Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування в касаційному порядку рішень суду апеляційної інстанції за 2019 рік
План:
Статистичні дані……………………………………………… 2
Порушення норм процесуального права …………………… 3
Порушення норм матеріального права по категоріям спорів………….......17
Висновки…………………………………………………………………… 55
Пропозиції………………………………………………………………… …56
Мета аналізу причин скасування наступна:
При підготовці аналізу використані статистичні показники перегляду процесуальних документів Апеляційного суду Харківської області (далі - АСХО) та Харківського апеляційного суду (далі - ХАС) у касаційному порядку за 2019 рік і копії постанов Верховного Суду (далі – ВС), якими скасовані постанови та ухвали АСХО та ХАС.
Результати вивчення статистичних показників касаційного перегляду справ, що перебували на розгляді в Харківському апеляційному суді та аналіз матеріалів справ свідчать про те, що у 2019 році скасовано та змінено судом касаційної інстанції 509 процесуальних документів (у 2018 році – 352 процесуальних документів, що на 44,6 % менше), з яких скасовано повністю – 383, скасовано частково – 95, змінено – 31 процесуальний документ.
Найтиповішими підставами для скасування та зміни судових рішень апеляційної інстанції є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник в касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. З підстав неправильного застосування норм матеріального права, а саме, неправильне тлумачення закону, більша кількість скасувань припадає на кредитні та сімейні правовідносини.
Надалі згруповано окремі приклади підстав, з яких скасовано судові рішення апеляційного суду.
Порушення норм процесуального права.
1.1. Постановою ВС від 23 січня 2019 року по справі № 619/6073/13-ц (11) скасовано ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті апеляційного провадження та справу направлено до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття провадження у справі.
Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково відмовив у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 358 ЦПК України (наявність ухвали суду про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою цієї особи на це саме судове рішення), оскільки порушено право апелянта на апеляційне оскарження судового рішення як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з урахуванням особливостей апеляційного провадження, який після дотримання ним порядку оскарження заочного рішення повторно звернувся з апеляційною скаргою на зазначене рішення.
1.2. Постановою ВС від 23 січня 2019 року по справі № 629/4750/17 (42) скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги на підставі пункту 1 частини 5 статті 357 ЦПК України (апеляційна скаргу подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено).
Постанова мотивована тим, що частинами 1, 2 статті 60 ЦПК України передбачено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник. Під час розгляду спорів, що виникають з трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи), представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову у цій справі є стягнення заборгованості за кредитним договором. Ціна позову становить 66 626,48 грн, яка станом на 01 січня 2018 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 62 ЦПК України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені, зокрема, довіреністю фізичної або юридичної особи. Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернувся до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором. Зазначена справа підпадає під категорію малозначних справ, під час розгляду яких представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу. Тобто, оскільки справа є малозначною, особа мала право на подання апеляційної скарги.
Подібний висновок зроблено у постанові ВС від 06 березня 2019 року по справі № 612/186/18 (79), у постанові ВС від 17 квітня 2019 року по справі № 629/4192/17 (116), у постанові ВС від 29 травня 2019 року по справі № 640/13877/17 (135).
1.3. Постановою ВС від 03 квітня 2019 року по справі № 643/10521/15-ц (78) скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги особі, яка подала її в січні 2018 року. При цьому суд касаційної інстанції звернув увагу на те, що згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України представництво відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1, та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01 січня 2017 року, у судах апеляційної інстанції - з 01 січня 2018 року, у судах першої інстанції - з 01 січня 2019 року. Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 01 січня 2020 року. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.
У статті 8 Конституції України встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Згідно з підпунктом 18 розділу VIII Перехідних положень ЦПК України положення цього Кодексу застосовуються з урахуванням підпункту 11 пункту 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України.
Таким чином, з 01 січня 2018 року представництво в судах апеляційної інстанції у справах, провадження в яких розпочате після 30 вересня 2016 року, має здійснюватися адвокатами. Якщо провадження розпочате до 30 вересня 2016 року, то представництво може здійснюватися особами, які не мають статусу адвоката, оскільки такі правила були закріплені у статтях 40-42 ЦПК України в редакції 2004 року і діяли до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
Оскільки в цій справі провадження розпочате до 30 вересня 2016 року, представництво в суді апеляційної інстанції має право здійснювати представник, який не є адвокатом.
2.1. Постановою ВС від 27 березня 2019 року по справі № 640/14775/16-ц (90) скасовано ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі та справу направлено для продовження апеляційного розгляду.
Постанова мотивована тим, що справи про оскарження актів розслідування випадків і хронічних професійних захворювань розглядаються в порядку цивільного судочинства, оскільки спір стосується життя і здоров'я фізичної особи, що є її особистим немайновим правом, захист якого здійснюється, зокрема, за нормами цивільного законодавства (стаття 275 ЦК України), або виникають із трудових правовідносин.
Такі висновки Великої Палати ВС висловлені також у постановах від 13.02.2019 року у справі № 826/4176/18, від 12.12.2018 року у справі № 2а-2555/11/2670 та від 23.01.2019 року у справі № 522/24781 /16-ц.
2.2. Постановою ВС від 10 квітня 2019 року по справі № 638/1988/17 скасовано судове рішення попередніх інстанцій про повернення позовної заяви у зв'язку із непідсудністю справи Дзержинському районному суду м. Харкова. При цьому ВС вказав, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів з приводу будь-яких вимог, пов'язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема, щодо права власності на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об'єктом якого є нерухоме майно.
Предметом позову у цій справі є зобов'язання, які випливають з надання послуг централізованого постачання холодної води та водовідведення. Такі послуги надаються за місцем знаходження нерухомого майна. З урахуванням наведеного, позов про стягнення заборгованості за надання послуг з утримання нерухомого майна має пред'являтися за місцем знаходження цього майна, за правилами виключної підсудності.
З матеріалів справи вбачається, що квартира, по якій виникла заборгованість з оплати за вказані послуги, знаходиться в межах територіальної юрисдикції Дзержинського районного суду м. Харкова, тому справа підсудна Дзержинському районному суду м. Харкова.
2.3. Постановою ВС від 17 квітня 2019 року по справі № 640/6484/17 (119) скасовано судове рішення суддів попередніх інстанцій та закрито провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.
Постанова мотивована тим, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат, є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
2.4. Постановою ВС від 05 червня 2019 року по справі № 623/2013/16-ц (136) скасовано ухвалу про повернення позовної заяви разом з клопотанням про визначення його територіальної підсудності та справу направлено до апеляційного суду для продовження розгляду.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позовну заяву разом з клопотанням про визначення підсудності подано безпосередньо до Апеляційного суду Харківської області, тобто з порушенням порядку, визначеного частиною статті 23 ЦПК України.
Однак суд касаційної інстанції вказав, що завданням цивільного судочинства є своєчасний розгляд справи, а тому подання клопотання про визначення підсудності справи, в якій стороною є суд або суддя, може подаватися як до місцевого суду, який надсилає його на розгляд до апеляційного суду, так і до суду апеляційної інстанції. Подання такого клопотання безпосередньо до апеляційного суду не є підставою для його повернення. Оскільки у цій справі стороною є Ізюмський міськрайонний суд Харківської області, то саме суд апеляційної інстанції наділений повноваженнями для визначення підсудності справи.
2.5. Постановою ВС від 26 червня 2019 року по справі № 2025/2-56/11 (197) скасовано рішення апеляційного суду щодо вимог, пов’язаних з відповідальністю військовослужбовців за завдану шкоду, які розглянуті у порядку цивільного судочинства, та справу передано на розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова мотивована тим, що у випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання не службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питань не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи.
Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише у адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС України, яких охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.
Вказані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Великою Палатою ВС у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16.
Апеляційний суд не дав належної оцінки предмету і підставам позову, статусу відповідачів та дійшов передчасного висновку про можливість вирішення спору щодо відповідальності військовослужбовців за завдану шкоду у порядку цивільного судочинства.
2.6. Постановою ВС від 31 липня 2019 року по справі № 636/5534/15 (257) скасовано рішення судів попередніх інстанцій та провадження у праві закрито на підставі того, що вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені в ній судові рішення не підлягають окремому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.
Позивач вважав, що його право на звернення до суду порушене місцевим судом, що підтверджено тим, що ухвали про повернення позовної заяви були скасовані судом апеляційної інстанції.
Однак суд касаційної інстанції вказав, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати ВС, висловленій у постановах: від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18.
2.7. Постановою ВС від 04 вересня 2019 року по справі № 640/19434/17 (270) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним установчих зборів, протоколу установчих зборів та державної реєстрації ОСББ та провадження у справі закрито на підставі того, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Колегія суддів враховувала правові висновки Великої Палати ВС від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 та зазначила, що спір, пов'язаний з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи повинен розглядатись за правилами господарського судочинства незалежно від суб'єктного складу за місцезнаходженням юридичної особи (частина 6 статті 30 ГПК України).
Оскільки суди попередніх інстанцій не встановили правову природу спірних правовідносин, що виникли між сторонами, у зв'язку з чим порушили норми цивільного процесуального законодавства щодо визначення предметної юрисдикції справи та розглянули її в порядку цивільного судочинства, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржених судових рішень та закриття провадження в справі з роз'ясненням позивачу права на звернення до суду з позовом в порядку господарського судочинства.
2.8. Постановою ВС від 02 жовтня 2019 року по справі № 640/13144/16-ц (327) скасовано ухвалу про закриття провадження у справі та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що позовні вимоги про скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію нерухомого майна стосується порушення права власності позивачки на квартиру внаслідок дій приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за ТОВ «Кей-Колект» і не є публічно-правовим, а тому повинен розглядатись за правилами цивільного судочинства.
2.9. Постановою ВС від 16 жовтня 2019 року по справі № 646/8467/15-ц (423) скасовано рішення судів попередніх інстанцій щодо вимог про оскарження рішення комісії із соціального страхування ПП «Автотранском» та провадження у справі закрито на підставі того, що спір є публічно – правовим.
Постанова мотивована тим, що рішення комісії (уповноваженого) із соціального страхування підприємства про призначення або відмову у призначенні матеріального забезпечення та надання соціальних послуг може бути оскарженим застрахованою особою до робочого органу відділення Фонду, де перебуває на обліку підприємство, протягом 5 днів з моменту отримання повідомлення про таке призначення або відмову, що не позбавляє права застрахованої особи звернутися з цих питань до суду.
Аналогічні положення містяться у розділі V «Вирішення спорів» Положення про комісію (уповноваженого) із страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 19.07.2018 року № 13, чинного з 27.07.2018 року.
У спірних правовідносинах відповідачами є Львівське обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та комісія із соціального страхування ПП «Автотранском», яка діє у межах та у порядку, встановленому Положенням, наділена повноваженнями приймати рішення, що впливають на можливість реалізації позивачем його права на отримання допомоги по тимчасовій непрацездатності і мають обов'язковий характер для інших суб'єктів владних повноважень.
