ч. 3-4 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно п. п. 22-29 рішення ЄСПЛ у справі від 28.03.2006 року «Мельник проти України» право доступу до суду не є абсолютним, воно може бути обмеженим. Тим не менше право доступу до суду не може бути обмеженим таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями. При цьому правила регулювання строків мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані. У той же час такі правила в цілому або їх застосування не повинні перешкоджати сторонам використовувати доступні засоби захисту.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що подальший розгляд справи належить проводити за правилами, що передбачені новою редакцією ЦПК України, в частині у якій вони не встановлюють нових обов’язків, скасовують чи звужують прав, що належні учасникам судового процесу, чи обмежують їх використання. З огляду на предмет та ціну позову, дана справа підпадала під ознаки малозначної справи та не віднесена до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження. Обставини справи, що згідно частини третьої статті 274 ЦПК України, мають значення для вирішення питання про можливість розгляду справи в порядку спрощеного провадження, наразі також свідчать про наявність підстав для розгляду цієї справи в спрощеному порядку.
Отже, у даному випадку маємо приклад застосування районним судом визначених у прецеденті ЄСПЛ принципів пропорційності у поєднанні зі принципом правової визначеності, який є елементом принципу верховенства права, без прямого посилання на відповідні норми ст.ст. 10, 11 ЦПК України.
Право власності
Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Попередження свавільного захоплення власності, конфіскації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном - основна мета ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Для правильного застосування практики ЄСПЛ в ситуації розгляду судом конкретної справи щодо втручання держави у захищене гарантіями ст. 1 Першого протоколу право власності судам необхідно пам’ятати правило трискладового тесту на дотримання цієї норми міжнародного права та його особливості, які пов’язані зі соціально-економічним змістом цього права.
Так, суд повинний перевірити, щоб втручання у конвенційне право відбувалося відповідно до закону і загальними принципами міжнародного права (тобто на підставі закону та відповідно до легітимної мети визначеної у нормі закону, не свавільно) та було пропорційним інтересам суспільства. Вишукування справедливого балансу у застосування норм закону при втручанні у захищене Конвенцією право потребує правильного застосування судом такого загального міжнародного принципу, як пропорційність.
Пропорційність за змістом першого абзацу ст. 1 Першого протоколу, на відміну від гіпотези, яка зазначає умови, обставини, з настанням котрих здійснюється її диспозиція (право кожного на мирне володіння майном), що сформульована в частинах других інших статей ЄКПЛ, де також передбачена можливість обмеження основоположних прав і свобод, має своїм мірилом суспільний інтерес, який корелює із національним соцільно-економічним контекстом, тобто можливостями держави чесно гарантувати ці права.
Так, ЄСПЛ в контексті п. 1 ст. 1 Першого протоколу неодноразово звертав увагу, щоб відповідати Конвенції, цей захід повинен бути законним і спрямованим на досягнення справедливого балансу між інтересами суспільства та інтересами заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Стреч проти СполученогоКоролівства» (Stretch v. the United Kingdom), п. 36, «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 110).).
З цим тісно пов’язана застосована ЄСПЛ у своїх рішенням концепція належного урядування.
У рішенні від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04) по справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), яка стосувалася права власності заявника на землю, ЄСПЛ визнав порушення державою пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі. В ній також наведені елементи принципу «доброго врядування».
У п. 70 названого рішення Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000I, «Онер’їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryıldız v. Turkey), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v.Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов’язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер’їлдіз проти Туреччини» (Oneryıldız v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74), п. 71.
Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
У контексті розглянутої національними судами вказаної справи щодо скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи своюпомилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v.Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), п. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).
За своїм змістом принцип пропорційності в контексті статті 8 ЄКПЛ (право на повагу до приватного і сімейного життя), чи статті 9 (свобода думки, совісті і релігії) або статті 10 (свобода вираження поглядів), де мірилом справедливого втручання держави у конвенційне право, які має відбуватися згідно з законом та легітимною метою, є необхідність такого втручання у демократичному суспільстві, на відміну від більш широких меж інтересів суспільства в нормі п. 1 ст. 1 Першого протоколу, що звужує допустимість такого втручання у захищене право. Тому якщо предметом спору є право на житло, то судам в контексті застосування ЄСПЛ слід пам’ятати, що у таких випадках необхідно застосовувати трискладовий тест ст. 8 Конвенції, яка надає більший захист праву, а не п. 1 ст. 1 Першого протоколу.
