Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування рішень та ухвал суду першої інстанції Харківським апеляційним судом у 2019 році
Мета аналізу:
- надати рекомендації для суддів першої інстанції на підставі даного аналізу для уникнення помилок під час здійснення правосуддя.
Статистичні дані по кількості скасованих судових рішень судів першої інстанції Харківської області в апеляційному порядку
При підготовці аналізу використані статистичні показники перегляду рішень судів першої інстанції Харківської області в апеляційному порядку у 2019 році та копії відповідних судових рішень ХАС.
Результати вивчення статистичних показників апеляційного перегляду справ свідчать про те, що у 2019 році апеляційне провадження завершено по 4651 справі, з яких скасовано судами апеляційної інстанції 1706 (36,6%) судових рішень (1003 рішення та 703 ухвали), змінено 555 (11,9%) судових рішень (489 рішень та 66 ухвал).
У порівнянні з 2018 роком кількість завершених апеляційних проваджень у 2019 році зменшилася на 911 справ, але збільшилася кількість скасованих судових рішень на 7,7% та змінених судових рішень на 5,5%.
Найбільша кількість змінених та скасованих судових рішень припадає на наступні суди:
По місту Харкову:
По Харківській області:
За правилами статті 367 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-19 від 03.10.2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі – ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.
Повноваження суду апеляційної інстанції передбачені статтею 374 ЦПК України, де зазначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право:
1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення;
2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення;
3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених ЦПК України випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині;
4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково;
5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю;
6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції;
7) скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю;
8) у передбачених ЦПК України випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 статті 374 ЦПК України.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо:
1) справу розглянуто неповноважним складом суду;
2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими;
3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;
4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі;
5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;
6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;
7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Найбільша кількість рішень та ухвал суду першої інстанції скасовано у зв’язку з неповним встановленням усіх обставин, що мають значення для справи, та у зв’язку з невірною оцінкою доказів.
За вказаний період суди першої інстанції також розглядали справи, допускаючи порушення норм матеріального та процесуального права.
Справи у спорах, що виникають із правочинів (393 скасованих рішення)
Постановою ХАС від 30.05.2019 року скасовано дане рішення та ухвалено нову постанову, якою залишено без задоволення позов Особа 1 до Особа 2, приватного нотаріуса Харківського нотаріального округу про визнання незаконною та скасування реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (двокімнатна квартира).
Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що Особа 1, отримавши письмову вимогу щодо погашення заборгованості за кредитним договором, мала змогу повідомити Особа 2 про смерть Особа 4. Проте, ці вимоги були проігноровані, обов’язок, передбачений частиною 1 статті 1281 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), не виконано. Колегія суддів дійшла висновку про правомірність дій приватного нотаріуса ХМНО при проведенні ним державної реєстрації права власності на квартиру.
Доводи апеляційної скарги про те, що вказана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, колегією суддів не прийнято до уваги, оскільки позивач оскаржував дії нотаріуса як державного реєстратора з приводу розгляду заяви третьої особи. Такі вимоги стосувалися речових прав на нерухоме майно. Даний висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 28.11.2018 року по справі № 490/5986/17.
Постановою ХАС від 17.12.2019 року скасовано рішення Балаклійського районного суду Харківської області від 12.08.2019 року в частині відмови в задоволенні позову про стягнення заборгованості за простроченим тілом кредиту та стягнення судового збору та ухвалено в цій частині нову постанову.
Постанова мотивована тим, що без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами надані банком витяги з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та з Умов та правил надання банківських послуг в АТ КБ «ПриватБанк» не можуть розцінюватись як стандартна (типова) форма, встановлена до укладеного із відповідачем договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин. Надані позивачем витяг з Умов та правил надання банківських послуг в АТ КБ «ПриватБанк», з огляду на мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов’язків кожної із сторін, якщо вони не підписані, не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не були передбачені, у даному випадку – анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо була підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Банк, пред’являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути іншу складову повної вартості, зокрема, заборгованість за простроченим тілом кредиту.
Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про стягнення заборгованості за простроченим тілом кредиту скасовано з ухваленням в цій частині нової постанови про стягнення з Особа 1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» простроченої заборгованості за тілом кредиту.
