Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Проблемні питання, що виникають у справах щодо кредитних правовідносин
Мета роботи:
– проаналізувати судову практику вирішення спорів, що виникають з кредитних правовідносин за 2017-2018 роки;
– проаналізувати причини помилок, що допускаються судами;
– навести спірні питання щодо застосування відповідних норм матеріального права.
Нормативне регулювання.
1) ст. ст. 526-545, 549-552, 625, 1046–1057-1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України);
2) Закон України «Про споживче кредитування»;
3) Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2010 року № 2121-III;
4) Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 роки № 679-XIV;
5) Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 року № 2346-III;
6) Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 № 2664-III;
7) Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постановами Правління НБУ та іншими.
Також слід враховувати рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року № 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) та постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.02.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 гл. 71 ЦК України «Позика», якщо інше не встановлено параграфом 2 «Кредит» і не випливає із суті кредитного договору.
10.06.2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», який передбачає багато змін стосовно споживчого кредитування, однак, як зазначено у п. 2 перехідних положень дія цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені після дня набрання чинності цим Законом.
Відповідно до ч. 5 та 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
З часу початку роботи Великої палати Верховного Суду (далі – ВП ВС) дещо змінилась практика розгляду цивільних справ, що виникають із кредитних правовідносин. Так, за рік роботи ВП ВС декілька разів відступала від правових позицій Верховного Суду України (далі – ВСУ), як наслідок цього, змінювалась практика місцевих та апеляційних судів.
У вказаному узагальненні будуть зазначені проблемні питання, які виникли у суддів місцевих судів і Харківського апеляційного суду у тому числі через зміну практики ВП ВС.
У постанові ВП ВС від 15.05.2018 року по справі № 202/33292/13-ц висловлену наступну правову позицію. Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України). Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Згідно з ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Так, ВП ВС дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, якими вони регулюються. Установивши, що строк дії Кредитного договору сплинув, рішенням Тлумацького районного суду Івано-Франківської області від 03.12.2009 року стягнуто з відповідачів заборгованість за тілом кредиту, проценти за користування ним та штраф станом на 13.08.2009 року, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність у банку права на повторне стягнення заборгованості за тілом кредиту, нарахування процентів у заявленому розмірі за користування кредитом та припинення поруки.
З огляду на вказану правову позицію ВП ВС можна зробити висновок, що у випадку наявності судового рішення про стягнення заборгованості, яке виконано не своєчасно, кредитор не має права вимагати стягнення заборгованості за тілом кредиту, нарахування процентів у заявленому розмірі за користування кредитом, оскільки строк виконання зобов’язання вже настав. Таким чином, є підстави тільки для стягнення грошових коштів у якості відповідальності за порушення грошового зобов’язання передбачених ст. 625 ЦК України.
Із вказаної підстави мали місце випадки скасування рішень місцевих судів м. Харкова і Харківської області та Апеляційного суду Харківської області.
Так, постановою ВС від 31.10.2018 року по справі № 612/473/15-ц (252) скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалено нове рішення про відмову у позовних вимогах. Постанова мотивована тим, що після задоволення вимог кредитора про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення, вимоги кредитора про стягнення процентів, комісії та пені на підставі умов договору є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.
В іншій цивільній справі постановою ВС від 26.09.2018 року по справі № 639/3156/16-ц (249) скасовано заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Постанова мотивована тим, що за рішенням суду вже стягнута заборгованість за кредитним договором у повному обсязі, тому кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів за кредитним договором.
Подібне зазначено у наступних постановах ВС: від 22.08.2018 року по справі № 645/6061/15-ц (229), від 25.07.2018 року по справі № 643/13017/15-ц (192), від 17.10.2018 року по справі № 641/1849/15-ц (247)
У постанові ВП ВС від 04.07.2018 року по справі № 310/11534/13-ц зазначено, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.
До подібної позиції дійшла ВП ВС у постанові від 28.03.2018 року по справі № 444/9519/12, де зазначено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Із вказаної підстави мали місце випадки скасування рішень місцевих судів м. Харкова і Харківської області та Апеляційного суду Харківської області.
Так, постановою ВС від 07.11.2018 року по справі № 644/7988/15-ц (269) скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог. Постанова мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що банк скористався правом дострокового повернення кредитних коштів та звернувся у 2010 році до суду з вимогою про стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором, внаслідок чого змінив строк виконання основного зобов'язання, а зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитним договором, та дійшли неправильного висновку про часткове задоволення позову.