Тому, спір про оскарження рішення комісії із соціального страхування ПП «Автотранском» є публічно-правовим і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
2.10. Постановою ВС від 11 грудня 2019 року по справі № 643/2133/19 (498) скасовано ухвалу апеляційного суду, а ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що оскільки позовна вимога пов'язана з виплатою позивачеві грошової допомоги при звільненні його з посади в складі Державної податкової адміністрації України, навіть якщо позивач вже звільнений з посади, цей спір пов'язаний із проходженням публічної служби та має розглядатись за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства окружним адміністративним судом, та обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у справі, керуючись пунктом 1 частини 1 статті 186 ЦПК України.
3.1. Постановою ВС від 23 січня 2019 року по справі № 613/814/16-ц (14) скасовано рішення судів попередніх інстанцій та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що відповідно до покладених завдань Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду (підпункту 3 пункту 4 цього Положення). Отже, у цій справі відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади. Такими органами у цій справі є Богодухівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області та Державна казначейська служба України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Вказане узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у справі № 910/23967/16.
Питання ж про залучення вказаної особи як відповідача судами не вирішувалось та на обговорення не ставилось, не зважаючи на те, що управління Державної казначейської служби України у Богодухівському районі Харківської області неодноразово наголошувало, що воно не є належним відповідачем у цій справі. Оскільки вимоги про стягнення моральної шкоди, заподіяної фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади повинні вирішуватись шляхом пред’явлення позову до Державної казначейської служби України, в тому числі, в особі територіальних органів обласного значення, а позивач не пред'являв позову до цієї особи, вирішити спір за наявністю такого суб’єктного складу неможливо.
Подібний висновок щодо необхідності скасування рішення суду апеляційної інстанції через незалучення до участі у справі особи, прав яких може стосуватись ухвалення рішення зробив ВС в постанові від 13 лютого 2019 року по справі № 619/2834/13-ц (89).
4.1. Постановою ВС від 13 березня 2019 року по справі № 2-1541/11 (51) скасовано додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду про залишення його без змін.
Задовольняючи заяву Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про ухвалення додаткового рішення у справі з підстав того, що при ухваленні заочного рішення Московського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2011 року судом не вказано точної суми грошових коштів, яка підлягає стягненню, тобто в еквіваленті на іноземну валюту, із зазначенням усіх складових заборгованості, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідно до частини 2 статті 220 ЦПК України 2004 року заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення й щодо обставин, які були дослідженні в судовому засіданні, та не змінюючи при цьому зміст основного рішення. Визначивши валютою боргу долар США у порядку статті 220 ЦПК України 2004 року, суди змінили по суті основне рішення.
Порядок сплати судового збору.
5.1. Постановою ВС від 16 січня 2019 року по справі № 638/17815/17-ц (5) скасовано ухвалу апеляційного суду в частині повернення апеляційної скарги апелянту на ухвалу суду першої інстанції від 24 листопада 2017 року без руху і в цій частині справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, оскільки в ній містилося клопотання позивача про звільнення його від сплати судового збору, яке не розглянуто, в решті - ухвалу залишено без змін.
5.2. Згідно з положеннями пункту 13 частини 2 статті 3 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
Із урахуванням системного аналізу цієї норми закону призначення судових витрат, а також змісту положення частини 1 статті 3 цього Закону й встановлення законодавцем ставок судового збору за скарги при перегляді судових рішень у відсотках збору, що підлягає сплаті за подання позову (стаття 4), зазначене слід розуміти так, що позивачі, які звільнені від сплати судового збору при поданні окремих позовів, та певні категорії осіб незалежно від категорії позову звільняються не лише від сплати судового збору за подання позову, а й за подання апеляційних та касаційних скарг. Порушені права позивача з наведених у позові підстав можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (Постанова ВС від 10 квітня 2019 року по справі № 640/954/17).
5.3. Постановою ВС від 12 червня 2019 року по справі № 641 /5967/16-ц (195) скасовано ухвалу апеляційного суду про повернення апеляційної скарги та справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Постанова мотивована тим, що в апеляційній скарзі заявник заявляв клопотання про зменшення судового збору, однак суд апеляційної інстанції не розглянув по суті вказане клопотання. Без вирішення клопотання учасника справи про зменшення судового збору, визнання неподаною та повернення апеляційної скарги є безпідставним, оскільки, подаючи клопотання, заявник вправі очікувати його задоволення або суд повинен відмовити у задоволенні такого клопотання та продовжити строк на усунення недоліків.
6.1. Постановою ВС від 27 лютого 2019 року по справі № 2-3386/11 (54) скасовано ухвалу апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження, рішення апеляційного суду (судові рішення суду апеляційної інстанції 2017 року) та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що зробивши висновок, що 10 травня 2012 року у судовому засіданні відповідач або її представник не були присутніми, апеляційний суд не врахував, що представник, який був присутнім у судовому засіданні під час проголошення оскарженого рішення суду першої інстанції, представляв інтереси відповідача, діяв на підставі довіреності від 12 жовтня 2011 року, відомості про скасування або відкликання довіреності у матеріалах справи відсутні. Зауваження з приводу неправильності та неповноти ведення журналу судового засідання заявником не подавалися. Таким чином, суд апеляційної інстанції поновив строк на апеляційне оскарження через понад 5 років після набрання чинності судового рішення без обґрунтованих на те підстав, чим порушив принцип правової визначеності викладений у рішення Європейського суду з прав людини у справі «Устименко проти України», у справі «Пономарьов проти України» та у справі «Ryabykh v. Russia». Отже, безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Подібний висновок зроблено ВС від 26 червня 2019 року по справі № 2-1981/2006 (231).
6.2. У постанові від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05 Велика Палата ВС зробила правовий висновок про те, що, враховуючи імперативний характер положень абзацу 3 частини 3 статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції) та те, що річний строк, визначений для органу місцевого самоврядування, є присічним і поновленню не підлягає, суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
Поновлюючи Міністерству оборони України строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не звернув уваги на те, що за положеннями цієї норми органи державної влади або місцевого самоврядування позбавлені права апеляційного оскарження судового рішення зі спливом річного строку з моменту його проголошення і в цьому випадку апеляційний суд без урахування поважності причин пропуску строку зобов'язаний відмовити у відкритті провадження у справі.
Отже, апеляційний суд вийшов за межі своєї компетенції, яка чітко визначена як певна процесуальна дія частиною 3 статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) (Постанова ВС від 11 вересня 2019 року по справі № 2-8318/10/02).
7.1. Постановою ВС від 11 вересня 2019 року по справі № 614/1168/14-ц (301) скасовано ухвалу апеляційного суду про залишення без задоволення заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами та залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.
Постанова мотивована тим, що за змістом частини 1 статті 363 ЦПК України в редакції 2004 року заява про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами по суті розглядається лише тим судом, який ухвалив рішення, яке переглядається. Оскільки суд першої інстанції не розглядав по суті заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, а тільки залишив без розгляду заяву з підстави пропущення трирічного строку звернення до суду з такою заявою, суд апеляційної інстанції не мав повноважень розглядати вказану заяву по суті.
Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про залишення заяви без розгляду, оскільки встановлений абзацом 2 частиною 1 статті 362 ЦПК України в редакції 2004 року трирічний строк для подання заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, є присічним і поновленню не підлягає. Недодержання умови щодо цього строку є підставою для відмови у відкритті провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами незалежно від поважності пропуску цього строку.
8.1. Постановою ВС від 27 березня 2019 року по справі № 643/5842/16-ц (86) скасовано постанову апеляційного суду про задоволення заяви про забезпечення позову шляхом заборони виїзду неповнолітнього за межі України без обопільної згоди батьків до вирішення спору у цій цивільній справі та залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволення заяви про забезпечення позову.
Постанова мотивована тим, що в цивільному процесуальному законодавстві відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому 149, 150 ЦПК України застосувати заборону виїзду за межі України, як спосіб забезпечення позову. Встановивши, що обраний спосіб забезпечення позову шляхом заборони виїзду малолітнього за кордон України не відповідає вимогам статті 150 ЦПК країни, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову. Натомість суд апеляційної інстанції змінив ухвалу суду першої інстанції, яка постановлена з додержанням норм процесуального права.
До подібного висновку дійшов ВС у постанові від 29 травня 2019 року по справі № 2-173/2011 (146), в якій зазначено, що аналіз статей 151-153 ЦПК України в редакції 2004 року дає підстави для висновку, що процесуальним законом не передбачено такого заходу забезпечення позову, як тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон. Не передбачено такого способу захисту цивільних прав і у статті 16 ЦК України.
8.2. Постановою ВС від 25 вересня 2019 року по справі № 646/6009/18 (326) скасовано ухвалу суду першої інстанції, залишену без змін постановою апеляційного суду про забезпечення позову шляхом зобов’язання державного виконавця зупинити виконання виконавчого листа.
Постанова мотивована тим, що відповідно до пункту 4 частини 1 статті 34 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зупиняє вчинення виконавчих дій у разі зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа.
Зупинення стягнення на підставі виконавчого документа допускається лише в разі, коли порушено питання про перегляд рішення, на підставі, якого виданий цей виконавчий документ.
Одночасно, суд не вправі вжити заходи забезпечення скарги (аналогічно забезпеченню позову) шляхом зупинення виконавчого провадження, зупинення дії оскаржуваного рішення тощо, оскільки зазначене не є повноваженнями суду, а є виключним повноваженням державного виконавця, яке може бути оскаржено до суду. Разом із тим до завершення розгляду скарги при наявності для цього підстав суд може зупинити стягнення на підставі виконавчого листа (стаття 37 Закону України «Про виконавче провадження»).
9.1. Постановою ВС від 04 лютого 2019 року по справі № 2-956/12/15 (40) скасовано рішення апеляційного суду та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що надіслана судом апеляційної інстанції кореспонденція, адресована позивачу, поверталась до суду з відміткою поштової служби «за закінченням терміну зберігання», тобто фіксація отримання відповідачем кореспонденції відсутня. Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати ВС від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц, зазначене не є належним повідомленням про дату судового засідання.
Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки-повідомлення, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також грубим порушенням вимог статей 74-76, 305 ЦПК України в редакції 2004 року.
Таким чином, суд апеляційної інстанції порушив право позивача знати про час і місце судових засідань (частина 2 статті 6 ЦПК України в редакції 2004 року), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктор Назаренко проти України» від 03 жовтня 2017 року та у справі «Лазаренко та інші проти України» від 27 червня 2017 року).
Подібні висновки викладені у постановах ВС від 30 січня 2019 року по справі № 639/5758/13-ц (41) та 08 квітня 2019 року по справі № 641/157/16-ц (104).
В іншій справі ВС вказав, що повернення конвертів до суду із позначкою «за не запитом», відповідно до вимог частини 3 статті 74 ЦПК України в редакції 2004 року не може свідчити про належне повідомлення відповідача у справі (Постанова ВС від 07 липня 2019 року по справі № 643/1815/16-ц).
10.1. Постановою ВС від 13 лютого 2019 року по справі № 2011/17542/12-ц (20) скасовано ухвали судів попередніх інстанцій про задоволення заяви про визнання виконавчого листа про виселення особи таким, що не підлягає виконанню та постановлено нову ухвалу про відмову у задоволенні заяви.
Постанова мотивована тим, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).
