Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз застосування рішень Європейського суду з прав людини Харківським апеляційним судом та судами першої інстанції в 2019 році
Зміст
Вступ
2.1 Спори, що виникають із сімейних правовідносини (позбавлення батьківських прав, встановлення місця проживання дитини)
2.2 Спори, що виникають із договорів
2.3 Встановлення факту, що має юридичне значення (встановлення факту смерті, встановлення факту батьківства)
2.4 Тимчасове обмеження у праві виїзду закордон.
2.5 Захист права власності
2.6. Відшкодування витрат на правову допомогу
3.1. Справи у спорах про захист немайнових прав фізичних осіб
3.2. Відшкодування шкоди внаслідок терористичного акту
3.3. Право доступу до суду
3.4. Відвід судді
3.5. Спори, що виникають із житлових правовідносин про виселення.
3.6. Перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами
3.7. Предстанивцтво прокуратурою
Висновки
Вступ
Узагальнення проведено відповідно до плану роботи судової палати у цивільних справах Харківського апеляційного суду на перше півріччя 2019 року.
При підготовці були використані опубліковані у ЄДРСР рішення місцевих судів м. Харкова та Харківської області, Харківського апеляційного суду та тексти рішень Європейського суду з прав людини (надалі- ЄСПЛ).
Основним завданням проведення зазначеного аналізу є: виявити кількість та якість застосування суддями Харківської області практики ЄСПЛ; виявити типові проблеми, складнощі судів Харківської області у застосуванні практики ЄСПЛ; надання практичних рекомендацій судам Харківської області у застосуванні практики Європейського суду з прав людини за критеріями релевантності, необхідності та обґрунтованості використання цього джерела права.
При аналізі практики застосування використовувалися також висновки аналітичного звіту за результатами моніторингу судових рішень щодо застосування в Україні положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини 2018, проведеного у 2016 році Буроменським М. В., Сердюком О. В. під егідою Координатора проектів ОБСЄ в Україні, ГО «Інститут прикладних гуманітарних досліджень», у межах проекту «Гарантування дотримання прав людини при здійсненні правосуддя» та за фінансової підтримки Міністерства міжнародних справ Канади (https://www.osce.org/uk/project-coordinator-in-ukraine/390506?download=true). Незалежні дослідники з’ясували, що найбільшою проблемою для національних судів залишається поширеність «помилкового» та «маніпулятивного» застосування практики ЄСПЛ. Стосовно саме такого хибного розуміння практики ЄСПЛ були висловлені застереження у висновках аналогічного аналізу практики застосування судами Харківської області за попередні роки, які були проведені Харківським апеляційним судом, а до цього - Апеляційним судом Харківської області.
Слід зауважити, що цивільне процесуальне законодавство в контексті положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначає, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема верховенство права, пропорційність, зміст яких розкривається у практиці ЄСПЛ у конктсі така званого трискладового тесту на можливість обмеження основоположних прав, захищених конвенційними гарантіями.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України при визначенні принципу верховенства права та законодавства, відповідно до якого суд вирішує справи, вказано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.
У проведеному аналізі використовується термін «правова позиція ЄСПЛ», який відповідає аналогічному терміну «прецедент тлумачення ЄКПЛ», що важливо для національної правової традиції континентального права, яка не розглядає прецедент, як джерело права.
Проведений аналіз виявив, що найбільш вживаною судами Харківської області була практика Європейського суду з прав людини у наступних категоріях справ:
- справи про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України;
- щодо розгляду процесуальних питань доступу до суду (відновлення пропущеного строку, сплата судового збору тощо) та інші.
Наразі суддям надається можливість ознайомитися з усіма рішеннями ЄСПЛ безпосередньо мовою оригіналу на пошуковому сайті ЄСПЛ https://hudoc.echr.coe.int/eng#%20 На цьому ж сайті можна переглянути переклади рішень ЄСПЛ іншими мовами. Крім того, на сайті Міністерства юстиції України https://minjust.gov.ua/cat_9329 міститься перелік рішень ЄСПЛ щодо України з їх офіційним перекладом.
За даними, які містяться на сайті Міністерства юстиції України, Європейським судом з прав людини щодо України у 2019 році були прийняті такі рішення:
За наявними даними в Єдиному Державному реєстрі судових рішень в Харківському апеляційному суді з посиланням на рішення ЄСПЛ за 2019 рік, було постановлено близько 1134 ухвали та ухвалено 1520 постанов.
При ухваленні рішень, Харківський апеляційний суд та суди першої інстанції, здебільшого посилалися на такі рішення ЄСПЛ:
з прав людини судами першої інстанції
Застосування судами області правових позицій (прецедентів тлумачення) досліджувалось за такими критеріями:
а) точність та повнота викладення правової позиції ЄСПЛ (зокрема коректності цитування рішення чи відтворення його змісту);
б) обґрунтованість (релевантість) застосування (наявність аналогічного за своїм втручанням у конвенційні права спору);
в) правильність оформлення посилань та цитування практики ЄСПЛ.
За звітній період дана категорія справ найчастіше розглядалася судами першої інстанції.
При ухваленні рішень щодо позбавлення батьківських прав, встановлення місця проживання дитини, усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, судами враховувались такі рішення ЄСПЛ як: «Савіни проти України», «Хант проти України» та «Мамчур проти України», «М.С. проти України», «Йохансен проти Норвегії».