Судам також необхідно розуміти, що п. 2 ст. 1 Першого протоколу стосується випадків державного контролю над використанням певного майна (наприклад конфіскації, арешту тощо), щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. При цьому такий контроль за своїм змістом має більш жорсткі правила регулювання.
У своїх рішеннях ЄСПЛ при дослідженні дотримання державою пропорційності у випадках втручання у захищене гарантіями ст. 1 Першого протоколу право на мирне володіння майном постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справі «Новоселецький проти України» від 11.03.2003 року, «Федоренко проти України» від 01.06.2006 року).
Слід нагадати, що широко вживана для мотивування у практиці національними судами справа «Федоренко проти України» стосується наступних проблем, які були вирішені в цьому рішенні ЄСПЛ:
У рішенні ЄСПЛ у справі «Новоселецький проти України» від 22 лютого 2005 року (заява № 47148/99) в процесуальному аспекті забезпечення передбаченого у ст. 8 Конвенції права на житло було зазначено, що відсутність відповіді у рішенні національного суду про відмову у відшкодування моральної шкоди на суттєві доводи заявника стосовно незаконності відкриття його житла у відсутності заявника, внаслідок чого зникло його майно, є порушенням позитивних зобов’язань держави відповідно до положень статті 8 Конвенції Відновлення судом права заявника на користування спірною квартирою, в непомірні строки, з огляду на обставини справи не може прирівнюватися до поновлення права на повагу до житла, як і до приватного та сімейного життя. Враховуючи судові рішення, винесені у справі, та пасивну поведінку зацікавлених державних органів (розпорядника державного житлового фонду), Суд вважав, що держава не виконала своїх зобов'язань, які б полягали у встановленні можливості користування заявником своїм правом на житло та приватне і сімейне життя. З огляду на вищезазначене, Суд вважав, що мало місце порушення статті 8 Конвенції (п.п. 77, 78, 89).
В контексті дотримання конвенційних гарантій права на мирне володіння майном, ЄСПЛ у згаданому рішенні нагадав про вимогу дотримання в діях чи бездіяльності держави балансу між потребами загальної суспільної потреби та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар (див. з цього приводу рішення "Спорронг та Лонрот проти Швеції", від 23 вересня 1982 року, серія А, N 52, стор. 26, п.69), п. 101.
Далі ЄСПЛ зазначив, якщо відповідно до положень статті 1 Протоколу N 1 держава зобов'язана вжити заходи у вигляді розслідування, то останнє повинно бути проведене об'єктивно, у розумні строки і неупереджено (див., mutatis mutandis, "Велікова проти Болгарії", N 41488/98, п. 80, CEDH 2000-VI). Мінімальний та ефективний критерій розслідування залежить від обставин справи, які оцінюються на основі сукупності фактів та беруться до уваги разом з реальною роботою, проведеною при розслідуванні.
Суд констатував, що, неналежно перевіряючи питання існування речей заявника, прокуратура не приділяла достатньої уваги скаргам заявника, які він подавав, та не звернула увагу на відповідальність задіяних у справі органів влади. Суд з цього зробив висновок, що оскільки держава не змогла забезпечити рівновагу між різними інтересами в справі та не вчинила жодних зусиль для здійснення ефективного та неупередженого розслідування щодо зникнення речей заявника в результаті проникнення з дозволу влади до його квартири, - то було порушення статті 1 Протоколу N 1 (п.п. 115, 116).
Отже, за своєю фабулою, справа «Новоселецький проти України» може бути джерелом права для справ, в яких виникли аналогічні процедурні питання, що не завжди враховують суди у правозастосовній практиці.