Відповідно до частин 2, 4 статті 369 ЦПК України суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. Таким чином, не має підстав для задоволення заяви боржника.
11.1. Постановою ВС від 02 жовтня 2019 року по справі № 626/261/18 (345) змінено ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі про встановлення факту участі загибелі батьків під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років за певних обставин.
Постанова мотивована тим, що якщо законодавством визначений позасудовий порядок установлення факту перебування у партизанських загонах в роки Великої Вітчизняної війни, то ця справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. У разі відмови компетентного органу в установленні такого факту, заінтересованою особою до суду може бути оскаржена відмова суду в передбаченому законом порядку.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі відповідно до пункту 3 частини 6 статті 255 ЦПК України з підстав наявності рішення суду, яке вже набрало законної сили в іншій справі, дійшов помилкового висновку, оскільки суд залишив поза увагою, що законодавством визначений позасудовий порядок установлення факту перебування у партизанських загонах в роки Великої Вітчизняної Війни, тому ця справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі з інших підстав, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
До подібного висновку дійшов ВС у постанові від 02 жовтня 2019 року по справі № 640/6438/18 (439), в якій закрито провадження у справі про встановлення факту участі у бойових діях при проведенні антитерористичної операції на сході України.
12.1. Постановою ВС від 02 жовтня 2019 року по справі № 640/10385/18 (356) скасовано ухвалу апеляційного суду про повернення без розгляду апеляційної скарги.
Повертаючи без розгляду апеляційну скаргу особам, що її подали, суд апеляційної інстанції послався на підпункт 15.5 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України та вважав, що апеляційну скаргу, в даному випадку, слід подавати виключно через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення, у тому порядку, який встановлений Законом.
Однак касаційний суд вважав, що відсутність на даний час Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи жодним чином не створює перешкоди учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів. Відповідно до статті 129 Конституції України, суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права та застосовує засади судочинства, серед яких забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумні строки розгляду справи судом. Також згідно з частинами 2, 3 статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: верховенство права, пропорційність, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, що б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду, яке визначене статтею 355 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу. Тому висновок апеляційного суду заснований на помилковому тлумаченні підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України. Таким чином, при поверненні апеляційної скарги без розгляду, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.
Порушення норм матеріального права по категоріям спорів.
1.1. Постановою ВС від 14серпня 2019 року по справі № 639/678/14-ц (283) скасовано рішення апеляційного суду про задоволення позовних вимог про захист честі, гідності, ділової репутації та залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постанова мотивована тим, що повідомлення новин, які базуються на інтерв'ю або відтворенні висловлювань інших осіб, незалежно від того, чи вони були змінені, чи ні, є одним з найважливіших способів інформування громадськості, завдяки якому преса відіграє свою життєво важливу роль «суспільного сторожового пса». У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15.07.2010 року).
Таким чином, суд першої інстанції, правильно застосувавши вищенаведені правові норми та усталену практику ЄСПЛ, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, із дотриманням норм процесуального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у зв'язку з тим, що інформація, яка викладена в статті, носить характер оціночних суджень, є суб'єктивною думкою особи, яка її давала інтерв'ю, викладена у вигляді прямої мови, а отже, є висловлюваннями іншої особи та не може бути спростована відповідачами, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув.
2.1. Постановою ВС від 06 лютого 2019 року по справі № 627/488/16-ц (24) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та повернуто земельну ділянку на умовах договору оренди.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що строк дії договору оренди землі почався після набрання ним чинності (державної реєстрації), тобто строк дії договору між СТОВ «Діна» та позивачем спливає 26 листопада 2017 року. В свою чергу апеляційний суд помилково вважав, що вказаний договір оренди земельної ділянки від 01 березня 2006 року набув чинності з моменту його підписання, оскільки такі висновки суперечать умовам цього договору та нормам матеріального прав. При цьому неправильно врахував правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 18 грудня 2013 року у справі № 6-127цс13 та 19 лютого 2014 року у справі № 6-162цс14, які у подальшому були змінені (зокрема, постановою Верховного Суду України від 27 квітня 2017 року у справі № 6-422цс17).
2.2. Постановою ВС від 15 травня 2019 року по справі № 645/1628/18 (127) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову про стягнення безпідставно збережених коштів та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що відповідач, набувши у 2016 році право власності на нежитлові будівлі, належним чином не оформила право користування земельною ділянкою, на якій розташовані придбані нею нежитлові приміщення, не уклала з Харківською міською радою договір оренди земельної ділянки (не ініціювала його укладення), та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування положень статей 1212-1214 ЦК України. Відповідач, як власник нежитлових приміщень та фактичний користувач частини спірної земельної ділянки, без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберегла у себе кошти, які мала б заплатити за користування нею, а тому має нести зобов'язання з повернення цих кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
Подібних висновків дійшов ВС у постанові від 07 серпня 2019 року по справі № 645/1631/18 (249).
2.3. Постановою ВС від 10 квітня 2019 року по справі № 619/264/18 (138) скасовано рішення судів попередніх інстанцій та провадження у справі закрито.
Постанова мотивована тим, що після одержання засновником Фермерського господарства державного акту на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації, фермерське господарство підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»). Тобто, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
З змісту положень статті 12 Закону України «Про фермерське господарство» вбачається, що земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.
Аналізуючи положення статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» можна зробити висновок, що після укладення договору пайового користування землею, у тому числі, на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалась.
Тільки фермерські господарства є юридичними особами, земельні спори з юридичними особами, у тому числі, з центральним органом виконавчої влади, який реалізує політику у сфері земельних відносин, щодо користування земельними ділянками, наданими із земель державної або комунальної власності, підвідомчі господарським судам. Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати ВС, викладеним у постанові від 13 березня 2018 року у справі № 348/992/16-ц.
Подібного висновку дійшов ВС у постанові від 07 серпня 2019 року по справі № 612/337/15-ц (266).
2.4. Постановою ВС від 17 липня 2019 року по справі № 626/2681/18 (220) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та ухвалено нове рішення про відмову у позові про розірвання договору оренди землі у зв’язку із застосуванням строку позовної давності.
Постанова мотивована тим, що поведінка позивача, який з 22 грудня 2010 року (з моменту отримання свідоцтва про право власності на спадщину) погоджувався з умовами договору оренди земельної ділянки від 01 листопада 2006 року, отримував орендну плату, ніяких дій щодо ініціювання розірвання договору не вчиняв, а у грудні 2018 року на підставі зміни власника подав позов про розірвання договору оренди землі, що суперечить його попередній поведінці, а саме, отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісною.
За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, помилково пов'язав початок перебігу строку позовної давності з моментом державної реєстрації права власності на землю за позивачем, не врахувавши, що у цьому випадку має значення саме обізнаність про порушення права (коли особа могла довідатися).
2.5. Постановою ВС від 09 жовтня 2019 року по справі № 643/11500/14-ц (453) скасовано судове рішення суду апеляційної інстанції про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Постановою ВС від 27 листопада 2019 року по справі № 642/1534/16-ц (455) скасовано судові рішення судів попередніх інстанцій про визнання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Харкова укладеним. Справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В постановах зазначено, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що відсутність договору з відповідачем про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова позбавляє суд можливості належним чином перевірити порядок формування позивачем вартості основних фондів, оскільки розрахунок величини пайової участі визначається положеннями пункту 5.4 Порядку, статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та національним стандартом ДСТУ Б Д. 1.1-1:2013 «Правила визначення вартості будівництва». Апеляційний суд не пересвідчився, чи визначена позивачем величина пайової участі відповідача при будівництві нерухомого майна згідно з будівельними нормами, державними стандартами і відповідними правилами.
Більш визначену правову позицію в цих правовідносинах навів Касаційний господарський суд у постанові ВС у складі колегії суддів від 17 травня 2019 року у справі № 920/403/18. Зокрема, зазначив. що «аналіз положень частин 2, 3, 9 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та умов Порядку дає підстави для висновку, що обов'язок добровільно ініціювати укладення договору про пайову участь у зазначений строк покладено саме на замовника будівництва, оскільки цей обов'язок пов'язаний зі зверненням замовника до органу місцевого самоврядування. Не укладення такого договору у вказаний вище період часу законодавством не визначається правовою підставою звільнення забудовника від обов'язку укласти відповідний договір та від обов'язку сплатити пайовий внесок, що спростовує твердження скаржника про відсутність у нього підстав для укладення договору пайової участі після введення об'єкту в експлуатацію. Враховуючи, що, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідач в порушення вимог частин 2, 3 статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не уклав договір про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста, що свідчить про його бездіяльність у вчиненні передбачених законодавством обов'язкових дій щодо укладення договору та є протиправною формою поведінки, внаслідок якої, міська рада була позбавлена коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту у відповідному розмірі, що охоплюється визначенням «упущена вигода», а тому позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
2.6. Постановою ВС від 07 серпня 2019 року по справі № 633/108/15-ц (260) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у позові та залишено без змін рішення суду першої інстанції, яким визнано недійсним рішення органу місцевого самоврядування та державний акт.
Постанова мотивована тим, що відбулося накладення земельних ділянок, які належать третім особам, на земельну ділянку позивача площею 0,22 га, який отримав та оформив право власності на земельну ділянку задовго до прийняття селищною радою рішень про надання земельних ділянок суміжним землевласникам. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що селищною радою фактично передано у власність третім особам частину земельної ділянки, що на той час вже належала позивачу. Жодних даних з приводу вилучення у позивача частини належної йому земельної ділянки матеріали справи не містять.
Колегія суддів касаційної інстанції погодилась з висновком суду першої інстанції щодо того, що діями селищної ради щодо надання у власність третім особам частини земельної ділянки позивача порушено його права щодо володіння, користування та розпорядження належною йому ділянкою, а тому такі рішення органу місцевого самоврядування не можуть вважатися законними. Висновок апеляційного суду про те, що при передачі земельних ділянок третім особам дотримано процедуру передачі та не порушено права позивача, як суміжного землекористувача не відповідає закону, суд вдався до переоцінки доказів у справі та помилкового скасував рішення районного суду в частині задоволення позову позивача, відмовивши у задоволенні позовних вимог.
2.7. Постановою ВС від 23 жовтня 2019 року по справі № 623/3418/16-ц (400) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у позові та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди землі.
Постанова мотивована тим, що згідно із частиною 4 статті 31 Закону України «Про оренду землі» розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Тлумачення частини 4 статті 31 зазначеного закону свідчить, що за загальним правилом не допускається розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку. Проте, сторони в договорі оренди можуть встановити як умову про одностороннє розірвання договору оренди землі, так і процедуру її реалізації. Саме такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 16 травня 2018 року, справа № 420/504/16-ц, 26 вересня 2018 року, справа № 623/2953/16-ц, 24 січня 2019 року, справа № 388/1253/15-ц та 17 липня 2019 року, справа № 388/1251/15-ц.
Відповідно до пункту 39 договору оренди земельної ділянки від 19 листопада 2007 року дострокове розірвання договору оренди в односторонньому порядку допускається за умови письмового попередження заінтересованої в цьому сторони, за два місяці до початку польових робіт, але не пізніше 10 січня поточного року.