В іншій судовій справі постановою ВС від 10.10.2018 року по справі № 619/908/14-ц (241) скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова мотивована тим, що оскільки по спірному кредитному договору було вчинено виконавчий напис нотаріуса на іпотечне майно у 2009 році, то кредитор самостійно змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії кредитного договору, періодичності платежів та порядку сплати процентів за користування кредитом. Тому вимоги позивача щодо нарахування процентів за користування кредитом поза межами строку дії договору (який було змінено банком) є безпідставними.
Подібне зазначено у наступних постановах ВС: від 26.09.2018 року по справі № 635/5758/14-ц (239), від 19.09.2018 року по справі № 643/16336/16-ц (198).
Постановою ВП ВС від 27.06.2018 року по справі № 534/1898/14-ц скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття провадження в частині позовних вимог ПАТ «Дельта Банк» до поручителя – ППФ «Транс-Рава ЛТД» та справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Великою Палатою ВС зазначено, що позовні вимоги до кількох відповідачів мали розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, зокрема, нерозривно пов'язані між собою або від вирішення однієї з них залежало вирішення інших. Такий розгляд не допускався, коли була відсутня спільність предмета позову.
Стаття 554 ЦК України встановлює, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.
Норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою за різними договорами поруки, якщо цими договорами не передбачено іншого.
Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Відтак, з огляду на солідарний обов'язок перед кредитором позичальника-боржника за основним зобов'язанням і поручителів кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.
У цій справі заявлені однакові позовні вимоги до кожного з відповідачів щодо стягнення заборгованості за одним кредитним договором солідарно з позичальника та поручителів.
Право особи заявити однорідні позовні вимоги до кількох відповідачів передбачена у процесуальному законі незалежно від того, чи існує між цими відповідачами солідарне зобов'язання. Спільний розгляд позовних вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням і кількох поручителів не створює солідарного обов'язку для останніх.
Позовні вимоги у цій справі є однорідними та нерозривно пов'язаними з обов'язком належного виконання основного зобов'язання за кредитним договором. Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача буде можливим за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом. Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.
Аналогічні висновки були сформульовані ВП ВС у постановах від 13.03.2018 року у справі № 415/2542/15-ц, від 17.04.2018 року у справі № 545/1014/15-ц, від 25.04.2018 року по справі № 1522/18417/12-ц.
З огляду на вказані правові позиції ВП ВС вбачається, що вони відступили від правової позиції ВСУ викладеної у постанові від 27.04.2016 року по справі № 6-2974цс15, якою передбачалось, що розгляд позовних вимог кредиторів – юридичних осіб до поручителів – юридичних осіб, які поручилися за борговими зобов’язаннями фізичних осіб повинні були розглядатись за правилами господарського судочинства.
З огляду на попередній пункт узагальнення слід зазначити, що у ВП ВС до поручителів – фізичних осіб за боргами юридичних осіб дещо інший підхід, щодо визначення юрисдикції.
Так, у постанові ВП ВС від 13.03.2018 року по справі № 415/2542/15-ц, зазначено, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.
Відтак, з 15.12.2017 року у випадку об'єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів поруки, укладених для забезпечення основного зобов'язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов'язання.
Таким чином ВП ВС зробила правовий висновок, що судові провадження, які відкриті після 15.12.2017 року повинні розглядатись за процесуальними правилами в залежності від сторін основного зобов’язання. Тобто, у випадку, якщо банк звернувся з позовними вимогами до боржника – юридичної особи та поручителів – фізичних осіб, то справа повинна розглядатись у господарському суді, у випадку якщо основний боржник – фізична особа, то справа повинна розглядатись за правилами цивільного судочинства.
До подібної думки дійшла ВП ВС у постанові від 25.04.2018 року по справі № 641/9926/15-ц.
Слід зазначити, що застосування строку позовної давності до іпотечного договору є досить проблемним питанням, оскільки ВП ВС досі не зробила правовий висновок з цього приводу, а висновки ВСУ мають протиріччя.
Так, у правовій позиції ВСУ від 11.10.2017 року по справі № 6-1674цс17 зазначено, що змінивши строк виконання основного зобов’язання, банк був зобов’язаний пред’явити позов до боржника протягом трьох років від дати, коли банк дізнався про порушення свого права, тобто з 28.02.2010 року – дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання. Отже висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ПАТ «Ощадбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем, є правильним.