Внаслідок цього, судам не завжди вдавалося здійснити релевантне посилання на відповідну практику ЄСПЛ.
Так, 20 листопада 2018 року Московським районним судом м. Харкова розглянуто цивільну справу за позовом Особа_1 до Харківської міської ради, третя особа: КП «Жилкомсервіс» про визнання права користування житловим приміщенням.
Позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив визнати за ним право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позову зазначив, що він проживає за зазначеною адресою з 2002 року. Це житлове приміщення було надане йому в зв'язку з працевлаштуванням до ПАТ "Промбуд-2". Після чого одразу був укладений з обслуговуючим підприємством "Промжитлосервіс-2" договір найму житлового приміщення та відкритий особовий рахунок на його ім'я.
Відповідач проти позову заперечував з посиланням на те, що позивачем не надано доказів, що він має право у відповідності до ст. 34 Житлового кодексу Української РСР на поліпшення житлових умов. З цього приводу він не звертався із заявою про визнання права користування житловим приміщенням до Харківської міської ради, не отримував відмови Харківської міської ради з цього питання, а отже права позивача не були порушенні. Не надано також доказів щодо відсутності у власності або користуванні позивача інших жилих приміщень в м. Харкові. Позивачу не видавався ордер на займану ним квартиру, а тому відповідно до ст. 54 Житлового кодексу України в нього не має законних підстав на мешкання за зазначеною адресою.
Судом було встановлено, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 27.03.2017 р. було відмовлено в задоволені позову Харківської міської ради до ОСОБА_1 про виселення з самоправно зайнятого житлового приміщення.
Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 оселився і фактично проживає з 2002 року в спірному житловому приміщенні. Вказане житло (на той час кімната № 65 у гуртожитку по вул. Тимурівців, 33 у м. Харкові) було надане йому в зв’язку з працевлаштуванням на ВАТ «Промбуд-2». В 2003 р. ОСОБА_1 звільнився з ВАТ «Промбуд-2», але продовжував проживати у наданій йому кімнаті, а з 29.04.2008 р. між ним та «Промжилсервіс-2» був укладений договір найму житлової площі кімнати № 65 в будинку № 33 по вул. Тимурівців у м. Харкові ( на даний час це спірна квартира) строком до 30.04.2009 р. На момент вселення і в подальшому реєстрація місця проживання ОСОБА_1 за вказаною адресою здійснена не була, між тим з ним, як з особою, яка поживає за спірною адресою, укладено договори про надання послуг з централізованого опалення та централізованого постачання гарячої води, про користування електричною енергією, які ОСОБА_2 здійснює плату за проживання. 22.04.2008 р. ОСОБА_1 було попереджено про необхідність виселення з займаної кімнати, разом з тим, вже 29.04.2008 р. між ним та ДП «Промжитлосервіс-2», як зазначено вище, було укладено договір, що в чергове підтверджує факт правомірного та узгодженого з підприємством проживання ОСОБА_1 на спірній житловій площі. Таким чином, судом зроблено висновок, що відповідно до положень ч.1 ст. 822 ч.1 ЦК України договір найму житлової площі від 29.04.2008 р. пролонгувався і є таким, що діє й на тепер, а проживання ОСОБА_1 в квартирі є правомірним.
Дане рішення суду залишено без зміни ухвалою апеляційного суду Харківської області від 11.10.2017 р. і набрало чинності.
Під час розгляду даної справи суду не надано доказів того, що в подальшому ( після рішення Московського районного суду м. Харкова від 23.03.2017 р.) даний договір найму житла був розірваний, чи була здійснена заміна наймача у договорі найму, або ОСОБА_1 як наймач відмовився від укладання договору на новий строк, що свідчить про той, факт що відповідно до положень ч.1 ст. 822 ЦК України договір є пролонгованим і діє на тих самих умовах і на даний час.
Відповідно до положень ст. 814 ЦК України у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.