Ураховуючи наведене, встановивши, що позивач виявила бажання розірвати укладений із відповідачем договір оренди належної їй на праві власності земельної ділянки, що відповідає чинному законодавству та умовам договору оренди, на виконання пункту 39 цього договору направила СТОВ «Злагода» відповідну заву-повідомлення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог та визнання договору оренди земельної ділянки розірваним.
3.1. Постановою ВС від 17 квітня 2019 року по справі № 636/1001/18-ц (114) скасовано постанову апеляційного суду про відмову у позові та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що договір купівлі-продажу не був направлений на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, оскільки після підписання договору позивачка залишилася проживати у спірному будинку, передала лише у користування відповідача дві кімнати, що не заперечувалось останнім та третьою особою, а відповідач не мав намір вселятися та проживати у інших приміщеннях спірного житлового будинку, де мешкає позивачка, і продавати їх вона не мала наміру, оскільки сплачує комунальні платежі, користується субсидією. Зазначена обставина визнана сторонами у справі, тому не підлягає доказуванню, що відповідає положенням частини 1 статті 82 ЦПК України.
Таким чином, укладаючи договір, позивачка не мала наміру продавати всю належну їй частку житлового будинку, яка була її єдиним житлом, у якій проживає, що свідчить про укладення договору купівлі-продажу під впливом помилки.
3.2. Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою ВС у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини 4 статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оспорити договір з підстав його недійсності.
При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції допустив суперечності, оскільки безспірно встановив, що спірне майно (квартира) набуто подружжям за час шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, проте, усупереч цьому, вказав про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, не зважаючи на те, що фактично позбавив позивача права власності на належну йому частину спірної квартири, не навівши при цьому жодних правових підстав, передбачених законом. Апеляційний суд зосередився на встановленні добросовісності з боку покупця, при цьому не дав жодної правової оцінки доводам позивача про відсутність у нього волевиявлення на позбавлення його частки у спірній квартирі та невідповідність оспорюваного договору актам цивільного законодавства (Постанова ВС від 03 липня 2019 року по справі № 645/995/17).
До подібного висновку дійшов ВС у постанові від 28 серпня 2019 року по справі № 646/6271/16-ц (308).
3.3. Постановою ВС від 02 жовтня 2019 року по справі № 646/1916/18 (370) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору дарування квартири і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Задовольняючи позовні вимоги позивача, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оспорюваний правочин вчинено позивачем внаслідок наявності тяжкої для неї обставини - проведення обшуку в належній їй на праві власності квартирі, її переконаності у реальності безоплатного вилучення (конфіскації) квартири за наслідками кримінального розслідування, та її наміру зберегти майно від можливої його втрати шляхом укладення договору дарування на вкрай невигідних для неї умовах, що призвело до позбавлення її права власності на єдине житло та цілковиту залежність її права користування зазначеним житлом від відповідача, що відповідно до статті 233 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним. Додатковими підставами визнання правочину недійсним суд першої інстанції вважав вчинення його позивачем під впливом обману зі сторони її дочки та фіктивність оспорюваного правочину, які суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав помилковими.
З такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився суд касаційної інстанції, оскільки наведені позивачем обставини укладення оспорюваного правочину не можуть бути підставою для застосування статті 233 ЦК України з огляду на те, що дії позивача щодо укладення нею оспорюваного договору дарування належної їй на праві власності квартири свідчать про наявність її волі на уникнення можливої конфіскації належного їй майна з метою подальшого користування ним спільно з відповідачем, що у розумінні статті 233 ЦК України не вказує на наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусило її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Таким чином судами попередніх інстанцій неправильно застосована норма матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
3.4. Постановою ВС від 04 грудня 2019 року по справі № 632/1360/16-ц (485) скасовано рішення судів попередніх інстанції про задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору лізингу та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Задовольняючи позов у частині визнання недійсними правочинів, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що умови договору фінансового лізингу є несправедливими, оскільки порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних відносин та обов'язків сторін і завдають шкоди споживачеві.
Верховний Суд не погодився з наведеними висновками, оскільки не надано належної правової оцінки тому факту, що договори лізингу є нікчемними в цілому з огляду на порушення імперативних вимог щодо їх обов'язкового нотаріального посвідчення. Зазначені договори є змішаними, які містять в собі, зокрема ознаки договору найму транспортного засобу.
Під час ухвалення цього судового рішення ВС керувався положенням частини 2 статті 215 ЦК України, відповідно до якого недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Отже, договори, підписані сторонами, є в цілому нікчемними, тобто розглядаються з точки зору права як такі, що юридично не мали місця, не створили будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з їх недійсністю.
4.1 Постановою ВС від 30 січня 2019 року по справі № 640/2983/17-ц (50) скасовано постанову суду апеляційної інстанції про відмову у позові та залишено рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про складання опису спадкового майна і вжиття заходів щодо охорони цього майна незаконною і такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства України без змін.
Постанова мотивована тим, що згідно з пунктом 2.3 Порядку № 296/5 вжиття заходів щодо охорони спадкового майна здійснюється нотаріусом для отримання документів, що підтверджують факт смерті спадкодавця, місце відкриття спадщини, але не пізніше наступного дня з дати надходження документів. Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про неможливість нотаріусом Восьмої Харківської державної нотаріальної контори вчинити відповідні дії, оскільки позивачем не вказано у заяві назву домашніх речей з детальною характеристикою кожної речей окремо, кількість грошових коштів, назву золотих та срібних виробів з детальною характеристикою, їх місце знаходження та належність їх саме спадкодавцю.
Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що положеннями Закону України «Про нотаріат» та Порядку № 296/5 саме на нотаріуса покладено обов'язок встановлення наявних в місці проживання померлого речей шляхом його опису, а не на заявника. Нотаріус вимагає від особи, що звернулась до нього із заявою про опис спадкового майна і вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, лише свідоцтво про смерть спадкодавця та довідку про місце проживання спадкодавця для встановлення місця відкриття спадщини. Після цього нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса - відповідні органи місцевого самоврядування, виїжджають на місце знаходження майна і проводять опис майна у присутності зацікавлених осіб та двох понятих.
5.1. Постановою ВС від 20 лютого 2019 року по справі № 644/13232/14-ц (32) скасовано рішення суддів попередніх інстанцій в частині вирішення зустрічного позову про визнання осіб такими, що втратили право користуватися житловим приміщенням та в цій частині справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника на захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі, осіб, які не є і не були членами його сім'ї. Положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі, у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Позов з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України, де предметом доказування є час, з якого особа не користується житлом та відсутність поважних причин для цього, не заявлявся. Згідно зі статтею 119 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, підставами позову, які відповідно до статей 10, 31 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судом, є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Тому, в разі посилання позивача не на ту норму закону, суд уточнює підстави позову й застосовує норму закону, яка їм відповідає незалежно від згоди на це позивача. Таким чином, суди попередніх інстанцій не уточнили підстави позову у позивача.
5.2. Постановою ВС від 03 липня 2019 року по справі № 641/5484/16-ц (185) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про виселення та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що частина 2 статті 109 ЖК Української PCP установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій виходили із того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статей 319, 321, 386, 391 ЦК України, а положення статті 109 ЖК Української PCP не застосовуються. Усталена практика Верховного Суду України засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української PCP.
Таким чином, оскільки відповідач купував квартиру – предмет іпотеки не за кредитні кошти, то позовні вимоги про виселення, з урахуванням статті 109 ЖК Української PCP не підлягає задоволенню.
6.1. Постановою ВС від 20 лютого 2019 року по справі № 638/10417/15-ц (28) скасовано рішення суддів попередніх інстанцій в частині стягнення інфляційних втрат за договором позики та ухвалено в цій частині нове рішення про стягнення 39 579,78 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що у правовідносинах з неналежного виконання грошового зобов'язання поза межами строку дії договору права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. При обрахунку 3 % річних за основу береться розмір простроченої суми, визначеної у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Розрахунок 3 % річних проводиться за наступною формулою: розмір боргу, помножується на кількість днів прострочення грошового зобов'язання, помножується на 3, ділиться на 100 та ділиться на 365 (днів у році).
За період з 09 квітня 2014 року (перший день порушення строку повернення позики) по 26 червня 2014 року (день ухвалення судового рішення про стягнення боргу за договором позики) 3 % річних має обчислюватися із суми боргу 5 750 дол. США і становить 3,65 доларів США (5 750 дол. США х 79 днів х 3 : 100 :365 - 3,65 дол. США).
За період з 27 червня 2014 року (наступний день після ухвалення рішення суду) по 21 березня 2016 року (день звернення з уточненими позовними вимогами) 3 % річних має обчислюватися із суми боргу, визначеної судовим рішенням у розмірі 64 672,35 грн і становить 3 370, 08 грн (64 672,85 грн х 634 дні х 3 : 100 : 365 = З 370,08 грн). Також, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індекс інфляції за весь час прострочення.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Таким чином, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Оскільки предметом грошового зобов'язання за вказаним договором позики є грошові кошти, визначені у доларах США, і втрати від знецінення національної валюти відновлені шляхом застосування еквіваленту іноземної валюти за курсом, встановленим НБУ на час вирішення справи про стягнення боргу, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат внаслідок несвоєчасного повернення позики за період з 09 квітня 2014 року по 26 червня 2014 року відсутні.
Проте, з моменту ухвалення судом 26 червня 2014 року рішення про стягнення боргу у відповідача виникло грошове зобов'язання сплатити відповідачу на виконання судового рішення 64 672,85 грн боргу за договором позики як еквівалент 5 750 доларів США. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси за відповідні періоди перемножити між собою (рекомендація про порядок застосування індексів інфляції при розгляді справи викладена в листі Верховного Суду України від 03 квітня 1997 року № 62-97).
Індекс інфляції за липень 2014 року становив 100,4 %, серпень - 100,8 %, вересень 2014 року - 102,9 %, жовтень 2014 року - 102,4 %, листопад 2014 року - 101,9 %, грудень 2014 року -103 %, січень 2015 року - 103,1 %, лютий 2015 року - 105,3 %, березень 2015 року - 110,8 %, квітень 2015 року - 114 %, травень 2015 року - 102,2 %, червень 2015 року - 100,4 %, липень 2015 року - 99 %, серпень 2015 року -99,2 %, вересень 2015 року - 102,3 %, жовтень 2015 року - 98,7 %, листопад 2015 року - 102 %, грудень 2015 року -100,7 %, січень 2016 року - 100,9 %, лютий 2016 року - 99,6 %. Отже, сукупний індекс інфляції за період з 27 червня 2014 року по 29 лютого 2016 року становить 161,2 %.
Таким чином, інфляційні втрати відповідно до суми боргу в розмірі 64 672,85 грн за період з 27 червня 2014 року по 29 лютого 2016 року складають 39 579,78 грн (64 672,85 грн х 161,2 % - 64 672,85 грн).
6.2. Постановою ВС від 20 липня 2019 року по справі № 641/4823/16-ц (30) змінено рішення суддів попередніх інстанцій в частині періоду нарахування та загальної суми процентів за користування грошовими коштами. В іншій частині рішення про задоволення позовних вимог та стягнення кредитної заборгованості залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що за умовами договору позики (боргової розписки) від 23 жовтня 2011 року сторони погодили, що позику надано до 31 грудня 2014 року.