Відповідно до пункту 50 рішення Європейського Суду у справі "Хант проти України", втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно здійснене "згідно із законом", відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є "необхідним у демократичному суспільстві" для забезпечення цих цілей.
Також, суди беруть до уваги рішення ЄСПЛ «Мамчур проти України», від 16.07.2015, де Європейський суд зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Так, Київським районним судом м. Харкова, по справі № 640/13989/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа - Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про позбавлення батьківських прав, - було відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Суд мотивував своє рішення тим, що позивач не змогла в судовому засіданні розкрити мету, яку вона прагне досягнути позбавленням батьківських прав і яким чином позбавлення батьківських прав відповідача змінить існуючу ситуацію, і сприятиме захисту інтересів дитини. Лише вказала, що не бажає, щоб її дитина утримувала свого батька у майбутньому.
Відповідач в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, суду засвідчив, що він любить свого єдиного сина, бажає брати участь у його вихованні, з 2012 року сплачував та сплачує аліменти на його утримання, на підтвердження чого надав копії квитанцій про здійснення платежів на користь позивача. В даній ситуації Суд звертає увагу, що право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і що заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) (пункт 47 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Савіни проти України», пункт 49 рішення у справі «Хант проти України»).
У даному випадку вирішення питання про позбавлення відповідача батьківських прав охороняється гарантіями статті 8 Конвенції і таке втручанням у його право на повагу до свого сімейного життя має відбуватися відповідно до принципу пропорційності, ст. 11 ЦПК України, згідно конвенційної практики ЄСПЛ за правилами «трискладового тесту».
Суд наголошує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що «основні інтереси дитини» є надзвичайно важливими. Європейський Суд в своїй прецедентній практиці виробив дві умови, які необхідно враховувати при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (наприклад див. пункт 100 згадуваного вище рішення у справі «Мамчур проти України»).
Ще більш змістовний підхід для реалізації принципу «якнайкращих інтересів дитини» було вироблено Комітетом ООН з прав дитини на підставі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Так, згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини дитина наділяється правом на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і бралися до уваги в якості першочергового міркування при прийнятті в її відношенні будь-яких дій або рішень як в державній, так і в приватній сфері. Більш того, в ньому втілений один з фундаментальних принципів Конвенції.
Також, Київським районним судом міста Харкова, у світлі вказаного прецеденту, було розглянуто цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради про встановлення місця проживання дитини.
Суд ухвалив позовні вимоги позивача, заначивши наступне. Згідно із частиною сьомою ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно прецедентної практики Європейського Суду з прав людини об`єктом статті 8 указаної Конвенції є, в основному, захист людини від будь-якого втручання з боку державних органів. Однак, це положення не просто змушує державу утримуватись від такого втручання. Крім цього, насамперед поряд з існуванням негативних зобов`язань, існують позитивні зобов`язання, пов`язані з ефективною повагою до приватного або сімейної життя. Ці зобов`язання можуть включати в себе вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин між окремими особами (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13).
Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
2.2 Спори, що виникають із договорів
Відмовляючи у позовних вимогах у справах у справах про стягнення заборгованості за кредитними договорами, суди у контексті застосування позовної давності нерідко посилалися на практику ЄСПЛ, а саме на п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» та п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства».
При застосуванні конвенційного практики ЄСПЛ національним судам слід зважати на релевантність, контекст, підстави сформульованої міжнародним судом правової позиції, який полягає у захисті передбачених Конвенцією конкретного основоположного права (власності, права на справедливий суд у відповідних аспектах забезпечення рівного права учасників справи на доступ до суду, ефективності захисту права, застосування судом визначеного законом обмеження з легітимною метою, пропорційності тощо).
Так, сплив позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, яке може виникнути у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали непевними через сплив часу. Встановлення у справі, яка наразі розглядається судом такої правової проблеми, може бути підставою для релевантного застосування відповідної конвенційної практики.
Прикладом в цьому питанні можна вважати рішення Харківського районного суду по цивільній справі № 635/3799/18, за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», про стягнення заборгованості за кредитним договором,
Встановивши підстави для застосування наслідків спливу позовної давності, які визначені у ч. 4 ст. 267 ЦК України: сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, суд має підстави для застосування відповідної правової позиції тлумачення ЄСПЛ Конвенції, наприклад, для обгрунтування висновків про відмову у захисті порушеного права власності в якості відповіді на аргументи потерпілої сторони, що спираються на відповідну конвенційну практику про гарантії захисту права власності.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Слід зауважити, що необґрунтоване, зайве застосування національними судами рішень ЄСПЛ у ситуації, коли спір вичерпно врегульований нормими національного права, розцінюється дослідниками цього питання, як надмірне або «ритуальне» застосування практики міжнародного суду.
2.3 Встановлення факту, що має юридичне значення
При ухваленні рішень у справах про встановлення факту, що має юридичне значення – факту смерті особи на тимчасово окупованій території, суди враховують практику ЄСПЛ, зокрема висновки у справах проти Туреччини (зокрема, «Loizidou v. Turkey»,«Cyprus v. Turkey»), а також Молдови та Росії (зокрема, «Mozer v. The Republic of Moldova and Russia», «Ilascu and Others v. Moldova and Russia»), де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть, якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони. Зокрема, недійсність документів, які походять від невизнаної адміністрації, не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на території, контрольованій не визнаним на міжнародному рівні державним утворенням.
Частиною першою статті 317 ЦПК України встановлено, що заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.