Таким чином, при зміні власника житла з ПАТ "Промбуд-2" на територіальну громаду м. Харкова в особі його представницького органу Харківської міської ради до нового власника перейшли права та обов'язки за договором найму житла, укладеного між ОСОБА_3 та "Промжитлосервіс-2" як обслуговуючої організації. І питання упорядкування правовідносин за діючим договором найму житлового приміщення та його юридичного переоформлення, вирішення питань, пов'язаних з його переукладанням, розірванням або іншим чином припиненням правовідносин, повинні вирішуватися новою обслуговуючою організацію, на балансі якої на даний час перебуває будинок , а саме, КП "Жилкомсервіс".
Суд, при вирішенні даного питання, посилався на правові позиції Європейського суду з прав людини, які відповідно до п.1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі PowelI and Rayner v. The U.K від 21.02.1999 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K від 24.11.1986.), так і на наймача ( рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Таким чином, суд першої інстанції вважав, що позивач Особа_1 довів суду правомірність свого проживання у спірному житловому приміщенні на підставі договору найму житла, який на даний час чинний, і має право на проживання в спірній квартирі, а оскільки таке право заперечується відповідачем, то належним способом захисту прав позивача відповідно до ст. 16 ЦК України, є визнання за ним права користування житлом.
Суд відхилив доводи відповідача про відсутність доказів того, що у власності та користуванні позивача не перебуває іншого житла, оскільки вони спростовуються наданим суду витягом з Державного реєстру речових прав про відсутність зареєстрованих об’єктів нерухомості за Особа_1. Наявність іншого житла в користуванні повинна бути доведена самим відповідачем, між тим таких доказів суду не надано. Крім того, сам факт наявності такого житла не позбавляє позивача права користуватися іншим житлом на підставі договору.
В частині заперечень відповідача про відсутність ордеру на право поселення у дану квартиру, суд зазначив, що в силу постійного розвитку цивільних правовідносин і, зокрема, розширення відносин у сфері житлових прав громадян, доповнення регулювання цих відносин поряд з нормами житлового права нормами цивільного права, враховуючи положення ст. 11 ЦК України, відносно того, що підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори, то відсутність ордеру на житло в даному випадку не є підставою для відмови позивачу у визнані за ним права на проживання в житловому приміщенні за договором найму. Необґрунтованими також суд вважав доводи відповідача про порушення у разі визнання за позивачем права користування житлом положень ст. 34 ЖК УРСР, так як в даному випадку позивач не ставив питання про право на одержання житлового приміщення як особа, яка потребує поліпшення житлових умов, а лише просив закріпити існуючі правовідносини у сфері найму житла.
При цьому суд в контексті положень ст. 8 Конвенції не пояснив з приводу якої саме правової проблеми, чи загального принципу цивільного процесуального права були застосовані названі правові позиції ЄСПЛ.
З рішення суду не зрозуміло, які позитивні обов’язки у даному випадку виникли у держави у світлі правової позиції, наведеної у рішенні ЄСПЛ у справі PowelI and Rayner v. The U.K від 21.02.1999 р.., яка стосувалася інших обставин: ймовірного порушення прав заявників – власників житла, захищених п. 1 ст. 6, ст. 8, ст. 13 ЄКПЛ, в результаті надмірного високого рівня шуму від літаків в районі аеропорту «Хітроу».
Рішення ЄСПЛ у справах Gillow v. The U.K від 24.11.1986 стосується питання автономного тлумачення ЄСПЛ поняття «житло», що пов’язано з наявністю достатніх тривалих зв’язків з конкретним місцем проживання, яке перебуває під захистом ст. 8 ЄКПЛ, що у світлі конкретних обставин цієї справи, які стосувалися тривалого використання спірного житла після закінчення договору найму, можна вважати релевантним застосуванням практики ЄСПЛ.
Що стосується посилання на рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р., то судам необхідно звернути увагу, що в цій справі ЄСПЛ встановив, що було порушення статті 14 (заборона дискримінації) разом зі статтею 8 Конвенції в ситуації виселення орендаря нерухомості, яка перебуває у державній власності, який перебував у невигідному становищі у порівнянні з приватними особами, які орендують нерухомість у приватного власника. На відміну від приватного мешканця, який орендує житло у приватного власника, йому законом не було надано захисту від виселення в кінці строку оренди.