Таким чином, право позикодавця нараховувати проценти за позикою припинилось після спливу визначеного договором строку позики – 31 грудня 2014 року. Права та інтереси позикодавця в охоронюваних правовідносинах забезпечуються частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Оскільки зі спливом строку, на який була надана позика, припинилося право позивача нараховувати проценти за договором позики, то після 31 грудня 2014 року позивач не мав правових підстав для нарахування процентів. Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.
Подібний висновок зроблений у постанові ВС від 13 лютого 2019 року по справі № 645/168/16-ц (45), постанові ВС від 20 березня 2019 року по справі № 641/10025/15-ц (66), постанові ВС від 27 березня 2019 року по справі № 637/989/15-ц (75), постанові ВС від 03 квітня 2019 року по справі № 640/7146/16-ц (81).
В іншій постанові ВС від 06 березня 2019 року по справі № 613/571/15-ц (47) ВС зробив висновок з тих самих підстав, що нарахування банком неустойки (пені та штрафу) після дострокової вимоги про повернення кредиту є необґрунтованим.
6.3. Постановою ВС від 20 березня 2019 року по справі № 613/571/15-ц (60) постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову – скасовано та залишено без змін рішення суду першої інстанції про стягнення заборгованості за договором позики.
Постанова мотивована тим, що посилання апеляційного суду на відсутність у розписці від імені відповідача зобов'язання повернути позику є безпідставними, так як розписку слід оцінювати (тлумачити), виходячи із повного змісту тексту. Так, у розписці зазначено, що відповідач зайняв кошти, і розписка знаходиться у позивача, а доказів протиправності її знаходження у позивача відповідач не надав, а зі змісту статті 1046 ЦК України термін «зайняв» кореспондує зобов'язання повернути. При цьому відповідач відповідно до вимог статті 1051 ЦК України не оспорював договір позики, не спростував, а навпаки, підтвердив факт написання ним розписки.
Таким чином, наявність розписки підтверджує укладення між сторонами договору позики, зобов'язання за яким відповідачем належним чином перед позивачем не виконано, позику не повернуто.
6.4. Апеляційний суд помилково вважав, що строк позовної давності переривався сплатою відповідачем коштів. За обставинами справи, зарахування коштів на погашення заборгованості здійснено шляхом автоматичного списання банком із рахунку позичальника 03 серпня 2012 року та 27 серпня 2012 року коштів на погашення кредиту. Списання банком коштів з іншого рахунку позичальника не є діями позичальника в розумінні частини 1 статті 264 ЦК України, які свідчать про визнання ним боргу, а отже автоматичне списання банком коштів з одного рахунку позичальника та зарахування їх на інший рахунок позичальника в рахунок погашення кредиту не є підставою для переривання позовної давності. Оскільки сторонами не укладений договір у письмовій формі про збільшення позовної давності, як це передбачено статтею 259 ЦК України, тому положення пункту 1.7.31 Умов та Правил надання банківських послуг про збільшення строку позовної давності за кредитним договором щодо вимог про повернення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки (пені та штрафів) збільшений до 50 років не підлягають застосуванню (Постанова ВС від 06 лютого 2019 року по справі № 645/6498/15-ц (61).
6.5. Відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно - правової відповідальності за одне і те саме порушення. Такий правовий висновок зроблено Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15, який відповідно до статті 360-7 ЦПК України в редакції 2004 року є обов'язковим для всіх судів України.
Отже, законодавством не передбачено подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зазначені вимоги закону та правовий висновок Верховного Суду України до уваги не взяв та дійшов помилкового висновку про одночасне стягнення з відповідача на користь банку пені та штрафу (Постанова ВС від 06 березня 2019 року по справі №619/458/15-ц (62).
Подібний висновок зробив ВС в постанові від 20 березня 2019 року по справі № 645/2961/15 (84).
6.6. Постановою ВС від 20 березня 2019 року по справі № 642/10683/14-ц (65) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що суд не з'ясував, чи підлягають задоволенню вимоги кредитора Публічного акціонерного товариства АТ «ОТП Банк» на загальну суму 856 541,96 грн, що були заявлені до фізичної особи - підприємця після визнання боржника банкрутом та не задоволені за недостатністю майна банкрута, чи підлягають вони стягненню з відповідача як з фізичної особи. При цьому підкреслив, що укладення кредитного договору з відповідачем та цільове призначенням використання кредиту - розвиток бізнесу, не змінює статус відповідача як фізичної особи. Договір не містить посилання на позичальника у статусі фізичної особи-підприємця.
6.7. Суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що останній платіж здійснено позичальником 03 грудня 2010 року, дійшли передчасного висновку про сплив позовної давності до усіх щомісячних платежів, оскільки кредит видано строком до 21 серпня 2013 року, банк звернувся до суду із позовом у липні 2015 року, строк кредитування банком в силу окремого його рішення не змінювався, а тому відсутні підстави стверджувати, що банк пропустив позовну давність за усіма щомісячними платежами (Постанова ВС від 19 червня 2019 року по справі № 643/11945/15-ц).
6.8. Постановою ВС від 25 вересня 2019 року по справі № 621/1336/15-ц (322) скасовано рішення суддів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення відсотків, штрафу та пені за кредитним договором, а в частині стягнення тіла кредиту залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що укладений сторонами договір складається з підписаної відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг в Приватбанку, яка разом із Пам'яткою клієнта, Умовами і Правилами надання банківських послуг та Тарифами є Договором про надання банківських послуг. Підписана відповідачем анкета-заява не містить відомостей про розмір грошових коштів, умови і порядок їх надання банком та повернення, а долучені позивачем до позовної заяви Витяг з Умов і Правил надання банківських послуг та Тарифи підписів відповідача не містять.
Без належних і допустимих доказів про конкретні запропоновані відповідачу Умови та Правила надання банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві зафіксованої домовленості сторін про сплату відсотків за користування грошовими коштами, пені та штрафів за несвоєчасне виконання умов договору, надані позивачем витяги з Умов і Правил надання банківських послуг та Тарифів не є стандартною (типовою) формою кредитного договору. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата ВС при розгляді справи № 342/180/17.
Подібних висновків дійшов ВС у постанові від 25 вересня 2019 року по справі № 635/5507/16-ц (328), у постанові від 18 вересня 2019 року по справі № 641/1750/16-ц (333).
6.9. Постановою ВС від 13 листопада 2019 року по справі № 645/1085/17 (421) скасовано рішення суддів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог в частині стягнення комісії за кредитним договором та в цій частині відмовлено у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також Законом України «Про захист прав споживачів». Згідно абзацом 3 частини 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Суди попередніх інстанції не звернули увагу на те, що умовами договору передбачено комісійну винагороду банку за управління кредитом у розмірі 0,73 %, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь. Суди не встановили і позивач не зазначив, які саме послуги за цю комісію надавалися відповідачу як позичальнику. Суди попередніх інстанцій зазначені вимоги закону до уваги не взяли та дійшли помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь банку заборгованість за комісією.
Подібних висновків дійшов ВС в постанові від 06 листопада 2019 року по справі № 644/10731/15-ц (472).
7.1. Постановою ВС від 23 січня 2019 року по справі № 643/12557/16-ц (17) скасовано рішення апеляційного суду про задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постанова мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що після скасування незаконного рішення, на підставі якого було зняте обтяження іпотекою, таке обтяження підлягаю поновленню, а іпотека є дійсною з моменту первинної реєстрації. Однак суд апеляційної інстанції помилково вважав, що строк позовної давності не підлягає застосуванню, оскільки позивачу було відомо про спір з 2012 року (момент ухвалення рішення про скасування незаконного рішення, про припинення іпотеки), однак з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач звернувся тільки 18 жовтня 2016 року, чим пропустив строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК України.
В іншій справі № 646/14831/15-ц ВС постановою від 16 січня 2019 року (19) скасував рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову з підстави застосування строку позовної давності. Постанова мотивована тим, що хоча квартира була передана в іпотеку без дозволу власника майна, однак позивач звернувся до суду тільки через 8 років після того, як йому стало відомо про наявність обтяження іпотекою його майна.
7.2. Постановою ВС від 27 березня 2019 року по справі № 640/3072/17-ц (120) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на предмет іпотеки та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до договору за своїми правовими наслідками та передбачає перед іпотекодержателем право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцю може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), як вказано в частині 1 статті 38 цього Закону. Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля іпотекодержателя та вчинення ним дій, передбачених законом.
Позивач, при цьому, не позбавлений права відповідно до статей 38, 39 Закону звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Відповідний правовий висновок міститься у постановах Великої Палати ВС від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц та 07 листопада 2018 року у справі № 520/6819/14-ц.
Таким чином, вимога про визнання права власності на предмет іпотеки є позасудової вимогою, тому у позові суд касаційної інстанції вважав за необхідне відмовити.
Подібний висновок зробив ВС в постанові від 10 липня 2019 року по справі № 643/13968/13-ц (192), в постанові від 24 липня 2019 року по справі № 629/3136/15-ц (232).
7.3. Постановою ВС від 27 березня 2019 року по справі № 643/6453/17 (121) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог та визнано недійсним договір іпотеки.
Постанова мотивована тим, що ухвалюючи оскаржувані рішення, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для визнання позивачем іпотечного договору недійсним, оскільки договір іпотеки укладений між відповідачами без нотаріально посвідченої згоди позивачки, яка є співвласницею предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України, оскільки є дружиною відповідача і така обставина не спростована відповідачами, а тому є всі підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України.
7.4. Постановою ВС від 20 листопада 2019 року по справі № 643/5572/16-ц (434) скасовано рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог та залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Постанова мотивована тим, що позов не може бути задоволений з тих підстав, що квартира не була самостійним предметом іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 382 ЦК України квартирою визнається ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено, що багатоквартирний будинок - це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна.
Чинне законодавство, зокрема ЦК України, Закон України «Про іпотеку» та Закон України «Про заставу», не містить жодної статті, яка б визначала особливості іпотеки житла - багатоквартирного житлового будинку чи квартир у ньому. Можна зробити висновок, що у разі передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку в цілому, а не окремої квартири у ньому, то таке житлове приміщення - квартира, як і інші нежитлові та допоміжні приміщення, що знаходяться у ньому, не можна вважати відокремленими предметами іпотеки, на які може бути звернено стягнення, як на самостійні об`єкти нерухомого майна.
Оскільки квартира у багатоквартирному житловому будинку не була самостійним предметом іпотеки, то позивач не вправі реалізувати свої права іпотекодержателя шляхом примусового звернення стягнення на неї у встановленому законом порядку незалежно від інших квартир у багатоквартирному житловому будинку, бо таке житлове приміщення як окрема частина об`єкта нерухомого майна не було самостійним предметом іпотеки, а може бути визначено як частка багатоквартирного будинку, який є предметом іпотеки. Зазначені правові висновки викладені у постанові Великої Палати ВС від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, постановах ВС України від 16 вересня 2015 року та 05 жовтня 2016 року, в яких вказано, що неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об`єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку в цілому, а не окремих квартир.