Постанова мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено без участі та без належного повідомлення Особа 1 про час та місце розгляду справи, що позбавило його можливості подати клопотання про застосування строків позовної давності. Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року по справі № 200/11343/14-ц, колегія суддів апеляційного суду вирішила за можливе застосувати до спірних правовідносин позовну давність. Також суд першої інстанції не звернув увагу на інформацію щодо сукупної вартості кредиту та помилко дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Тому стягнуто з Особа 1 на користь Акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний Банк» заборгованість за кредитним договором від 12.12.2013 року у розмірі 40 866,01 грн., з яких: 4 526,04 грн. – заборгованість по кредиту, 34 266,74 грн. – заборгованість по процентам, 2 073,34 грн. – заборгованість по комісії.
Постанова мотивована тим, що Особа 1 надала згоду на приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, а також тарифів АТ КБ «ПриватБанк», які були надані їй для ознайомлення в письмовому вигляді, про що свідчить її підпис в Додатковій інформації (обов’язковій для заповнення для отримання кредиту/кредитної картки). Доводи про те, що Умови та правила надання банківських послуг відповідач не підписувала, спростувалися матеріалами справи. Таким чином, правові підстави для стягнення з Особа 1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» штрафів в розмірі процентної складової та фіксованої частини були відсутні.
Тому, рішення суду першої інстанції підлягало скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову та стягнення з Особа 1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в загальному розмірі 31 656 грн. 13 коп. із розрахунку: 2 899 грн. 27 коп. (заборгованість за тілом кредиту) + 28 756 грн. 86 коп. (заборгованість за процентами за користування кредитом).
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розрахунку страхового відшкодування було взято до уваги вартість матеріального збитку, а не відновлювального ремонту. Позивач не надав відповідачу транспортний засіб у пошкодженому стані, тому розмір страхового відшкодування визначений за вибором відповідача відповідно до умов Договору. Суд при ухваленні рішення відступив від умов Договору, що є порушенням норм матеріального права, та дійшов неправильного висновку про недоведеність конструктивного пошкодження транспортного засобу. Крім того, апеляційний суд врахував висновок Звіту, підготовленого ФОП Особа 3, згідно з якими вартість відновлювального ремонту автомобіля позивача перевищує 70% його дійсної вартості, що узгоджуються з аналогічними даними, викладеними у висновку експертного автотоварознавчого дослідження, виконаного експертом ХНДІСЕ ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса. За таких обставин, транспортний засіб позивача внаслідок ДТП зазнав конструктивного пошкодження.
У постанові від 11.12.2019 року по цивільній справі № 465/4287/15 про стягнення страхового відшкодування та відшкодування моральної шкоди, Велика Палата Верховного Суду підтримала власний правовий висновок щодо порядку отримання потерпілим страхового відшкодування за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, визначивши, що попереднє звернення потерпілого у випадках, передбачених законом, до страховика із заявою про виплату страхового відшкодування не є обов’язковим та не виключає право особи звернутися безпосередньо до суду з позовом про стягнення відповідного страхового відшкодування в межах річного строку. Потерпілий має право на відшкодування моральної шкоди, заподіяної затягуванням страховиком виплати відшкодування, порушенням зобов’язань за договором страхування.
Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (100 скасованих рішень)
Постановою ХАС від 31.07.2019 року скасовано дане рішення та ухвалено нову постанову. У задоволенні позову Особа 1 до Роганської селищної територіальної громади Харківського району Харківської області про визнання права власності на самочинне будівництво – відмовлено.
Постанова суду мотивована тим, що позивачем було визначено неналежного відповідача у справі. Харківська міська рада, яка є органом місцевого самоврядування, що представляє відповідні територіальні громади та здійснює від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування - не залучена до участі у справі. Крім того, до участі у справі не залучена Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради, до повноважень якої входить держаний архітектурно-будівельний контроль за дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил. Спірну будівлю в експлуатацію прийнято не було, а отже, обов’язкові передумови набуття права власності позивачем не було виконано. Колегія суддів вказала, що суд не може перебирати на себе функції та повноваження органів виконавчої влади з питань прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом будівель. Отже, правові підстави для задоволення позовних вимог Особа 1 відсутні.