ЄСПЛ у цьому контексті нагадав, що відповідно до встановлених норм, різниця у ставленні є дискримінацією, якщо немає об'єктивних та обґрунтованих підстав для різного ставлення, тобто якщо не переслідується законна мета або немає обґрунтованого пропорційного зв'язку між засобами, які застосовуються, та метою, яка ставиться.
Постановою Харківського апеляційного суду від 29 березня 2019 року на підставі апеляційної скарги Харківської міської ради рішення Московського районного суду м. Харкова від 20 листопада 2018 року було змінено. Суд апеляційної інстанції уточнив та визнав за ОСОБА_1 право користування спірним житловим приміщенням на підставі договору найму від 29.04.2008 року.
При цьому суд апеляційної інстанції визначив необхідні межі мотивування своїх висновків поширеним у національній практиці посиланням на рішення ЄСПЛ, зазначивши наступне.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
13 лютого 2018 року Ізюмський міськрайонний суд Харківської області розглянув цивільну справу за позовом Особа_2 до Особа_3, Особа_4, третя особа - Ізюмський районний сектор Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Позивач в обґрунтування позову посилався на те, що йому на праві приватної власності належить житловий будинок. Добровільно знятися з реєстрації відповідачі бажання не мали, а тому просить суд визнати Особа_3, та Особа_4, такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги Особа_2 Ізюмським міськрайонним судом Харківської області було задоволено.
Суд своє рішення мотивував тим, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши до органу реєстрації судове рішення про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, тому вимоги позивача щодо зняття з реєстрації є зайвими.
При обґрунтуванні своїх висновків, крім національного законодавства, яким вичерпно врегульовані спірні правовідносини, ст. ст. 391, 405 ЦК України, суд крім правової позиції, яка була висловлена в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, також послався на те, що п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
При цьому суд зауважив, що це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Необхідність посилання на рішення ЄСПЛ суд у своєму рішенні не пояснив.
Практика Апеляційного суду Харківської області та
Харківського апеляційного суду
Практику ЄСПЛ відповідно до даних з Єдиного державного реєстру судових рішень застосовував Апеляційний суд Харківської області (АСХО) у 596 рішеннях, а після його ліквідації й Харківський апеляційний суд (ХАС) - у 359 рішеннях. Загальна кількість застосування судом апеляційної інстанції за звітній період становить 955 справ.
АСХО та ХАС для оцінки відповідності рішень судів нормам Конвенції застосовували практику ЄСПЛ, яка містить відповідне тлумачення цих норм.
Обґрунтовуючи свої висновки, суд апеляційної інстанції найчастіше посилався на наступні рішення Європейського суду з прав людини:
21.05.2018 року Особа_1, який діяв в своїх інтересах та інтересах малолітніх Особа_2, Особа_3, Особа_4, звернувся до районного суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», Державного реєстратора Зміївської міської ради Харківської області Особа_5, третя особа - Служба у справах дітей по Московському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про скасування рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, та вилучення записів, відновлення права власності шляхом визнання права власності, - звернувся до суду із позовом .
Крім цього, до позовної заяви було додано клопотання про звільнення від сплати судового збору з посиланням на скрутний матеріальний стан, низький рівень заробітної плати, необхідність забезпечувати малолітніх дітей.
Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 22 травня 2018 року (справа № 643623318) заява була залишена без руху та надано строк для усунення недоліків, а саме: для сплати судового збору, для надання підтвердження, що позивач не подав іншого позову до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, додати копії позовної заяви та копії всіх документів, що додаються до неї для відповідачів та третьої особи.
При цьому суд першої інстанції врахував докази, додані до клопотання про звільнення від сплати судового збору, а саме: довідку про доходи Особа_1, копію довідки про багатодітну родину, копії свідоцтв про народження дітей, свідоцтва про шлюб, довідку з місця мешкання про склад сім’ї, довідки про реєстрацію місця проживання, докази боргів по сплаті комунальних послуг.