До подібного висновку дійшов ВС у постанові від 06 листопада 2019 року по справі № 643/9788/13-ц (443), у постанові від 23 жовтня 2019 року по справі № 643/11797/13-ц (447), у постанові від 13 листопада 2019 року по справі № 643/12157/13-ц (449).
8.1. Постановою ВС від 13 лютого 2019 року по справі № 643/1178/14-ц (27) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову та стягнення заборгованості за кредитним договором та договором поруки, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини 4 статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.
За умовами кредитного договору та графіком платежів повернення кредиту передбачено рівними частинами, шляхом внесення платежів до 15 числа кожного місяця. Останній платіж за кредитним договором боржниця здійснила 17 листопада 2008 року. Таким чином суди попередніх інстанцій не перевірили наявність передбачених статтею 559 ЦК України підстав для відповідальності поручителя у повному обсязі.
До подібних висновків дійшов ВС у постанові від 23 жовтня 2019 року по справі № 639/9862/14-ц (396).
8.2. Враховуючи існування простроченої заборгованості за кредитним договором, банк скористався своїм правом та власними діями змінив час виконання кредитного зобов'язання у повному обсязі до 04 серпня 2011 року, пред'явивши вимогу про дострокове виконання зобов'язання, у якій зазначив, що банк вимагає протягом п'яти банківських днів з моменту відправлення цієї вимоги погасити існуючу заборгованість про повне дострокове погашення кредиту.
Оскільки банк звернувся до суду з позовом до поручителя зі спливом шестимісячного строку з моменту вимоги про виконання основного зобов'язання, визначеного частиною 1 статті 559 ЦК України, а договором поруки не визначений строк виконання поруки, суд зробив висновок про припинення поруки. При цьому не з’ясував, чи пред’явив банк вимогу до поручителя в межах шестимісячного строку за кожним місячним платежем і за якими платежами порука припинилась, а за якими не діяла на момент звернення банку до суду з позовом (Постанова ВС від 09 жовтня 2019 року по справі № 2027/10717/12 (352).
Подібний висновок зроблено у постанові ВС від 16 жовтня 2019 року по справі № 643/19380/13-ц (379).
9.1. Постановою ВС від 13 лютого 2019 року по справі № 640/19962/15-ц (49) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову про захист прав споживачів та визнання дій незаконними та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що із матеріалів справи вбачається, що на підтвердження того, що зупинення фінансових операцій на картковому рахунку позивача здійснено на виконання рішень Державної служби фінансового моніторингу України (далі – ДСФМ України), відповідач надав копії рішень ДСФМ України про подальше зупинення фінансових операцій. Крім цього, у матеріалах справи міститься відповідь ДСФМ України на листи Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» в особі філії Акціонерного товариства «Укрексімбанк» у м. Харкові, якими підтверджено прийняття та направлення до банку рішень про зупинення фінансових операцій на рахунку позивача.
Таким чином, зупиняючи видаткові фінансові операції на рахунку позивача у періоди із 05 листопада 2015 року по 06 листопада 2015 року та із 21 грудня 2015 року по 22 грудня 2015 року із одночасним зверненням до спеціально уповноваженого органу, відповідач діяв відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Зупиняючи видаткові фінансові операції на рахунку позивача у періоди із 07 листопада 2015 року по 17 грудня 2015 року та з 23 грудня 2015 року по 02 лютого 2016 року, відповідач виконував рішення спеціально уповноважено органу - ДСФМ України, що відповідає вимогам статті 6 Закону.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій, дійшли помилкового висновку про те, що дії відповідача (банку) щодо обмеження права позивача щодо користування поточним картковим рахунком шляхом його блокування не відповідають вимогам законодавства України.
9.2. Постановою ВС від 06 березня 2019 року по справі № 628/3322/16-ц (58) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про захист прав споживачів, відновлення залишку коштів на рахунку та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що згідно з пунктом 14.16 статті 14 цього Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» користувач після виявлення факту втрати електронного платіжного засобу зобов'язаний негайно повідомити банк у спосіб, передбачений договором. До моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк.
Позивачка у позовній заяві зазначала, що 24 жовтня 2014 року вона невідкладно, на протязі 5-ти хвилин, про вказані незаконні дії повідомила співробітників Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» за контактним телефоном 3700 з вимогою про блокування як свого рахунку, так і рахунку, на який було перераховано її кошти, та надала всю відому їй інформацію про те, що трапилося та звернулась із заявою до Куп'янського МВ ГУМВС України в Харківській області про вчинення кримінального правопорушення.
Згідно із пунктом 37.2 статті 37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними.
Апеляційний суд не встановив та не перевірив, чи позивач негайно повідомила відповідача про несанкціоноване списання з її рахунку третіми особами кредитних коштів, а відповідач у свою чергу, чи вжив всі передбачені Законом дії для запобігання списанню цих коштів з рахунку позивача, оскільки до моменту повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій та відповідальність несе користувач, а з часу повідомлення користувачем банку ризик збитків від здійснення операцій за електронним платіжним засобом користувача несе банк.
Наявність кримінального провадження не може свідчити, у силу презумпції невинуватості, про вчинення злочину стосовно позивача до ухвалення вироку, яким такі обставини можуть бути встановлені, а також не може бути підставою для звільнення її від обов'язку належного виконання зобов'язання та виконання Умов та Правил про надання банківських послуг у випадку настання певних обставин, передбачених ними.
9.3. Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. гривень.
Введення у банку тимчасової адміністрації унеможливлює стягнення коштів на користь кредитора банку у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 52 Закону України «Про систему вкладів фізичних осіб» кошти, одержані в результаті ліквідації банку, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів, зокрема, вимог вкладників - фізичних осіб (у тому числі, фізичних осіб-підприємців), які не є пов'язаними особами банку у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом. Ураховуючи наведене, підстави для задоволення позовних вимог позивача про стягнення банківського вкладу відсутні (Постанова ВС від 17 квітня 2019 року по справі № 640/6098/16-ц (175).
10.1. Постановою ВС від 16 січня 2019 року по справі № 640/12615/15-ц (2) скасовано рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позову та стягнення майнової шкоди в розмірі 35 394,92 грн та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що за загальним правилом, викладеним у пункті 5 частини 1 статті 991 ЦК України, страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків.
Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачає спеціальні правила щодо наслідків невиконання страхувальником обов'язку перед страховиком, зокрема, з надання своєчасного повідомлення про настання страхового випадку.
Відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов’язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених статтею 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).
Уклавши договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов'язання бере на себе у межах суми страхового відшкодування виконання обов'язку страхувальника, який завдав шкоди.
За таких обставин, у разі якщо позивач (особа, якій завдана шкода) не звертався до страховика відповідача (завдавач шкоди) та не отримував його відмову у виплаті страхового відшкодування, а пред’явив відразу вимогу до особи відповідальної за шкоду, то відсутні передбачені законом підстави для задоволення його позовних вимог. Такого ж висновку дійшла Велика Палата ВС у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-176цс18, яка відступила від висновку, висловленого Верховним Судом України у постанові від 23 грудня 2015 року в справі № 6-2587цс18.
Подібного висновку дійшов ВС у постанові від 21 серпня 2019 року по справі № 638/2379/17 (285).
10.2. Постановою ВС від 09 січня 2019 року по справі № 638/2795/16-ц (8) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишено без змін заочне рішення суду першої інстанції про стягнення 50 000 грн суми відшкодування з МТСБУ.
Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково послався на те, що на момент огляду аварійним комісаром автомобіль було частково відремонтовано, тому неможливість страховика встановити розмір завданої шкоди є підставою для відмови у виплаті страхового відшкодування. Проте, розмір шкоди встановлено вироком суду від 30 листопада 2015 року у кримінальній справі № 638/7207/15-к, який набрав законної сили.
Відповідно до статті 61 ЦПК України преюдиціальні факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені в порядку, передбаченому процесуальним законодавством у процесуальній формі, а тому немає необхідності встановлювати їх знову.
10.3. Постановою ВС від 30 січня 2019 року по справі № 643/5152/16ц (15) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишено без змін заочне рішення суду першої інстанції про стягнення 16 211,69 грн суми відшкодування з ПрАТ «Акціонерна страхова компанія «Інго Україна» на користь позивача.
Постанова мотивована тим, що у постанові ВС у справі № 910/18954/17 та у постанові ВС у справі № 6-2112цс16 зроблено висновок, що якщо вигодонабувач відмовився від права, наданого йому на підставі договору, сторона, що складала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, то вигодонабувач буде третьою стороною у справі, якщо ж ні - належним позивачем має бути вигодонабувач.
Оскільки банк як вигодонабувач відмовився від права на отримання страхових виплат, суд першої інстанції обгрунтовано стягнув зі страховика страхове відшкодування в розмірі 14 737,90 грн та пеню в розмірі 1473,79 грн.
11.1. Постановою ВС від 23 січня 2019 року по справі № 638/1413/17 (53) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову про відшкодування моральної шкоди та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що, вирішуючи даний спір по суті заявлених позовних вимог, суди не перевірили наявність у повному обсязі доказів, якими мають бути підтвердженні обставини справи та заподіяння позивачу моральних страждань або втрат немайнового характеру, встановлення факту протиправності дій працівників прокуратури Харківської області, факту наявності причинного зв'язку між шкодою та протиправними діями (бездіяльністю) працівників зазначеного органу та їх вини в заподіянні цієї шкоди. У даній справі позивач не довів причинно-наслідкового зв'язку між діями заподіювача та шкодою, на яку він посилається. Скасування чотирьох постанов слідчого про закриття кримінального провадження, які ним виконані в межах його повноважень слідчого прокурора у цій справі, не свідчить про протиправність дій прокуратури та завдання моральної шкоди позивачу.
До подібного висновку дійшов ВС у постанові від 26 червня 2019 року по справі № 646/1472/16-ц, у постанові від 27 листопада 2019 року по справі № 641/2198/17 (496).
11.2. Відмовляючи у задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивачем доведено факт завдання шкоди відповідачем, проте акт про залиття квартири не відповідає вимогам щодо його змісту та форми, отже не може бути належним доказом розміру завданої шкоди. Разом з тим судом не враховано, що сам по собі акт про залиття квартири є одним із доказів, що підтверджує факт заподіяння шкоди і зазначені в ньому обставини відповідачем не спростовані.
Суд першої інстанції установив, що згідно звіту про оцінку матеріального збитку вартість збитків, що нанесені залиттям квартири становить 58800 грн, з яких податок на додану вартість становить 9800 грн. Суд першої інстанції, встановивши факт залиття квартири позивача, причину та розмір завданої шкоди майну позивача, який підтверджений звітом про оцінку матеріального збитку, зробив обґрунтований з висновок про часткове задоволення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок залиття квартири. Відповідач не спростувала належними та допустимими доказами своєї вини у залитті квартири позивача, клопотання про проведення відповідних судових експертиз не заявляла та не надала інших доказів щодо розміру спричиненої позивачу шкоди, хоча це є її процесуальним обов'язком, оскільки у спірних правовідносинах діє презумпція заподіювача шкоди (Постанова ВС від 27 березня 2019 року по справі № 643/19078/15-ц (76).