Рішенням Красноградського районного суду Харківської області 11.10.2019 по справі № 626/2327/19 ОСОБА_1, заінтересована особа - Красноградський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, про встановлення факту смерті, задоволено.
З матеріалів справи вбачається, що заявник звернувся до Красноградського районного відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області із заявою про державну реєстрацію факту смерті, проте, листом від начальника вказаного відділу їй було відмовлено у державній реєстрації факту смерті, з підстав пред`явлення документу, виданого на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Враховуючи наведену практику ЄСПЛ, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи, для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду в такій категорії справ має ґрунтуватися на дотриманні вимог ЦПК України, щодо повного і всебічного з’ясування обставин справ, на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у їх сукупності. У тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.
На підставі викладеного, а також враховуючи те, що законом не передбачено іншого порядку встановлення цього факту, суд прийшов до висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту смерті ОСОБА_2, що дозволить їй отримати свідоцтво про смерть, видане відповідним державним органом України.
Встановлення факту батьківства.
Україна є однією з небагатьох країн, де дозволяється використання такої допоміжної репродуктивної технології, а особливості її проведення закріплені у нормативно-правових актах. У світі переважає заборона сурогатного материнства, зокрема сурогатне материнство заборонено у Німеччині, Франції.
У зв’язку з цим, подружні пари з таких країн обирають саме Україну для участі у програмі сурогатного материнства. Основні проблеми конвенційного характеру виникають саме під час встановлення у таких закордонних юрисдикціях прав біологічних батьків на дитину, яка була народжена сурогатною матір’ю в Україні, які іноземні громадяни вирішують в судах України щляхом встановлення відповідного юридичного факту.
10.04.2019 р. ЄСПЛ у контексті забезпечення гарантій ст. 8 Конвенції надав консультативний висновок, в якому визначив, що загальна і абсолютна неможливість визнання родинного зв’язку між дитиною, народженою шляхом сурогатного материнства за кордоном, та біологічною матір'ю, несумісна із забезпеченням і захистом найкращих інтересів дитини.
ЄСПЛ зазначив, що питання визнання прав біологічної матері на дитину, яка народжена сурогатною матір’ю, мають розглядатися у світлі конкретних обставин справи. Водночас ЄСПЛ зауважив, що реалізація права дитини на повагу до особистого життя не вимагає обов’язкового внесення відомостей щодо біологічної матері дитини у Реєстр цивільного стану на підставі свідоцтва про народження, виданого іноземною державою. Реалізація такого права можлива шляхом використання іншого способу встановлення зв’язку між біологічною матір’ю та дитиною (наприклад, такого як всиновлення).
Відповідно до ст. 496 ЦПК України іноземці нарівні з національними заявниками, крім випадків, передбачених Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
ОСОБА_1 звернулася до Куп`янського міськрайонного суду Харківської області із заявою, в якій просила встановити, що громадянка Федеративної республіки Німеччина ОСОБА_1 є матір`ю, а громадянин Республіки Франція ОСОБА_4 є батьком дитини ОСОБА_5, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом використання допоміжних репродуктивних технологій (справа № 628/3308/19).
Рішенням Куп’янського міськрайонного суду від 12.12.2019 було встановлено, що громадянка Федеративної республіки Німеччина ОСОБА_1 є матір`ю, а громадянин Республіки Франція ОСОБА_4 є батьком дитини ОСОБА_5 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом використання допоміжних репродуктивних технологій за участю сурогатної матері.
Судом було встановлено наступне.
Згідно (повторного) свідоцтва про народження серії, виданого Московським районним у місті Харкові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області Московським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, складено відповідний актовий запис про народження ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , де вказано батько - громадянин Франції ОСОБА_4 , мати - громадянка Німеччини ОСОБА_1 .
Сурогатна мати на час народження дитини у зареєстрованому шлюбі не перебувала, подала нотаріально посвідчену заяву про те, що вона народила дитину ОСОБА_5 та надала згоду на запис подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 батьками дитини. Гр . ОСОБА_4 визнав своє батьківство заявою щодо батьківської опіки над дитиною, а сурогатній матері було повідомлено про те, що дружина пана ОСОБА_4 , громадянка Німеччини пані ОСОБА_1 , має намір оформити заяву про усиновлення дитини у компетентному сімейному суді Німеччини відповідно до законів Німеччини. Вона усвідомлює, що відповідно до законодавства України вона не має та не буде мати батьківських прав на дитину, також їй зрозуміло, що вона не має зобов`язань щодо батьківської опіки над дитиною та права отримання відомостей про дитину та не заперечує проти усиновлення ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 громадянкою Німеччини пані ОСОБА_1 відповідно до законодавства Німеччини.
За положеннями статті 133 Сімейного Кодексу України якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір`ю, а чоловік - батьком дитини.
Крім цього, відповідно до частини 2 статті 123 Сімейного Кодексу України у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.
Статтею 281 Сімейного Кодексу України регламентовано, що визнання батьківства в Україні незалежно від громадянства батьків і дитини та місця їхнього проживання провадиться за законом України.
Слід зауважити, що задовольняючи заяву та встановлюючи батьківство щодо дитини, яка народилася шляхом використання допоміжних репродуктивних технологій, національний суд у даній справі фактично захистив цивільні права (інтреси) іноземця – громадянки Німеччини, які на відміну від України не визнаються у неї на Батьківщині. При цьому суд застосував відповідну практику ЄСПЛ стосовно захисту прав дитини у ситуації, коли законодавство відповідної національної держави, на відміну від України, не визнає сурогатне материнство.