Постановою ХАС від 07.05.2019 року скасовано заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 09.12.2011 року та відмовлено у задоволені позову Особа 1 до Харківської міської ради про визнання права власності.
Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції всупереч положень статті 263 ЦПК України обставин, що мають значення для справи не з’ясував, неправильно застосував статтю 376 ЦК України та необґрунтовано визнав за позивачем право власності на спірний гараж в порядку самочинного будівництва. Відповідно до пункту 7 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» від 30.03.2012 № 6 не може бути застосовано правила статті 376 ЦК при вирішенні справ за позовами про визнання права власності на самочинно збудовані тимчасові споруди.
Згідно з технічним звітом встановлення ступеню капітальності гаражу спірний гараж мав ознаки тимчасової споруди.
Постановою ХАС від 25.09.2019 року по справі № 642/6010/16-ц скасовано рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 25.02.2019 року та ухвалена нова постанова, якою в задоволенні позову Особа 1 та Особа 2 до Особа 3 та Особа 4, треті особи – Харківська міська рада, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Харківської міської рада, про визнання дій протиправними, вчинення певних дій та відновлення становища та зустрічного позову Особа 3 та Особа 4 до Особа 1 та Особа 2, третя особа Харківська міська рада, про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування - відмовлено.
Постанова суду мотивована тим, що на підставі рішення Харківської міської ради від 21.11.2007 року № 253/07 Особа 1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 500 м2 по вул. Адреса 1 для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Земельну ділянку площею 500 м2 на місцевості не визначено, а доказів того, що вказаним рішенням органу місцевого самоврядування порушилися права Особа 3 та Особа 4 матеріали справи не містять.
У разі порушення права на земельну ділянку його захист, у тому числі у визначений статтями 21, 393 ЦК України та пунктом «г» частини 3 статті 152 Земельного кодексу України спосіб, здійснюється власником земельної ділянки або її землекористувачем, право на звернення із таким позовом належить власнику, землекористувачу цієї ділянки або особі, яка відповідно до законодавства уповноважена та має право в інтересах власника земельної ділянки або землекористувача звертатись за захистом його порушеного права із одночасним обґрунтуванням в позовній заяві підстав для звернення уповноваженої особи з позовом в інтересах власника земельної ділянки або землекористувача (правова позиція, що міститься в постанові Верховного Суду від 23.10.2018 року у справі № 903/857/17).
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначені способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача) (правові позиції, що містяться в постановах Верховного Суду від 20.03.2018 року у справі № 910/1016/17, від 17.04.2018 року у справі № 914/1521/17, від 04.09.2018 року у справі № 915/1279/17 та № 915/1284/17, № 915/1283/17).
Виходячи з встановлених фактичних обставин справи, апеляційний суд дійшов висновку, що правові підстави для задоволення позову Особа 1 та Особа 2 та зустрічного позову Особа 3 та Особа 4 відсутні.
Постановою ХАС від 05.02.2019 року скасовано заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.11.2018 року та ухвалено нову постанову, якою відмовлено у задоволенні позовних вимог Особа 2 до Особа 1 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Постанова суду мотивована тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини справи, не забезпечено відповідачу належного судового захисту. Також судом першої інстанції не надано належної оцінки факту того, що по вказаному спору вже сплинув строк позовної давності і суд на порушення норм статей 256-268 ЦПК України не застосував строк позовної давності.
В порушення вимог цивільного законодавства договір зберігання належним чином не був оформлений. Договір укладено між ФОП Особа 1 та ФОП Особа 2, однак не скріплено печатками вказаних осіб. При цьому, містилася печатка іншої особи, яка не була стороною договору - ТОВ «СЕТ».
Крім того, в договорі зберігання та в акті прийому-передачі не було зазначено такого предмета зберігання, який був предметом позову.
Справи у спорах про недоговірні зобов’язання (100 скасованих рішень)
Постановою ХАС від 08.01.2019 року скасовано рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.06.2018 року в частині стягнення з Виконавчого комітету Харківської міської ради на користь Особа 1 матеріальної шкоди та судового збору та в частині відмови у задоволенні позовних вимог Особа 1 до Харківської міської ради.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що належним відповідачем у справі є Харківська міська рада, як балансоутримувач об’єкта благоустрою, на території якого сталося падіння дерева на автомобіль Особа 1. Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку, що належним відповідачем у справі був виконавчий комітет Харківської міської ради.