Суд першої інстанції посилався на те, що у відповідності до положення ч.1 ст.136 ЦПК, суд враховуючи майновий стан сторони може лише відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк.
Суд першої інстанції також вважав, що було заявлене клопотання про звільнення від сплати судового збору, що не передбачено законом. У відповідності до ч.3 ст.136 ЦПК України суд з підстав, зазначених у частині першій цієї статті може лише зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати. При цьому судовий збір не відноситься до витрат, пов'язаних з розглядом справи, що зазначено у частині 3 ст.133 ЦПК України.
Таким чином, суд першої інстанції вважав, що не може звільнити від сплати судового збору.
Оскільки ухвалою від 30 травня 2018 року заяву Особа_3 визнано неподаною та повернуто позивачу.
Апеляційна скарга була мотивована тим, що ухвала постановлена за неповного з'ясування обставин по справі, судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права.
Апелянт вказав, що позовна заява до суду першої інстанції була подана разом із клопотанням про звільнення від сплати судового збору, як соціально не захищену людину із-за низького доходу, оскільки він отримує заробітну плату у розмірі 1000 грн., на його утриманні перебуває троє малолітніх дітей, його родина є багатодітною, і відповідно до ст.8 Закону України «Про судовий збір» підлягає звільненню від сплати судового збору.
Суд апеляційної інстанції встановив, що залишаючи заяву про без руху з мотивів несплати судового збору, суд по суті не розглянув клопотання ОСОБА_3 про звільнення від сплати судових витрат за подання позовної заяви, та з посиланням на те, що відсутні достатні докази у підтвердження важкого матеріального стану позивача, а підстави для звільнення від сплати судового збору відсутні, розмір судового збору, яким підлягає оплаті подана позовна заява, що є майже мінімальним для справ даної категорії, суд першої інстанції дійшов висновку, що судовий збір у розмірі: (2560,91 грн. з позовних вимог майнового характеру + 704,80 грн. з позовних вимог немайнового характеру) не перешкоджає доступу заявника до суду і не ускладнює його таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті його права на звернення до суду за захистом свого права, та переслідує законну мету, передбачену вимогами статті 4 Закону України «Про судовий збір», а тому підлягає обов'язковій сплаті.
Суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком суду першої інстанції та посилався на положення пункту 1 статті 6 Конвенції про право кожного на доступ до суду та рішення ЄСПЛ від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (заява № 28249/95), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що судові власті не змогли забезпечити належного балансу між інтересами держави у стягненні судових зборів за розгляд позовів, з одного боку, та інтересом позивача у відстоюванні свого позову в суді, з другого боку.
Збір, який вимагався від заявника за розгляд його справи, був надмірним. Внаслідок цього він утримався від позову, і його справу так і не було розглянуто судом. Це, на думку ЄСПЛ, завдало шкоди самій суті його права на доступ до суду.
Спираючись на вищезазначені підстави, ЄСПЛ у справі "Креуз проти Польщі" зробив висновок, що у даному випадку накладання судових зборів на заявника становило непропорційне обмеження його права доступу до суду, що є порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.
З огляду на вищенаведену правову позицію ЄСПЛ, та норму ч. 2 ст. 8 Закону України «Про судовий збір», згідно якої враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у даному випадку суду першої інстанції необхідно було по суті вирішити клопотання ОСОБА_3 про звільнення від сплати судового збору та забезпечити ОСОБА 3 доступ до суду.
Дійсно, норма ст. 136 ЦПК України, на відміну від ч. 2 ст. 8 Закону України «Про судовий збір» передбачає, що суд може ухвалою лише відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі, однак у світлі конкретних обставин справи у суду першої інстанції необхідно було виходити із принципу верховенства права, який передбачає, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права, та принципу пропорційності, ст. ст. 10, 11 ЦПК України, на підставі чого вирішити цю колізію.
Так, відповідно до передбаченого у ст. 11 ЦПК України принципу пропорційності суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
У даній справі суд першої інстанції не надав належної оцінки майновому та сімейному стану позивача, внаслідок чого поза межами розумної пропорційності та з порушенням процесуального порядку вимагав від позивача сплатити судовий збір у значному для нього розмірі, що надмірно ускладнило для нього доступ до суду.