Так, у рішеннях від 26 червня 2014 року у справі «Меннессон проти Франції» (MENNESSON V. FRANCE) скарга N 65192/11) та у справі «Лабассе проти Франції» (LABASSEE V. FRANCE) скарга N 65941/11), Європейський суд з прав людини конкретно визначив, що кожна країна має право заборонити сурогатне материнство на її території. Однак, суд також визнав, що заборона сурогатного материнства не може негативно впливати на дітей, народжених у такий спосіб за кордоном. У цьому контексті ЄСПЛ висловив позицію, що країни, де сурогатне материнство заборонене, повинні визнати родинний зв`язок між дітьми, народженими від сурогатної матері за кордоном, та їхніми біологічними батьками, інакше буде мати місце порушення прав дітей на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до ст.ст. 2, 3 Конвенції ООН про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради № 789-ХІІ від 27.02.1991, держави - учасниці поважають та забезпечують всі права, передбачені цією Конституцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров`я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.
Cуд встановивши, що батьками ОСОБА_5, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 шляхом використання допоміжних репродуктивних технологій, є подружжя - громадянка Федеративної республіки Німеччина ОСОБА_1 та громадянин Республіки Франція ОСОБА_4 , суд, з метою забезпечення як найкращих інтересів дитини, звдовольнив заяву у повному обсязі.
2.4. Тимчасове обмеження у праві виїзду закордон
При розгляді справ данної категорії суди посилалися на рішення ЄСПЛ у справі «Хлюстов проти Росії», в якому сформульовано основні принципи оцінки необхідності заходів, що обмежують свободу пересування та рішення «Гочев проти Болгарії».
У справі "Гочев проти Болгарії" Європейський Суд також сформулював принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування. У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку з неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише оскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78 - 82).
Судам для цілей релевантного застосування згаданої правової позиції слід розуміти національний контект цієї справи.
Обставини справи - У 1999 і 2001 рр. щодо заявника по позовів приватних компаній, яким він був повинен грошові кошти, були видані виконавчі листи. У 2001 і 2002 рр. відповідно до болгарського Закону про національні посвідчення особи директор департаменту за посвідченнями особистості розпорядився анулювати паспорта заявника на невизначений термін і дав вказівку компетентним органам не видавати йому новий. Заявник подав кілька скарг до Вищого адміністративного суду, але безрезультатно. Його кредитори не пред'являли нових вимог, виконавче провадження щодо заявника було припинено, і з 2008 року він отримав можливість залишити країну.
Право - Стаття 2 Протоколу № 4: Застосування такого заходу, як у справі «Гочев проти Болгарії», була спрямована на забезпечення інтересів кредиторів і в принципі переслідувала законну мету по захисту прав інших осіб. Понад шість років заявнику було заборонено залишати територію країни.
У згаданому рішенні ЄСПЛ формулює правову позицію, згідно якої у національних судів при таких обставинах є позитивний обов’язок в межах «трискладового тесту» для з’ясування можливості обмеження конвенційного права – для визначення, чи було застосування і збереження обмеження протягом тривалого періоду об'єктивно виправданим з точки зору мети по забезпеченню виплати боргів: перевіряти інформації про хід виконавчого провадження, яке послужило підставою для обмеження права заявника на свободу пересування та обговорити їх у мотивах судовго рішення; чи були заходи, вжиті владою і кредиторами для отримання боргів, достатніми; або оцінити можливості заявника виплатити заборгованість своїм кредиторам.
Внаслідок того, що заявник був підданий заходам автоматичного характеру невизначеного терміну дії, ЄСПЛ встановив, що болгарські власті не виконали свого обов'язку, передбаченої статтею 2 Протоколу № 4, по забезпечення того, щоб будь-яке втручання в право особи покинути свою країну було з самого початку і протягом усього терміну застосування обмежувальних заходів, з урахуванням обставин справи, обґрунтованим і пропорційним (п. 50).
Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії » (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121).
Рішенням Валківського районного суд Харківської області, при розгляді цивільної справи за № 615/1464/19 у задоволенні подання старшого державного виконавця Міжрайонного відділу державної виконавчої служби та Коломацькому районах Головного територіального управління юстиції у Харківській області Чернецької В.В. про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі ОСОБА_1 - було відмовлено.
При ухваленні данного рішення, суд керувався п. 50 згаданого рішення ЄСПЛ «Гочев проти Болгарії», на яке було проміжне посилання у рішенні ЄСПЛ «Хлюстов проти Росії» від 11.07.2013 (заява № 28975/05) щодо співмірності з урахуванням обставин справи обмежень.
Судом при розгляді справи встановлено, що державним виконавцем вжито заходів щодо розшуку майна боржника, однак доказів існування чи відсутності майна у боржника виконавцем не надано. В матеріалах подання відсутні достатні докази використання державним виконавцем передбачених законом інструментів і повноважень для стягнення боргу без обмеження свободи пересування боржника, що є додатковим заходом забезпечення виконання судового рішення, якщо загальновживані заходи стягнення є недостатніми, вичерпані тощо. Таке обмеження не повинно застосовуватися, якщо не є вкрай необхідним і обґрунтованим.