Постановою ХАС від 06.02.2019 року скасовано рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 06.11.2018 року за позовом Ізюмської міської ради Харківської області до Особа 1 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів.
Постанова мотивована тим, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 року у справі № 922/207/15).
Постановою ХАС від 26.04.2019 року скасовано рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18.12.2018 року та ухвалено нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог Особа 2 відмовлено в повному обсязі.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції не з’ясував, що внаслідок скасування ухвали суду першої інстанції від 08.11.2017 року доводи позову про неправомірність незняття арешту з його автомобіля на день закінчення виконавчого провадження належними і допустимим доказами не підтверджені. Той факт, що постанова державного виконавця про арешт та розшук була 01.08.2017 року скасована постановою керівника територіального органу державної виконавчої служби цей висновок суду апеляційної інстанції не спростовує, оскільки на відміну від судового рішення, постанова від 01.08.2017 діє лише на майбутнє і не має ретроспективного значення. На день затримання автомобіля позивача, 30.07.2017, постанова державного виконавця про його розшук та арешт була чинною і тому цивільно-правова відповідальність органу державної виконавчої служби та державного казначейства у даному випадку не наступає. Отже, підстави для застосування до спірних правовідносин статей 1167, 1174 ЦК України відсутні.
Той факт, що керівник територіального органу державної виконавчої служби не здійснював належного контролю за діями (бездіяльністю) підлеглого державного виконавця, за недоведеності того, що державний виконавець неправомірно не скасував постанову про арешт та розшук автомобіля позивача-боржника, який не сплатив виконавчий збір, - не перебуває у прямому причинному зв’язку із зупиненням та вилученням автомобіля позивача 30.07.2017 на підставі чинної на той день постанови державного виконавця про розшук та арешт цього автомобіля.
Справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин
(89 скасованих рішень)
Постановою ХАС від 13.02.2019 року скасовано рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 10.12.2018 року та ухвалено нову постанову, якою позов Особа 1 до Особа 2 про стягнення аліментів на повнолітню дитину на період навчання задоволено частково.
Постанова мотивована тим, що договір про надання освітніх послуг було укладено між Особа 1 та навчальним закладом, за навчання сина сплачувала позивачка. Крім того, матеріали справи містили докази на підтвердження того, що за проживання сина в гуртожитку (в якому він зареєстрований) сплачує мати – Особа 1. Таким чином, хоча позивачка та її повнолітній син зареєстровані за різними адресами, він перебуває на утриманні Особа 1.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України» обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання після досягнення ними повноліття (незалежне від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Постановою ХАС від 04.12.2019 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 05.02.2019 року, яким частково задоволені позовні вимоги Особа 1 до Особа 2 про стягнення аліментів.
Особа 1 обрала спосіб стягнення аліментів у твердій грошовій сумі (5000 грн), а не в частці від доходу, про що вказувала у своїй позовній заяві. Суд першої інстанції, стягнувши аліменти у частці від доходів відповідача, вийшов за межі позовних вимог та на власний розсуд змінив спосіб стягнення аліментів, обраний позивачем.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, наявність у відповідача малолітнього сина Особа 5, є обґрунтованим та достатнім розміром аліментів – 2 000 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
Постановою ХАС від 20.08.2019 року скасовано рішення Київського районного суду м. Харкова від 12.03.2019 року, яким частково задоволено позовні вимоги Особа 1 до Особа 2 про стягнення додаткових витрат на дитину.
Постанова суду мотивована тим, що у даній справі додатковими витратами на дитину, в яких має брати участь батько, є лише витрати позивачки на лабораторні аналізи від 26.04.2016 року (оскільки Особа 3 перебуває на диспансерному обліку з приводу дермато-респіраторного алергозу). Доказів наявності тяжкої хвороби дитини, у зв’язку з чим вона потребує лікування та реабілітації в Україні або за її межами, - позивачкою суду не було надано.
З урахуванням вказаного, з Особа 2 на користь Особа 1 стягнуто додаткові витрати на дитину в сумі 888,25 грн (50% від 1776,50 грн).