11.3. Постановою ВС від 26 червня 2019 року по справі № 641/11102/14-ц (186) скасовано постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, яким стягнуто з відповідача Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» витрати на оплату спеціального транспортного засобу, виробничі витрати з переобладнання автомобіля; зобов'язано відповідача здійснити перерахунок грошової компенсації на бензин, ремонт і технічне обслуговування автомобіля за 2014 рік та стягнуто на недоплачену частину компенсації на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобіля за 2014 рік; зобов'язано проводити перерахунок грошової компенсації на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобіля у розмірі 22 % прожиткового мінімуму на одну особу, яка втратила працездатність, у розрахунку на місяць при кожному збільшенні прожиткового мінімуму, починаючи з 01 січня 2015 року.
Постанова мотивована тим, що відповідно до частини 1 статті 1195 ЦК України відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, проводиться фізичною або юридичною особою, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі. Така особа зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані лікуванням та необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
У постанові ВС від 18 березня 2019 року у справі № 311/2467/16-ц зроблено висновок щодо застосування частини 1 статті 1195 ЦК України та вказано, що зі змісту цієї норми вбачається, що шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, складається з втраченого заробітку (доходу), додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Тобто будь-які витрати, які стягуються на користь потерпілого на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язані з лікуванням та заходами, спрямованими на відновлення здоров’я. Специфіка шкоди, яка завдана здоров'ю, полягає також і в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі та оцінена в грошовому еквіваленті. Саме тому об'єктом відшкодування буде не зазначена шкода, а лише майнові втрати, що зазнала фізична особа, внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить: а) заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності; б) додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Однак, цей перелік є орієнтовним і у випадку, коли потерпілий має ще й інші втрати, які пов'язані з відповідним ушкодженням здоров'я, то він має право вимагати і їх відшкодування.
Відповідно до частини 2 статті 1202 ЦК України стягнення додаткових витрат, передбачених частиною 1 статті 1195 цього Кодексу, може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).
Установивши, що інвалідність позивача викликана каліцтвом внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, володільцем якого є відповідач, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про задоволення позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд у порушення норм матеріального права посилався на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 року № 999 «Про затвердження порядку забезпечення інвалідів автомобілями» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачено обов'язку володільця джерела підвищеної небезпеки забезпечувати потерпілу особу легковими автомобілями та компенсації такій особі витрат на бензин, ремонт і технічне обслуговування спеціального автотранспорту. При цьому не враховано положень статей 1195,1202 ЦК України.
11.4. Переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди дійшов помилкового висновку, що строк для обрахунку мінімального розміру відшкодування моральної шкоди позивачу повинен починатися з дати обрання заявнику запобіжного заходу, а не з дня порушення проти нього кримінального провадження, в зв’язку з чим безпідставно змінив судове рішення, яке відповідає закону (постанова ВС від 07 серпня 2019 року по справі № 615/1947/15-ц (238).
11.5. Постановою ВС від 25 вересня 2019 року по справі № 639/3568/16-ц (325) скасовано рішення суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, яким зобов'язано Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» провести ремонт шиферного покриття, звисів та жолобів над квартирою; стягнуто 11 278 грн на відшкодування майнової шкоди та 5000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції, дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку, а також, врахувавши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог, оскільки залиття квартири позивача сталося внаслідок протікання даху будинку над його квартирою, ремонт якого тривалий час не здійснюється відповідачем Комунальним підприємством «Жилкомсервіс», на балансі якого знаходиться будинок, що є підставою для покладення на підприємство обов’язку із здійснення ремонтних робіт, які включені в титульні списки цього ремонту, з відшкодування позивачу матеріальної шкоди у відповідному звітом розмірі, який відповідачем не спростовано, та моральної шкоди, яка виразилась в негативних емоціях та переживаннях з приводу пошкодження майна, розмір якої судом визначено з урахуванням принципів розумності та справедливості.
12.1. Постановою ВС від 11 листопада 2019 року по справі № 646/834/17 (466) скасовано рішення попередніх судів про відмову у задоволенні позову та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості про надання послуг із вивезення побутових відходів.
Постанова мотивована тим, що з аналізу статей 205, 509, 526, 633, 634, 641- 643, 901, 933 ЦК України, статей 15, 35-1 Закону України «Про відходи»
договір про надання послуг з вивезення побутових відходів є укладеним з моменту, коли споживач акцептував пропозицію офертанта повністю та без застережень або у вигляді конклюдентних дій прийняв оферту, або за умови передбачення у договорі або законі не висловив заперечень проти договору (мовчання).
Встановивши те, що протягом місяця з дня опублікування позивачем у засобі масової інформації проекту договору відповідачка про свою відмову укласти договір про надання послуг із вивезення побутових відходів чи про свою незгоду із умовами опублікованого договору до Товариства з обмеженою відповідальністю «Харків Екоресурс» у письмовому вигляді не направила, а тому вона вважається такою, що прийняла пропозицію Товариства з обмеженою відповідальністю «Харків Екоресурс» щодо укладення договору про надання послуг із вивезення побутових відходів, положення якого відповідають типовому договору. Однак, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробили необґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову. Разом з тим, належних і допустимих доказів того, що відповідачка не користується послугами Товариства з обмеженою відповідальністю «Харків Екоресурс» по вивезенню твердих побутових відходів від її домоволодіння або уклала договір про вивезення відходів іншим виконавцем послуг, матеріали справи не містять, а тому відповідачка вважається такою, що прийняла оферту. За таких обставин, відповідачка зобов`язана сплачувати вартість послуг, пов`язаних із вивезенням побутових відходів, які здійснює Товариство з обмеженою відповідальністю «Харків Екоресурс», за тарифами, визначеними органом місцевого самоврядування.
13.1. Постановою ВС від 29 травня 2019 року по справі № 643/1455/18 (156) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено та визнано поважними причини пропуску строку для прийняття спадщини.
Постанова мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що актовий запис про смерть від 10 січня 2017 року складений Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області, доповнено відомостями про померлу особу лише 18 листопада 2017 року, того ж дня позивачу видано свідоцтво про смерть померлої.
Позивач, як єдиний спадкоємець померлої, у період з грудня 2016 року та до моменту отримання ним свідоцтва про смерть померлої вчинив ряд активних дій з метою установлення того, що невідома особа жіночої статі 65 років, яка померла 16 грудня 2016 року, та його померла тітка є однією і тією ж особою, що підтверджено шляхом внесення змін до актового запису про смерть. Зважаючи на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що позивач у межах шестимісячного строку з моменту відкриття спадщини (16 грудня 2016 року) мав змогу звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини на підставі відомостей, внесених станом на січень 2017 року до актового запису № 499 від 10 січня 2017 року щодо смерті невідомої особи жіночої статі у віці 65 років.
13.2. Постановою ВС від 24 липня 2019 року по справі № 621/1867/15-ц (209) скасовано рішення судів попередніх інстанцій та провадження у справі закрито.
Постанова мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідач до подання позову до суду вже помер, тому провадження підлягає закриттю. Залучення судом правонаступників відповідача, який помер ще до звернення позивача до суду, апріорі потребує зміни підстав та предмету позову, оскільки вимоги до боржника за кредитним договором і вимоги до спадкоємців боржника мають різні матеріально-правові підстави, що в свою чергу порушує принцип диспозитивності цивільного процесу, а також суперечить положенням статті 31 ЦПК України в редакції 2004 року щодо неможливості одночасної зміни і підстав і предмета позову.
14.1. Постановою ВС від 16 січня 2019 року по справі № 643/2529/15-ц (3) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову про поділ майна подружжя та справу направлено на новий судовий розгляд.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, здійснив поділ спірної квартири, яка придбана у шлюбі і належала подружжю на праві спільної сумісної власності з порушенням вимог статей 70, 71 СК України, неправильно визначивши розмір часток кожного з подружжя. Судами не враховано, що у подружжя виникло право спільної сумісної власності на придбану частково за рахунок позичених під час шлюбу грошових коштів квартиру, вартість якої на момент поділу майна визначена судом у розмірі 519 213 грн, а також виникло солідарне зобов'язання за договором позики, укладеним одним із подружжя в інтересах сім’ї, по поверненню позики на суму 119 140 грн. При поділі майна мають бути враховані борги подружжя (частина 4 статті 65 СК України). Також суд першої інстанції дійшов висновку про можливість виплати другому із подружжя компенсацію вартості його частки у спільній сумісній власності, попередньо не припинивши право особи на частку у спільному майні.
14.2. Постановою ВС від 09 січня 2019 року по справі № 643/4589/15-ц (7) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову про поділ майна подружжя та стягнення ½ частки фактично сплачених грошових коштів за автомобіль за кредитним договором у розмірі 61 107,92 грн та відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Постанова мотивована тим, що позивачем заявлено позовні вимоги саме про стягнення з відповідача на його користь ½ частини грошових коштів, які були фактично сплачені подружжям за спірний автомобіль в період шлюбу. Однак позивач вправі вимагати стягнення із відповідача ½ частини вартості спірного автомобіля, а не стягнення грошової компенсації виплаченого кредиту, оскільки поділу підлягає майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, або ж кошти, які були отримані в результаті відчуження майна без згоди іншого співвласника, а не кошти, сплачені подружжям за набуте спільне майно у період шлюбу.
14.3. Відповідно до частини 2 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його за одною зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Таким чином, об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток. При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною із сторін. Вказаного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові 07 вересня 2016 року по справі № 6-47цс16.
Відмовляючи у задоволенні позову, у порушення вимог статей 10, 212-215, 303, 315 ЦПК України, суди попередніх інстанцій не перевірили та не надали відповідь на доводи позивача про те, що незавершений будівництвом будинок зі ступенем готовності 40% зареєстровано за відповідачем, тобто оформлений у передбаченому законом порядку, не мотивували свого висновку про неможливість проведення поділу цього будинку, чим саме передбачена така неможливість, не врахували, що саме по собі незавершене будівництво не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання права на його ідеальну частку, у зв'язку із чим дійшли передчасного висновку про необґрунтованість позовних вимог (Постанова ВС від 23 січня 2019 року по справі № 630/767/16-ц (16).
14.4. Постановою ВС від 13 березня 2019 року по справі № 631/2406/15-ц (56) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про позбавлення батьківських прав та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що, ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведено (відповідач ухилявся від виконання своїх батьківських обов'язків, не навідував дитину, не цікавився вихованням та станом здоров’я дитини, не забезпечував та не надавав матеріальної допомоги на її утримання). Належних та допустимих доказів ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно малолітньої дочки, позивачем не надано.
За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов'язками, а також наявності конфлікту між колишнім подружжям, які, створивши нові сім'ї, не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини, а також те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення його батьківських прав. Висновок органу опіки та піклування в особі Нововодолазької районної державної адміністрації Харківської області від 05 лютого 2016 року, згідно якого було визнано за доцільне позбавити відповідача батьківських прав відносно малолітньої дочки відповідача, 30 вересня 2011 року народження, має рекомендаційний характер та не є обов'язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України).
Подібного висновку дійшов ВС в постанові від 20 березня 2019 року по справі № 199/2403/18 (77), в постанові ВС від 15 травня 2019 року по справі № 638/16622/17 (123), в постанові ВС від 03 липня 2019 року по справі № 643/16611/15-ц (181).