Подібне зазначено у постанові ВСУ від 05.07.2017 року по справі № 6-3116цс16: у справі, яка є предметом перегляду, позивач міг пред’явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Однак в іншій правовій позиції ВСУ у постанові від 05.07.2017 року по справі № 6-1840цс17 зазначено, що аналізи положень ст. 17 Закону України «Про іпотеку» у взаємозв’язку зі статтями 256, 266, 267, 509, 598 ЦК України дає підстави для наступного висновку. Якщо інше не передбачене договором, сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов’язання за кредитним договором і, отже, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку».
Подібне зазначено у правовій позиції ВСУ у постанові від 15.05.2017 року по справі № 6-786цс17.
Із позицією стосовного застосування строку позовної давності до іпотечних правовідносин поки що не визначився і Касаційний цивільний суд. Так, у постанові ВС від 10.10.2018 року про справі №639/6817/16-ц (238) зазначено, що скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання договору іпотеки припиненим та зняття заборони на відчуження та відмовляючи в цій частині у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що факт відмови судом у задоволенні позову про стягнення заборгованості за кредитним договором внаслідок пропущення строку позовної давності не є підставою для припинення іпотеки в розумінні абз. 2 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку».
Однак в іншій постанові ВС від 30.05.2018 року по справі № 639/5838/15-ц (130) зазначено, що позивач міг пред'явити позов до іпотекодавця протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання (після ухвалення рішення про дострокове повернення кредиту в повному обсязі). Отже, суд апеляційної інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги та звертаючи стягнення на предмет іпотеки не звернув уваги на те, що у зв'язку з ухваленням рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 02.03.2012 року банком було змінено строк виконання основного зобов'язання, з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося у червні 2015 року, при цьому представником відповідача подано заяву про застосування позовної давності.
Таким чином, на сьогоднішній день доки не має позиції ВП ВС із вказаної проблеми, вказане питання залишається відкритим.
Постановою ВС від 25.07.2018 року по справі № 631/1348/16-ц скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині стягнення штрафу та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у стягненні штрафу.
Постанова мотивована тим, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Такий правовий висновок зроблено Верховним Судом України у постанові від 21.10.2015 року № 6-2003цс15.
Отже, законодавством не передбачено подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Подібна позиція зазначена у постанові ВС від 23.05.2018 року по справі № 644/11575/15-ц (109)
Постановою ВС від 13.06.2018 року по справі № 642/4827/15-ц рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у зв’язку із застосуванням строку позовної давності та ухвалу апеляційного суду про залишення вказаного рішення без змін скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивовано тим, що згідно із ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів зупиняється перебіг позовної давності на період його дії. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України перебіг позовної давності зупиняється у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Враховуючи наведені положення закону перебіг позовної давності за зобов'язаннями відповідача у цій справі зупинений, починаючи з 09.11.2011 року (ухвала господарського суду про відкриття провадження про банкрутство) і станом на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції відновлений не був. У зв'язку з наведеним, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності щодо вимог за усією сумою кредиту, ґрунтуються на неправильному застосуванні зазначених норм матеріального права.
Верховний Суд України у декількох правових позиціях (від 22.03.2017 року по справі № 6-2320цс16, від 01.07.2015 по справі № 6-757цс15, від 10.06.2015 року по справі № 6-698цс15, від 04.11.2015 року по справі № 6-1926цс15, від 11.03.2015 року по справі № 6-16цс15) зазначав, що у разі надання банком не підписаних боржником умов та правил надання банківських послуг, то суд не повинен брати їх до уваги, оскільки не можна встановити, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву позичальника, та відповідно, чи брав на себе зобов’язання відповідач зі сплати винагороди та неустойки в разі порушення зобов’язання з повернення кредиту, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором
До тепер ВП ВС ще не вказала свою позицію з приводу вказаного питання, однак постановою ВП ВС від 28.03.2018 року по справі № 444/9519/12 залишено без змін рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у зв’язку із застосуванням строку позовної давності, при цьому суд апеляційної інстанції не взяв до уваги не підписані боржником умови банківських послуг. Хоча мотиви ухвалення постанови ВП ВС зазначені в мотивувальній її частині інші, однак підтверджено законність рішення апеляційного суду.
Однак, слід підкреслити, що у Касаційного цивільного суду має місце різний підхід з приводу вказаного питання.
Так, постановою ВС від 03.05.2018 року по справі № 640/15228/14-ц (72) скасовано рішення Апеляційного суду Харківської області про задоволення позовних вимог та справу направлено на новий розгляд.