За таких обставин, суд вважав, що державним виконавцем не наведено достатніх обґрунтувань того, чи дійсно боржник свідомо в повній мірі не виконує належні до виконання зобов`язання, чи у нього є на це об`єктивні причини, а тому подання є передчасним, в зв`язку з чим задоволенню не підлягає.
У даному випадку конвенційна практика ЄСПЛ була застосована судом для розкриття принципу пропорційності, передбаченому ст. 11 ЦПК України, про який прямо суд не зазначив у рішенні, де- факто імпліцитно його застосувавши.
Слід також звернути увагу судів на вказане рішення ЄСПЛ у справі «Хлюстов проти Росії» від 11.07.2013 (заява № 28975/05), в якому міжнародний суд розглядаючи заяву щодо порушення конвенційних гарантій права на вільне пересування (ст. 2 Протоколу 4 до Конвенції) висловив правову позицію щодо пропорційності втручання (критерій необхідності у демократичному суспільстві) та позитивних обов’язків національних судів у контексті легітимної мети застосованого обмеження, необхідності вивчення особистої ситуації боржника та інших супутніх стягненню боргу обставин справи, оцінювати обґрунтованість і співмірність обмежень вільного пересування, накладених на заявника згідно закону (п.п. 98-101).
2.5. Захист права власності
При розгляді справ даної категорії судами першої інстанції вже традиційно застосовувались рішення ЄСПЛ у справах «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії», «Стретч проти Сполученого Королівства», «Федоренко проти України» .
При цьому не завжди таке посилання було релевантним.
Так, Валківським районним судом по цивільній справі № 615/1196/19, за позовом ОСОБА_2 до Новомерчицької сільськоїради Валківськогорайону Харківської області про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування за законом, при прийнятті рішення щодо задоволення вказаних позовних вимог, зазначено наступне.
ЄСПЛ у рішеннях, а саме: «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» від 23 жовтня 1991 року, «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року, сформував позицію, про те, що держава під час виконання своїх функцій, щодо захисту права власності має дотримуватись принципу правомірних або законних очікувань громадян, а також утримуватись від необгрунтованого пасивного втручання у разі якщо такі очікування на оформлення права власності за особою підтвердженні будь-якими засобами, передбаченими національним законодавством.
Правомірні очікування виникають в особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей.
Отже, позивач своїм прагненням отримати право власності на спадщину виявила правомірне, законне очікування на отримання права власності після смерті власного батька, при цьому не порушивши прав та законних інтересів інших осіб.
З цих підстав та посилаючись на ст.ст. 2, 263 ЦПК України щодо необхідності керуватися завданням цивільного судочинства суд задовольнив позов.
Таке посилання на практику ЄСПЛ не можна вважати релевантним, з огляду на наступне.
Судом було встановлено, що позивачка пропустила визначений законом термін для подачі заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3. Позивачка 2 29.06.2006 року вже зверталася до Валківського районного суду Харківської області із позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Рішенням Валківського районного суду Харківської області від 04.08.2006 року у справі №2-357/2006, позивачу ОСОБА_2 було визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини на спадкове майно, що належало при житті ОСОБА_3 .
Проте, із заявою про прийняття спадщини, позивач до нотаріальної контори не звернулась, вважаючи, що наявність даного рішення і є підставою для подальшого оформлення спадкових прав.
При таких обставинах суд проігнорував відповідний національний закон, яким врегульовано порядок спадкування в такій ситуації, та обмежився застосуванням у не релевантний спосіб згаданої конвенційної практики щодо наявності у позивачки майнового інтересу набути у власність спадщину, який захищається ст. 1 Першого протоколу до Конвенції у розумінні законного очікування.
Суд не встановив, що у даній справі виникла аналогічна правова проблема втручання у захищене Конвенцією право власності, та не звернув уваги, що у п. 21 рішення ЄСПЛ від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (Заява N 25921/02) ЄСПЛ нагадав, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися "майном" в сенсі статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ); це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови (Malhous v. the Czech Republic (dec.), N 33071/96, 13 грудня 2000 року, ECHR 2000-XII).
2.6 Відшкодування витрат на правову допомогу.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Такі посилання на практику ЄСПЛ при мотивуванні висновків суду щодо розміру відшкодування витрат, понесених учасником справи на професійну правничу допомогу адвоката набули «вірусного» характеру у практиці судів Харківської області (див. наприклад рішення Київського районногоу суду м. Харкова від 27.06.2019 у справі № 640/3201/19)
У згаданому рішенні стосовно вимог позивача про стягнення з відповідача на її користь витрат на правничу допомогу у розмірі 3000 грн. – суд дійшов висновку, що в цій частині вимоги відшкодування судових витрат задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Після посилання на згадану конвенційну практику суд зазначив наступне.
Суд, враховуючи вищевикладене та положення ст. 137 ЦПК України, розподіляючи витрати, вважає, що надані позивачем докази на підтвердження понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат, а тому приходить до висновку щодо відмови у задоволенні вимог щодо їх відшкодування. При цьому судом враховано, що вирішення питання про компенсацію витрат на правничу допомогу Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «East/West Alliance Limited» проти України»», зазначив, що оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
В порядку статті 141 Цивільного процесуального кодексу України, ураховуючи задоволення позову з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 768,40 грн.
В цьому контексті необхідно зазначити наступне. Згадана практика ЄСПЛ щодо відшкодування судових витрат, що є загальним правилом, не може застосовуватися національними судами як джерело права без встановлення у конкретній справі обставин, які свідчать про необхідність захисту конвенційних прав та гарантій. Про таку необхідність суд у даному випадку у своєму рішенні не зазначив.