Посилання Особа 1 на те, що стягненню також підлягають і додаткові витрати на дитину на майбутнє - не прийнято до уваги колегією суддів, оскільки позивачкою не доведено, що додаткові витрати є триваючими (тяжка хвороба або каліцтво).
Постановою ХАС від 20.02.2019 року скасовано заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 31.10.2012 року в частині позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів з Особа 1 та ухвалено в цій частині нову постанову.
Постанова мотивована тим, що постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 21.02.2018 року звернуто стягнення на доходи боржника Особа 1 на підставі виконавчого листа № 2/2011/4512/2012, виданого 29.11.2013 року Дзержинським районним судом м. Харкова про стягнення з Особа 2 та Особа 1 аліментів на користь Особа 3 в розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку щомісячно з кожного, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
В пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз'яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема, ставлення батьків до дітей.
Справи у спорах, що виникають із житлових правовідносин
(77 скасованих рішень)
Постановою ХАС від 05.08.2019 року скасовано заочне рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.05.2019 року, яким задоволено позовні вимоги Особа 1 до Особа 2 про виселення.
Постанова мотивована тим, що Особа 1 належало на праві власності ½ частина спірного житлового будинку (51/100 частини житлового будинку з надвірними будівлями) і суд першої інстанції правильно зазначив, що позивачу належить право володіння, користування та розпорядження належним йому на праві власності майном. Проте, колегія апеляційного суду не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для виселення Особа 2 із житлової кімнати 1-4 вищезазначеного будинку, оскільки вони суперечать вимогам закону.
Суд першої інстанції вважав, що відповідач не може бути виселений з житлового приміщення з підстав передбачених статтями 109, 116 Житлового кодексу Української РСР (далі ЖК Української РСР). Колегія суддів вказала, що позов про поновлення прав власника пред’явлено на підставі статей 321, 383, 391 ЦК України, а спосіб поновлення порушеного права обраний відповідно до статті 16 ЦК України – поновлення порушеного права шляхом виселення відповідача із належного йому житлового приміщення.
Тому за позивачем було визнано право власності та користування приміщеннями в спірному житловому будинку, у тому числі і приміщенням 1-4. В інший спосіб позивач, позбавлений можливості захистити порушені права.
Постановою ХАС від 17.10.2019 року скасовано заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 20.05.2019 року та ухвалено нову постанову, якою задоволено позовні вимоги Особа 1 до Особа 2, Особа 3 та визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що судом першої інстанції не підтверджено недоведеність непроживання Особа 2 та Особа 3 у належній позивачу квартирі більше року без поважних причин. Адже відповідно до нотаріально посвідченої заяви Особа 3 від 06.12.2014 року він проживав в іншій країні. Судова кореспонденція для відповідачів поверталася до суду неврученою. Тому колегія апеляційного суду дійшла висновку, що позивач Особа 1 довела належними та допустимими доказами, що Особа 2 та Особа 3 протягом року в квартирі не проживають.
Постанова суду мотивована тим, що під час розгляду справи у суді першої інстанції Харківську міську раду не було залучено у якості учасника справи. Позивач не надала належних, допустимих та достатніх письмових доказів в обґрунтування заявлених позовних вимог, які могли бути прийняті судом на підтвердження факту непроживання особи за місцем мешкання протягом певного часу. В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували право користування спірною квартирою, яка належить на праві власності територіальній громаді міста Харкова, зокрема, не надано договору найму чи ордеру на жиле приміщення. Квартира не приватизована, а отже належить територіальній громаді м. Харкова, а обов’язком територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради є збереження житлової площі за тимчасово відсутнім наймачем. Судом першої інстанції не перевірено наявність доказів, які б встановлювали причини відсутності відповідача у спірній квартирі, зокрема, відомостей із закладів соціального захисту населення щодо визнання Особа 2 непрацездатним, знаходження його в установі соціальної допомоги чи перебування у місцях обмеження чи позбавлення волі, а також не надано інформації щодо місця роботи Особа 2, тощо. Крім того, не надано відомостей щодо виїзду відповідача за кордон. Позивачем не було складено і не надано до суду акту про непроживання відповідача у спірній квартирі у строк понад 6 місяців.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Вирішуючи питання про тимчасову відсутність у жилому приміщенні, суд повинен ретельно дослідити причини такої довготривалої відсутності.