Постанова мотивована тим, що умови та правила надання банківських послуг не містять підпису відповідача. При цьому суд не встановив наявності належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами договору про надання банківських послуг і що саме ці Умови мав на увазі відповідач, підписуючи заяву, чи в межах позовної давності позивач звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 22.03.2016 року № 6-2320цс16. Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково вважав, що строк позовної давності збільшено до 50 років додатковими умовами, оскільки вказані умови не містять підпису позивача.
Однак іншою постановою ВС від 21.03.2018 року по справі № 638/14040/15-ц (81) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.
У постанові зазначено, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що надані позивачем дві редакції Умов та Правил надання банківських послуг не є складовими договору, оскільки з урахуванням положень ст. 207 ЦК України не містять підпису відповідача, залишивши поза увагою те, що позивачем під час розгляду справи було уточнено позовні вимоги та надано відповідну редакцію Умов та Правил надання банківських послуг, іншої редакції таких Умов та Правил, які діяли на час укладення між сторонами кредитного договору відповідачем не надано. Разом з цим, відповідно до умов договору відповідач погодився з тим, що ознайомлений та згоден з Умовами та Правилами надання банківських послуг, правилами користування платіжною карткою, а також тарифами банка, які були надані йому для ознайомлення в письмовому вигляді, про що свідчить його підпис.
Таким чином, в одній постанові ВС визнав не підписані кредитором умови та правила надання банківських послуг частиною кредитного договору, а в іншій постанові вказав, що відсутність підпису на вказаних умовах є підставою для не врахування їх судом.
Постановою ВС від 28.02.2018 року по справі № 2-1147/11 (36) скасовано рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог до поручителя та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що припинення основного зобов'язання внаслідок ліквідації юридичної особи - боржника за цим зобов'язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи - боржника. Оскільки у справі, яка переглядається, право на стягнення з поручителів заборгованості шляхом звернення до суду з позовом (серпень 2010 року) було реалізоване кредитором до ліквідації боржника, то ліквідація останнього не свідчить про припинення зобов'язання поручителя.
У постанові ВСУ від 16.11.2016 року по справі № 6-1746цс16 зроблено правовий висновок, що положення п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.
На теперішній час ВС досі не відступав від вказаної правової позиції. Так, постановою ВС від 17.10.2018 року по справі № 643/14830/16-ц (236) Рішення Апеляційного суду Харківської області від 07.12.2017 року в частині вирішення позовних вимог про визнання частково недійсним кредитного договору щодо встановлення комісії за обслуговування кредиту, відповідальності за її несплату або несвоєчасну сплату скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з підстави застосування строку позовної давності.
Постанова мотивована тим, що аналіз ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. До такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд України у справі №6-1746цс16.
При цьому вказано, що суд апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що позивач був обізнаний та належним чином проінформованим, зокрема, про сплату позивачем додатково, крім відсотків за кредитом, комісії за обслуговування кредитної заборгованості, не звернув уваги, що встановивши в кредитному договорі сплату комісії за обслуговування кредиту та відповідальність за її несвоєчасну сплату, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, що суперечить закону. Однак, оскільки відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності, то з цієї підстави позов не підлягає задоволенню.
Висновки
З огляду на проведене узагальнення слід зазначити, що за вказаний період дещо змінилась судова практика розгляду спорів, пов’язаних з кредитними правовідносинами. Зміни вказаної практики мали місце перед усім через появу нових правових позицій Великої Палати Верховного Суду. Із вказаних підстав мали місце і скасування Верховним Судом рішень місцевих судів м. Харкова і Харківської області.
Перед усім, слід звернути увагу на практику нарахування відсотків по кредитному договору після вимоги банку про повне повернення заборгованості та про юрисдикцію спорів, де поручителями є юридичні особи, оскільки ВП ВС відступила від попередньої практики ВСУ. Крім того, слід враховувати новий порядок обрахунку неустойки (штраф та пеня) за одне й те саме порушення зобов’язання та порядок нарахування банківської комісії з огляду на ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, для уникнення помилок у майбутньому та покращення якості відправляння судочинства вважаємо за доцільне донести дане узагальнення до суддів місцевих судів та рекомендувати слідкувати за змінами у практиці Великої палати ВС та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Суддя судової колегії судової палати
у цивільних справах
Харківського апеляційного суду О. М. Хорошевський
Начальник відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду А. В. Киричок
_03_03.png)