За відсутності у рішенні суду відомостей про наявність заперечень відповідача щодо розміру відшкодування витрат на правничу допомогу в таких випадках суди приймають рішення, які мають відповідати загальним критеріям ст. 2 ЦК України щодо завдання та основних засад (принципів) цивільного судочинства. У даному випадку таким принципом є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, який має застосовуваватись разом із іншими – диспозитивність, неприпустимість зловживання процесуальними правами, пропорційність та у спосіб, який забезпечує дотримання принципу верховенства права.
Саме у контексті цієї проблематики може використовуватися відповідна конвенційна практика ЄСПЛ.
3.1 Справи у спорах про захист немайнових прав фізичних осіб
Рішення ЄСПЛ «Соломахін проти України» ( питання щодо вакцинації).
Харківським апеляційним судом по справі № 630/554/19, було розглянуто апеляційну скаргу представника Люботинського дошкільного навчальногозакладу (ясла-садок) № 2 Люботинської міської ради Харківської області – адвоката на рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , що діє в інтересах ОСОБА_2 до Люботинського дошкільного навчального закладу (ясла- садок) № 2 Люботинської міської ради Харківської області про визнання незаконними дій.
Суд апеляційної інстанцїї задовольнивши апеляційну скаргу, скасував рішення суду перщої інстанції, у задоволенні вимоги Особа 1 відмовив, зазначивши наступне.
Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення матір`ю дитини при збереженні обсягу прав дитини на здобуття освіти, у тому числі в дошкільних закладах освіти, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, інших батьків та їх дітей, які провели у встановленому державою порядку щеплення, зокрема перед направленням дітей до навчального закладу для здобуття освіти. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України.
Європейський суд з прав людини висловлював думку, що обов`язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції прозахист прав людини і основоположних свобод право на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи. Порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання (параграф 33, 36 рішення у справі «Соломахін проти України» від 15 березня 2012 року, заява № 24429/03).
Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.
У світлі забезпечення державою передбаченого пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на повагу до приватного життя особи, що включає в себе фізичну та психологічну недоторканість особи, в контексті передбаченого законом правила щодо перевірки проведення профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень та у світлі обставин цієї справи суд зобов`язаний з`ясовувати, чи передбачено таке обмеження закону та чи переслідує легітимну мету передбачену п. 2 ст. 8 згаданої Конвенції, див загадане рішення Європейського суду з прав людини у справі «Соломахін проти України».
3.2 Відшкодування шкоди внаслідок терористичного акту
При вирішенні питання про відшкодування державою моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи внаслідок терористичного акта, Харківський апеляційний суд посилався на такі рішення ЄСПЛ та зазначив наступне (постанова ХАС по справі №644/7155/18).
За змістом статті 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов`язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов`язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов`язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (SARGSYAN v. AZERBAIJAN, № 23656/94, § 129, ЄСПЛ, від 16 червня 2015 року).
Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Катан (Catan) та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).
У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов`язань. Такі зобов`язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).
Правова позиція Європейського суду з прав людини ґрунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому, порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення.
Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.
Суд апеляційної інстанції також згадав про передбаченене ст. 13 Конвенції право кожного на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження, зазначивши у своєму рішенні наступний правовий висновок ЄСПЛ.
У пункті 82 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» зазначено, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному правопорядку. Особа на практиці повинна мати можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню або забезпечили заявнику відповідне відшкодування.
Судам при застосуванні вказаних правових позицій необхідно з'ясовувавати чи є вони релевантними за обставинами розглянутої міжнародним судом справи до тієї справи, що наразі розглядається судом. Згадані правові позиції про абсолютну відповідальність держави є застосованою ЄСПЛ у контексті загальних умов конвенційної відповідальності держави –застосовують лише в ситуації збереження державного суверенітету. При можливості здійснення повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглості державній владі населення відповідної території, де було завдано шкоди заявнику, що не завжди забезпечується в умовах міжнародного збройного конфлікту. З цього приводу див. наприклад Постанову ВР України від 21.05.2015 № 462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України "Про відступ України від окремих зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод"(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, № 29, ст.267).
3.3. Право доступу до суду
Європейський суд у своїй практиці виходить з того, що доступ до правосуддя займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення пункту 1 статті 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, суд виходить з принципу недопустимості обмеження права громадян на звернення до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
ЄСПЛ зазначає, що положення пункту 1 статті 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (рішення від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства» п.36) та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Отже, під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
ЄСПЛ у контексті забезпечення реальних конвенційних прав напрацьована правова позиція неприпустимості «правового формалізму». Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, позаяк доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.
У рішенні від 13.01.2000 у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та в рішенні від 28.10.98 у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ указав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням §1 ст.6 конвенції.
Посилаючись на вказану правову позицію, колегія суддів Харківського апеляційного суду розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Харкова у цивільній справі №642/3269/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, задовольнила апеляційну скаргу. Так, ухвалою Ленінського районного суду позовну заяву було залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, шляхом сплати судового збору та надання доказів на підтвердження останнього місця проживання відповідача. Позивач судовий збір сплатив, доказів щодо підтвердження останнього місця проживання відповідача не надав, у зв’язку з чим, позивачу було повернуто позовну заяву.
У низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
У справі «Bellet v. France» («Беллет проти Франції») Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог.
Вказані обставини справи свідчать про необхідність надати позивачу можливість захистити своє право в суді. Інакший підхід був би виявом надмірного формалізму та міг би розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
3.4 Відвід судді
При розгляді заяв про відвід судді, Харківський апеляційний суд для мотивування своїх висновків застосовував рішення ЄСПЛ «Олександр Волков проти України».
Так, ухвалою Харківського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року по справі № 611/62/16-ц, було відмовлено у задоволенні заяви про відвід. Посилаючись на рішення ЄСПЛ, суд зазначив наступне.
У п.п.104-106 рішення Європейського суду з прав людини від 09 січня 2013 року по справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) зазначено, що як правило, безсторонність означає відсутність упередженості та необ`єктивності. Згідно з усталеною практикою Суду існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: (і) суб`єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об`єктивним у цій справі, та (іі) об`єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (див., серед інших, рішення у справах «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria), від 24 лютого 1993 року, Series А № 255, пп. 28 та 30, та «Веттштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland), заява № 33958/96, п. 42, ECHR 2000-ХІІ).
Проте, між суб`єктивною та об`єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об`єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об`єктивний критерій), а й може бути пов`язана з питанням його або її особистих переконань (суб`єктивний критерій) (див. рішення у справі «Кіпріану проти Кіпру» (Kyprianou v. Cyprus) [ВП], заява № 73797/01, п. 119, ECHR 2005-ХІІІ). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб`єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об`єктивної безсторонності (див. рішення від 10 червня 1996 року у справі «Пуллар проти Сполучного Королівства» (Pullar v. the United Kingdom), п. 32, Reports 1996-III).
У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість - іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя - ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість (див. рішення від 26 жовтня 1984 року у справі «Де Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium), Series A, № 86).
Частиною 4 статті 36 ЦПК України передбачено, що незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.
Зі змісту заяви про відвід вбачається, що сумніви у об`єктивності і неупередженості у заявника виникли у зв`язку із вирішенням зазначеними суддями процесуальних питань, а саме, задоволення клопотання про зупинення провадження у справі, яке викликано тим, що на розгляді Великої Палати Верховного Суду знаходиться справа щодо визначення статусу Державної казначейської служби України у тотожних справах у зв`язку з відсутністю однакової практики, що не може бути підставою для відводу.
Крім того, не надав ОСОБА_1 належних, допустимих та достовірних доказів про пряму або побічну заінтересованість складу колегії суддів в розгляді даної справи, які викликають сумнів у неупередженості і об`єктивності вказаних суддів.
3.5. Спори, що виникають із житлових правовідносин про виселення.
При розгляді справ даної категорії Харківський апедяційний суд доречно застосував рішення ЄСПЛ у справах «Кривіцька і Кривіцький проти України» та «Прокопович проти Росії».
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зав'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Так, постановою апеляційного суду від 29 січня 2019 року по справі № 645/3497/17, при розгляді скарги Харківської міської ради на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2018 року, було залишено без задоволення та зазначено наступне.
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2018 року у задоволенні позову Харківської міської ради відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням.
Апеляційний суд відповідно до вказаної правової позиції ЄСПЛ по справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», зазначив, що мати позивача ОСОБА_3 вселилась до квартири як член сім'ї наймача ОСОБА_2, у зв'язку з чим набула право користування спірним жилим приміщенням, до якого вселила свого сина, останній постійно проживає з народження у квартирі та вважає своїм житлом, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність передбачених ч. 3 ст. 116 ЖК України підстав для його виселення та задовольнив зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права користування квартирою.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
3.6. Перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами
При розгляді справ за нововиявленими обставинами районні суди для мотивування своїх висновків застосовували рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» від 24.06.2003, п.п. 42-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Желтяков проти України» від 09.06.2011. Перегляд справи за нововиявленими обставини у даному випадку відповідно до практики Європейського суду з прав людини порушує принцип правової визначеності (певності), як елемент принципу верховенства права, який передбачає, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимий лише за наявності виняткових обставин.
Так, Харківський апеляційний суд, розглянувши скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова від 05 червня 2019 року, по цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами ухвалу Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.03.2019, залишивши її без задоволення (справа №639/6682/18 від 05 вересня 2019 року).
Посилаючись на вказані правові позиції, колегія суддів Харківського апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції та зазначила наступне. Постановою Верховного Суду у справі № 639/112/17-ц, на яку послався заявник в якості нововиявленої обставини, при скасуванні судових рішень, якими було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 було ухвалено нове рішення, яким було також відмовлено у задоволенні його позову, що в результаті не змінило тотожність між вже розглянутим позовом та тим позовом, провадження згідно якого було закрито, що було підставою для закриття провадження у справі № 639/6682/18.
Перегляд справи за нововиявленими обставини у даному випадку відповідно до практики Європейського суду з прав людини порушує принцип правової визначеності (певності), як елемент принципу верховенства права, який передбачає, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і нового рішення по суті.
3.7. Предстаництво прокуратурою інтересів держави
Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, пункт 35).
Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен зазначити про існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
Переважно на таких правових позиціях грунтувалася практика Харківського апеляційного суду.