Саме такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.10.2018 року, справа № 490/12384/16-ц; Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.11.2018 року, справа № 760/13113/14-ц.
Вказане узгоджується з роз`ясненнями, наданими судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до яких у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
З огляду на це, в задоволені позовних вимог Особа 1 про визнання Особа 2 таким, що втратив право користування приміщенням, було відмовлено.
Справи у спорах, що виникають із земельних правовідносин
(56 скасованих рішень)
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки поясненням сторін, висновку судової земельно-технічної експертизи № 2439 від 09.07.2014 року та дійшов помилкового висновку про недоведення позивачем факту порушення його прав з боку відповідача.
Таким чином, позов Особа 1 задоволено: усунуто перешкоди у здійсненні права власності, шляхом відновлення межі і зобов’язано Особа 2. демонтувати паркан.
Постанова мотивована тим, що з часу виділення земельної ділянки на основі земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) Особа 1 набула статусу власника земельної ділянки, тобто змінився предмет оренди та статус сторін договорів оренди, а тому договір оренди земельної частки (паю) слід вважати припиненими. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, наведеним в постанові від 14.08.2019 року в справі № 484/4135/18. Тому раніше укладений між Особа 1 та ТОВ СП «Ягідне» договір оренди земельної частки (паю) вважається припиненим. Передача земельної ділянки в оренду ПСП «Рідкодуб» жодним чином не порушує прав та інтересів ТОВ СП «Ягідне», оскільки їх права припинились відповідно до умов договору. При ухваленні рішення судом першої інстанції не враховані висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 19.03.2018 року № 924/468/14, відповідно до якого, припинення дії договорів оренди земельних паїв має місце після виникнення в орендаря конкретних земельних ділянок права оренди внаслідок державної реєстрації відповідних правочинів, укладених з власниками земельних ділянок.
Постановою ХАС від 12.09.2019 року скасовано рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 26.12.2016 року в оскаржуваній частині та відмовлено у задоволені позову Особа 2. Стягнуто з Особа 2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «НВДЦ «Агротех» 365 гривень 40 копійок суми сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова мотивована тим, що відсутність вільного волевиявлення у Особи 2 на укладення спірного договору оренди землі належними, допустимими та достатніми доказами доведена не була, а тому у суду першої інстанції були відсутні підстави для задоволення позову. Колегія суддів апеляційної інстанції погодилася з твердженням апелянта про те, що законом не передбачено будь-якого строку для здійснення реєстрації права оренди, як і обов’язкової реєстрації припинення такого права. Наявність зареєстрованого права оренди за третьою особою жодним чином не пливає на дійсність укладеного між сторонами договору оренди землі, а впливає лише на момент набуття ним чинності та можливості сторони використовувати своє право оренди. Суд враховував, що Особа 2 заперечував проти задоволення позовних вимог ТОВ «БКЗ-Інвест», що свідчить про те, що у нього була наявна воля на припинення правовідносин з цим орендарем.
Постанова мотивована тим, що відсутні підстави для задоволення позову оскільки спірні правовідносини врегульовані договором про добровільне відшкодування територіальній громаді міста Ізюм Харківської області збитків (шкоди), заподіяних внаслідок порушення вимог земельного законодавства, на виконання якого відповідачем сплачені грошові кошти. Посилання Особа 1 на те, що за договором оренди землі орендарем земельної ділянки є Особа 3, тому безпідставно з нього стягнуті нараховані збитки, - спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, оскільки відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, власником нежитлової будівлі на земельній ділянці з кадастровим номером 6310400000:48:006:0031, є Особа 1. Крім того, уклавши договір про добровільне відшкодування збитків та сплативши частково кошти, відповідач визнав наявність боргу в певному розмірі перед Ізюмською міською радою за користування земельною ділянкою.
Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин
(44 скасованих рішень)
Постанова мотивована тим, що доводи відповідача про те, що дії Особа 1 щодо недопуску комісії до проведення перевірки не відповідають вимогам закону, у зв’язку з чим є грубим порушенням керівником своїх трудових обов’язків, є обґрунтованими. Звільнення позивача здійснено Інспекцією з питань підготовки та дипломування моряків відповідно до вимог статті 149 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Посилання Особа 1 на неправильно викладену мотивувальну частину розпорядчого документу, як підставу для визнання незаконним наказу про звільнення, - не прийнято колегією суддів до уваги, оскільки жодним нормативно-правовим актом не встановлений зразок розпорядчого документу кадрового характеру, обов’язкового для використання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, тощо.
Колегія суддів апеляційної інстанції не вбачала підстав для визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також для відшкодування моральної шкоди та стягнення витрат на правову допомогу, оскільки відмова у допуску службових осіб контролюючих органів без поважних причин є грубим порушенням трудових обов`язків керівника, а відтак, є підставою для звільнення за частиною першою статті 41 КЗпП України.
З даним висновком апеляційної інстанції повністю погодився Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22.01.2020 року, залишивши без змін постанову ХАС від 23.07.2019 року.
Постанова мотивована тим, що, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого проступку, відсутність заподіяної ДП «Гутянське лісове господарство» шкоди, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника, те, що позивач раніше не притягувався до дисциплінарної відповідальності, а відповідачем було порушено положення статті 149 КЗпП України, апеляційний суд дійшов висновку, що звільнення Особа 1 здійснено з порушенням вимог трудового законодавства. Також, колегія суддів задовольнила позовні вимоги Особа 1 в частині стягнення з відповідача недоплачену заробітну плату з відрахуванням із зазначеної суми податків та інших обов`язкових платежів, оскільки як вбачається з відомості розрахунків за виплатами Особа 1 було здійснено виплату заробітної плати у жовтні 2018 року за 15 днів, хоча звільнення відбулось 22.10.2018 року.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягла частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції у відповідності до п.п.1,4 частини 1 статті 376 ЦПК України - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.
Постанова мотивована тим, що при звільненні Особа 1 роботодавець не виплатив позивачу заробітну плату, тому перебіг позовної давності за вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на момент звернення позивача до суду не почався. За висновками Конституційного Суду України, викладеними у рішенні від 15.10.2013 року № 8-рп/2013, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
В пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" роз`яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку було скасовано та ухвалено нову постанову про задоволення позову в цій частині.
Рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості по заробітній платі, моральної шкоди та витрат на професійна правничу допомогу в апеляційному порядку не було оскаржено, тому судом апеляційної інстанції не переглядалось.
З огляду на це, з Державного підприємства «Івано-Франківський комбінат хлібопродуктів» на користь Особа 1 стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 108 479,28 грн з вирахуванням податків та інших обов`язкових платежів.
Висновки
Підводячи підсумок проведеного узагальнення судової практики, слід зазначити, що найбільша кількість помилок за категоріями спорів, яких припускались судді першої інстанції Харківської області, стосуються порушень норм матеріального права. Зокрема у справах, що виникають з кредитних відносин та договорів іпотеки і поруки, оскільки ці категорії спорів є найбільш поширеними в судах України.
Поряд із цим, виникали труднощі при застосуванні процесуальних норм права, а саме – при оцінці доказів. Непоодинокими є випадки розгляду справи без належного повідомлення сторін у справі, незалучення належних осіб у справі, на права яких може вплинути ухвалення рішення, розгляд справ з порушенням правил підсудності.
Мали місце випадки скасування рішень місцевих судів у зв’язку з неврахуванням правових позицій або у зв’язку зі зміною правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, стосовно неможливості одночасного застосування штрафу і пені за порушення строків зобов’язання, неможливості стягнення неустойки в іноземній валюті, а також відсотків за кредитним договором після закінчення строку договору та ін.
Суддям місцевих судів при відправленні судочинства слід звертати увагу на нормативне регулювання спірних правовідносин та судову практику Верховного Суду під час розгляду цивільних справ.
Для уникнення помилок у майбутньому рекомендуємо суддям місцевих судів дослідити вказане узагальнення та обговорити на нарадах підстави скасувань судових рішень.
Секретар судової палати
з розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду А. В. Котелевець
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду М.Ю. Маро
_03_03.png)