Також суд апеляційної інстанції посилався на рішення «Креуз проти Польщі» в таких справах:
Суд апеляційної інстанції при вирішенні питання про відводи та самовідводи посилалася на зазначене рішення ЄСПЛ. Наприклад.
29 грудня 2018 року Харківський апеляційний суд розглянув заяву Особа_1 про відвід судді_1, судді_2 у цивільній справі за позовом Особа_1, Особа_2 до публічного акціонерного товариства «Особа_3 Ворота», товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінрайт», треті особи: Особа_2, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Особа_4 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.
Заява про відвід мотивована тим, що Особа_1 звернувся до Генеральної прокуратури із заявою про скоєння правопорушення за ознаками ст. 375 КК України щодо суддів суддя 1 та суддя_2, які, на думку заявника, у 2016 році ухвалили неправосудне рішення.
Суд апеляційної інстанції відхилив зазначені посилання позивача як на обставини, що викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності суду.
При вирішенні справи «Білуха проти України» Європейський суд з прав людини у пункті 49 рішення з посиланням на свою усталену практику зазначає, що наявність безсторонності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. За суб'єктивним критерієм беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. У кожній окремій справі слід вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про небезсторонність суду.
У пункті 52 цього ж рішення щодо об'єктивного критерію зазначено, що при вирішенні питання, чи є у справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об'єктивно обґрунтованими.
Відповідно до ч. 4 ст. 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.
Суд своє рішення мотивував тим, що оскільки заява про відвід мотивована незгодою із рішенням суддів в іншій цивільній справі, відповідно до ч. 4 ст. 36 ЦПК вказане не може бути підставою для відводу. Будь яких посилань на наявність суб’єктивного критерію, тобто вчинення суддями дій, які б свідчили про прояви упередженості чи небезсторонності, заявником не було зазначено.
Таким чином, з огляду на наведені критерії Харківський апеляційний суд не знайшов підстав для задоволення заявленого відводу суддів.
При дослідження питання про наявність підстав для відводу (самовідводу) з передбачених ст. 36 ЦПК України підстав, судам необхідно зважати на те, що наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивним критеріями. Відповідно до суб'єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (рішення у справі «Фей проти Австрії» від 24 лютого 1993 року, п.п. 27, 28 та 30; рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії», № 33958/96, п. 42, ЄСПЛ 2000-ХІІ).
Аналогічні посилання на рішення «Білуха проти України» містилися в таких справах:
та рішення від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України»
Так, 13 грудня 2018 року Харківський апеляційний суд розглянув цивільну справу № 757/41552/17-ц за позовом Особа_1 до Особа_2, третя особа: Служба у справах дітей Печерської районної в місті Києві Державної адміністрації про позбавлення батьківських прав.
Позов був мотивований тим, що 07 липня 2012 року Особа 1 уклала шлюб з Особа_2. У шлюбі у них народилась донька - Особа_4. Шлюб за рішенням Московського районного суду м. Харкова від 09.06.2015 року було розірвано. Дитина проживає з позивачем, знаходиться на її повному утриманні, відповідач добровільно матеріальної допомоги не надає. Відповідач не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, підготовкою до самостійного життя, не забезпечує необхідного харчування, не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення. Вказані обставини на її думку свідчать про невиконання відповідачем своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини. На підставі цього просить позбавити відповідача батьківських прав щодо доньки – Особа 4.
Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 13 серпня 2018 року у задоволенні позову Особа_1 до Особа_2 про позбавлення батьківських прав – було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову Особа_1, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів винної поведінки відповідача щодо умисного злісного ухилення від виконання батьківських обов'язків, а також необхідності застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав.
З таким висновком суду першої інстанції судова колегія апеляційної інстанції погодилася, посилаючись на рішення ЄСПЛ у справі «Савіни проти України» та «Хант проти України», а саме : справі «Савіни проти України» (заява від 18 грудня 2008 року № 39948/06), в яких ЄСПЛ вказав, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції.
У рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) Суд наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення Європейського Суду у справі «Хант проти України»).
Статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення батьківських прав» судам роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов'язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов'язків. Ухилення батьків від виховання дітей, як підстава позбавлення батьківських прав, можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Це означає, що позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо і лише при наявності вини в діях батьків.
Виключний характер позбавлення батьківських прав пояснюється тим, що воно може бути здійснено тільки судом. З цієї ж причини встановлений вичерпний перелік підстав позбавлення батьківських прав, який охоплює всі можливі способи порушення батьками прав і інтересів дитини.
Відповідно до висновку Печерської районної в м. Києві державної адміністрації від 19.04.2018 року про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача, питання позбавлення батьківських прав Особа_2 по відношенню до малолітньої дитини Особа_4, було розглянуто на засіданні комісії з питань захисту прав дитини 17.10.2017 року та 17.04.2018 року. Прийнято рішення про доцільність позбавлення Особа_2 батьківських прав відносно доньки Особа 4.
Суд першої інстанції обґрунтовано не погодився з висновком Печерської районної в м. Києві державної адміністрації від19.04.2018 року, оскільки він є недостатньо обґрунтованим і таким, що суперечить інтересам дитини. В даному висновку не наведено підстав та аргументів які б вказували на доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, лише зазначена констатація фактів зі слів матері Особа 1, щодо умов проживання сторін та їх дитини. Зокрема є незрозумілим на підставі чого Печерська районна в м. Києві державної адміністрації дійшла до такого висновку, яка робота нею проведена, щодо врегулювання даного конфлікту, чи встановлення фактичних обставин ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, взагалі відсутні будь-які дані щодо майнового стану відповідача, його характеристики, акт обстеження умов.
Посилання позивача на те, що відповідач не піклується про фізичний і духовний розвиток дитини, підготовкою до самостійного життя, не забезпечує необхідного харчування, не спілкується з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, обґрунтовано не були прийняті судом першої інстанції і не приймаються колегією суддів, оскільки судом встановлено, що між колишнім подружжям існують конфліктні відносини. Відсутність спілкування між батьком та дитиною за таких обставин не є підставою для позбавлення батьківських прав.
Матеріали справи не містили негативних характеристик, доказів винної поведінки відповідача та умисного ухилення його від виконання своїх обов'язків по вихованню дочки.
Крім того, практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці.
В суді апеляційної інстанції позивачкою також не було надано належних та переконливих доказів того, що відповідач свідомо, внаслідок винної поведінки ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню доньки.
На підставі викладеного колегія суддів Харківського апеляційного суду вирішила, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, постановлено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, підстав для його скасування не було.
Подібні посилання на рішення «Савіни проти України» та «Хант проти України» містилося в таких справах:
Висновки
Наведений аналіз застосування рішень Європейського суду з прав людини судами Харківської області за 2018 рік свідчить, що суди широко застосовують практику ЄСПЛ для обґрунтування прийнятих рішень.
Особливу увагу суди приділяють застосуванню практики ЄСПЛ у спорах, що виникають у сімейних правовідносинах, що виникають із договорів, спорах про право власності та інші речові права, справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення та відшкодування шкоди.
Певні ускладнення та недоліки у застосуванні рішень ЄСПЛ виникають в судах внаслідок нерелевантного використання правових позицій, які не відповідають встановленим обставинам справи. Суди не звертають уваги, що рішення ЄСПЛ, як джерело права, мають субсидіарний характер по відношенню до тих норм національного законодавства, які не суперечать конвенційним правам та основоположним свободам. Для правильного застосування практики ЄСПЛ судам слід з’ясовувати наявність у справі юридичних фактів, які свідчать про втручання у конвенційні права. Посилання на рішення ЄСПЛ можна вважати доречними лише у випадках необхідності застосування відповідної норми цього міжнародного договору.
Суддя судової палати
з розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду В.Б. Яцина
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду М.Ю. Маро
_03_03.png)