Так, у постанові Харківського апеляційного суду від 05 квітня 2019 року у справі № № 638/18571/18 при розгляді апеляційної скарги керівника Харківської міської прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Харківської міської ради на ухвалу Ленінського районного суду міста Харкова від 12 лютого 2019 року було зазначено наступне (аналогічні позиції були застосовані у постановах Харківського апеляційного суду від 25.03.2019 у справі № 645/7560/18, від 16.05.2019 у справі № 629/4628/16-ц тощо).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.
Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
У пункті 3 ч.1 ст.131-1 Конституції України міститься відсилання до окремого закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року за№1697-VII.
У частині 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Таким чином, для перевірки наявності підстав для звернення прокурора з позовом в інтересах держави суду слід перевірити, а прокурору в позовній заяві необхідно обґрунтувати, чи вимагають захисту реальні державні інтереси та чи є передбачені ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави.
З матеріалів справи вбачається, що у грудні 2018 року керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 звернувся з позовною заявою в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1, третя особа Головне управління ДФС у Харківській області про стягнення заборгованості за договором оренди землі від 25.04.2005 року за №7249/05 та додаткової угоди до нього укладеної відповідно до рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 18.12.2014 року по справі № 642/9311/14. Звертаючись до суду прокурор посилався на наявність заборгованості у ОСОБА_1 за договором оренди землі, але орган місцевого самоврядування - Харківська міська рада, до компетенції якої відноситься повноваження по вжиттю заходів до примусового стягнення боргу, у судовому порядку не вживає відповідних заходів та не здійснює захист порушених законних економічних (матеріальних) інтересів місцевого самоврядування, територіальної громади міста та як наслідок й інтересів держави в цілому.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення, і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Отже, на думку колегії, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
За таких обставин, з урахуванням предмету спору, прокурором належним чином обґрунтована наявність порушень інтересів держави, що залишилось поза увагою суду.
Крім того, звернення до суду з даним позовом в інтересах держави в особі Харківської міської ради також було обґрунтовано прокурором наступним.
При зверненні до суду прокурором зазначено, що орган, який уповноважений державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах - Харківська міська рада, зволікає зі здійсненням захисту інтересів держави.
Тлумачення ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє зробити висновок, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; б) у разі відсутності такого органу.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Керівник Харківської місцевої прокуратури № 1 в позовній заяві обґрунтував наявність підстав для представництва інтересів держави в суді саме у даних спірних правовідносинах, навів докази порушення інтересів держави та невжиття уповноваженим державою органом здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, заходів, спрямованих на усунення порушень чинного законодавства та захисту інтересів держави. В зв'язку з цим прокурор вважав необхідним звернутися до суду з позовом в інтересах держави в особі Харківської міської ради.
На виконання ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» місцевою прокуратурою повідомлено Харківську міську раду листом від 04.12.2018 №04-28-10587вих18 про намір звернутись за захистом інтересів держави, що полягають у несплаті орендної плати за землю протягом останніх 3-х років ОСОБА_1( а.с. 44).
Отже, у позовній заяві прокурором визначено орган, який уповноважений державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах та підтверджено нездійснення цим органом захисту інтересів держави, що, в свою чергу, відповідно до ст.131-1 Конституції України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру» відноситься до «виключних випадків», які передбачають повноваження прокурора на здійснення представництва інтересів держави в суді.
Несплата орендної плати за користування земельною ділянкою завдає шкоди інтересам держави, яка полягає у ненадходженні до відповідних місцевих бюджетів коштів за право користування земельною ділянкою.
Проте, судом вказані обставини залишені без належної уваги і, як наслідок, зроблено помилковий висновок про відсутність підстав для подання позову прокурором в інтересах держави в особі Харківської міської ради.
Судом першої інстанції неправильно застосовані норми ст. 131-1 Конституції України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру», ст. 185 ЦПК України, внаслідок чого постановлено помилкову ухвалу, яка відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням справи до того ж суду для продовження розгляду.
Слід зауважити, що аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для сплати судового збору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади с. Городище та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (п. 6.43 Постанови ВП ВС від 15.10.2019).
Висновки
Проведений аналіз підтвердив тенденцію до широкого застосовування судами практики Європейського суду з прав людини, що сприяє забезпеченню виконання судами при розгляді цивільних справ основного завдання цивільного судочинства, визначеного у ст. 2 ЦПК України: справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Результати аналізу виявив позитивний досвід застосування судами практики ЄСПЛ у контексті основного завдання цивільного судочинства, який полягає у розкритті змісту принципів цивільного судочинства у контексті процесуальних аспектів конвенційних принципів захисту основоположних прав людини: верховенства права, права на справедливий суд, рівності учасників справи, правової визначеності, пропорційності, ефективного захисту права тощо.
Судам слід також звернути увагу на виявлені в черговий раз регулярні помилки у застосуванні практики ЄСПЛ, які є притаманними для усіх національних судів, що також підтверджується результатами згаданого у вступній частині аналізу незалежного дослідження науковців:
Застосування судами положень Конвенції та конкретних правових позицій Європейського суду з прав людини мають бути релевантними до обставин справи. При цьому судам необхідно пам’ятати фундаментальну відмінність у правилах застосування правових позицій касаційного суду та ЄСПЛ, яка полягає в тому, що міжнародний суд є не четвертою судовою інстанцію, а конвенційним судом, який формулює висновки щодо принципів забезпечення національними судами захисту основоположних прав кожного.
Суддя судової палати
з розгляду цивільних справ
Апеляційного суду Харківської області В.Б. Яцина
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики А.О. Калюжко
_03_03.png)