14.5. Під час здійснення поділу майна у судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (частина 2 статті 364 ЦК України). При цьому відповідно до частини 3 статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13, 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та 16 грудня 2015 року у справі № 6-1109цс15.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції щодо визнання за кожним з подружжя права власності на ½ частину сільськогосподарської техніки, комплексу нежитлових будівель та магазину, які, як вказував відповідач, він використовує для здійснення підприємницької діяльності, пов'язаної з вирощуванням зернових та технічних культур, є передчасними (Постанова ВС від 06 березня 2019 року по справі № 611/522/15-ц).
14.6. Постановою ВС від 17 квітня 2019 року по справі № 631/1982/16-ц (96) скасовано постанову апеляційного суду про поділ майна подружжя та залишено без змін рішення суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано, що кошти, отримані одним із подружжя під час шлюбу за борговою розпискою від 30 липня 2013 року, витрачені на придбання спірної квартири, яка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідач отримав грошові кошти у позику, діючи в інтересах сім'ї. Майно, одержане за договором позики і використане в інтересах сім’ї, є спільною сумісною власністю подружжя. За таких обставин, місцевий суд вірно вказав про відсутність підстав вважати, що спірна квартира була придбана відповідачем за його особисті кошти та дійшов обґрунтованого висновку, що придбання спірного майна вчинено за кошти подружжя, а тому вважати спірну квартиру (чи її частину) особистою власністю позивача підстав немає.
14.7. Постановою ВС від 22 травня 2019 року по справі № 638/5286/17 (134) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про солідарне стягнення з відповідачів боргу та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що зі змісту договору цільової позики вбачається, що позика, отримана за цим договором, витрачається на набуття у власність квартири для спільного проживання в ній позичальника та його дружини. При цьому, покладаючи на дружину відповідача обов'язок по солідарному погашенню заборгованості за договором позики, укладеним її чоловіком, суд не встановив, чим підтверджено обізнаність дружини відповідача про таку позику, так як ані в договорі позики, ані у розписці не зазначено, що вона, як дружина, надавала згоду на отримання цієї позики. Підпис останньої на вказаних документах відсутній. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що кошти, отримані відповідачем за договором позики, останнім використані за призначенням - придбання квартири, тобто, витрачені в інтересах сім'ї. Сам по собі факт укладення в один день договору позики та договору купівлі-продажу у повній мірі не свідчить про те, що позика була витрачена на придбання квартири.
14.8. У постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 333/6020/16-ц Велика Палата ВС відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема у раніше прийнятій постанові від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16, та зробила висновок про те, що пеня на заборгованість зі сплати аліментів нараховується на весь розмір несплачених у відповідному місяці аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки одним місяцем, в якому не проводилося стягнення (Постанова ВС від 05 червня 2019 року по справі № 643/14255/16 (137).
Подібний правовий висновок зазначений в постанові ВС від 03 липня 2019 року по справі № 640/21269/15-ц (170).
В іншій постанові ВС від 24 липня 2019 року по справі № 645/5783/16-ц (255) суд касаційної інстанції врахував положення статті 8 СК України, застосував частину 3 статті 551 ЦК України та зменшив розмір неустойки по аліментам з 195 742 грн до 27 935 грн, оскільки вважав, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків.
14.9. Суд апеляційної інстанції при вирішенні спору послався на Декларацію прав дитини, яка не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-ІV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв'язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов'язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
З урахуванням встановлених у справі обставин та в якнайкращих інтересах малолітньої суд касаційної інстанції дійшов висновку про визначення місця проживання дитини разом з батьком. Розлучення малолітньої дитини з батьком призведе до корінної зміни сталого життєвого устрою дитини: зміну місця проживання, побутових умов, оточення. Такі наслідки негативно вплинуть на психічний стан малолітньої дитини, яка потребує знаходження у звичному для себе оточенні рідних, яким вона довіряє та до яких відчуває особливу прив'язаність (Постанова ВС від 07 серпня 2019 року по справі № 635/382/17-ц (262).
15.1. Постановою ВС від 10 січня 2019 року по справі № 646/1338/17 (1) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що відповідно до частини 3 статті 29 Закону України «Про культуру» працівники у сфері культури, педагогічні працівники закладів освіти сфери культури, які працюють у державних і комунальних закладах культури, мають право на допомогу для оздоровлення під час надання щорічної відпустки у розмірі посадового окладу, а також на матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та доплату за вислугу років у розмірах і порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 11 Перехідних положень Закону України «Про державний бюджет України на 2016 рік» установлено, що у 2016 році норми і положення частини 3 статті 29 Закону України «Про культуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів та бюджету Фонду соціального страхування України.
У пункті 26 рішення Європейського Суду з прав людини від 08 листопада 2005 у справі «Кечко проти України» зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. Тобто право на виплату допомоги на оздоровлення підлягає реалізації і захисту, незважаючи на те, чи передбачені кошти на це у бюджеті.
Суд установив, що позивачу було відмовлено у наданні матеріальної допомоги на лікування, як інваліду 2 групи, на підставі поданої ним 26 липня 2016 року заяви. У 2015 році позивач не подавав заяву про виплату матеріальної допомоги на оздоровлення і така йому у 2015 році не виплачувалась.
Разом із тим, суд не дав жодної правової оцінки тому факту, що на наведеній вище заяві позивача міститься відмітка про те, що у 2014 році матеріальна допомога була надана. У 2015 році дане питання не вирішувалось, оскільки позивач із такою заявою не звертався, а підстави відмови у такій виплаті у 2016 році роботодавцем не наведені.
Таким чином, суди попередніх інстанцій у повній мірі не з'ясували, з яких причин відмовлено роботодавцем у виплаті заявнику матеріальної допомоги - за відсутністю бюджетних асигнувань, чи відсутністю права на її отримання.
15.2. Постановою ВС від 16 січня 2019 року по справі № 645/6842/15-ц (6) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час не виконання рішення суду про поновлення на роботі та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що статтею 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. На виконання рішення суду і вимог цього закону ПрАТ «ВНЗ «МАУП» за підписом ректора було видано накази про поновлення позивача на роботі від 20 квітня 2010 року № 54-0 та 10 січня 2011 року № 2-0. Відповідно до пункту 34 постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов’язків.
Отже, саме видання наказу є належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі, і саме наказ дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов’язків. Відповідно до висновків, викладених у постанові ВСУ від 31 липня 2015 року у справі № 6-435цс15 зазначено, що затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі є не видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після оголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов’язку добровільно рішення суду підлягає виконанню в примусовому порядку. Таким чином, саме наявність чи відсутність наказу вказує на виконання чи виконання судового рішення.
Отже, видавши наказ про поновлення позивача на роботі на виконання рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2010 року, «ВНЗ «МАУП» не може нести відповідальність, яка передбачена статтею 236 КЗпП України. Висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивача фактично не допущено до робочого місця, а тому судове рішення про поновлення його на роботі, є не виконаним, ґрунтується на припущеннях, що є не припустимим та не відповідає матеріалам справи та встановленим обставинам по справі. Судами не враховано, що відповідачем рішення суду про поновлення на роботі виконане шляхом видання відповідного наказу. Якщо після поновлення на роботі власником або уповноваженим ним чинились перешкоди працівнику у допуску до роботи та виконання посадових обов’язків, він не позбавлений можливості захистити порушене трудове право, але правових підстав вважати, що права працівника підлягають в такому випадку захисту шляхом стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі, у розумінні статті 236 КЗпП, не має.
15.3. Постановою ВС від 30 січня 2019 року по справі № 619/3242/16-ц (29) скасовано рішення судів попередніх інстанцій в частині позовних вимог про поновлення на роботі, провадження у справі в цій частині закрито, в іншій частині рішення про відмову у позові про скасування звітно-виборчої конференції професійної спілки працівників АПК України та Положення про ООПП АПК в ДП «Укрспирт» - залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що згідно зі статтею 12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професійні спілки, їх об'єднання у своїй діяльності незалежні від державних органів та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. У вказаній нормі міститься пряма заборона втручання державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об'єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об'єднань.
Вказані правовідносини не мають характеру трудових, про що свідчить положення статті 221 КЗпП України, які закріплюють застереження стосовно не поширення порядку розгляду трудових спорів на спори про звільнення з виборної посади членів громадських організацій за рішеннями органів, що їх обрали.
Позивач перебував на виборній посаді, його діяльність регулювалася Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та Статутом Професійної спілки працівників АПК України, а тому спір про поновлення його на посаді голови ООПП АПК в ДП «Укрспирт» має вирішуватися відповідно до статутних документів профспілки та законодавства, яке регулює основи її діяльності.
15.4. Постановою ВС від 06 лютого 2019 року по справі № 635/3123/17 (38) скасовано постанову апеляційного суду про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 02 березня 2014 року строком на два роки. Як вбачається зі змісту частини 3 статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме, під час мобілізації, на особливий період. Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав. Суд апеляційної інстанції вказаного не врахував.
Доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що передбачені статтею 119 КЗпП України гарантії розповсюджуються тільки на призовників є безпідставними, оскільки застереження, закріплене у пункту 3 частини 1 статті 36 та у частині 3 статті 119 КЗпП України щодо неможливості звільнення працівника, призваного під час мобілізації, на особливий період, не залежить від того, на строкову чи на інший вид військової служби призваний працівник.
Подібний висновок зроблено ВС у постанові від 03 липня 2019 року по справі № 640/14727/16-ц (173).
15.5. Пунктами 4-7 частин 1, 4 статті 83 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено, що господарський суд закриває провадження у справі про банкрутство, якщо: затверджений звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому цим Законом; затверджена мирова угода в порядку, передбаченому цим Законом; затверджений звіт ліквідатора в порядку, передбаченому цим Законом; боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами. У випадках, передбачених пунктами 4-7 частини 1 цієї статті, господарський суд в ухвалі про закриття провадження у справі зазначає, що вимоги конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений цим Законом строк або відхилені господарським судом, вважаються погашеними, а виконавчі документи за відповідними вимогами визнаються такими, що не підлягають виконанню.
У цій справі суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, не врахувавши вищенаведених положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», дійшов помилкового висновку, що припинення провадження у справі про банкрутство не звільняє Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Елавус ЛТД» від обов'язку здійснити компенсаційні виплати за порушення права позивача на оплату праці (Постанова ВС від 27 березня 2019 року по справі № 644/2139/16-ц (72).
Подібних висновків дійшов ВС у постанові від 01 серпня 2019 року по справі 644/6354/16-ц (245), у постанові від 31 липня 2019 року по справі 644/4340/16-ц (256).
15.6. Постановою ВС від 26 червня 2019 року по справі № 641/12040/15-ц (180) скасовано рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про стягнення виплаченої допомоги по безробіттю та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що необхідними умовами для визнання особи безробітною і для виплати відповідної грошової допомоги, є не формальна реєстрація особи як суб'єкта підприємницької діяльності, фізичної особи - підприємця чи приватного підприємця, а реальне зайняття підприємницькою діяльністю та отримання доходу (прибутку) від такої діяльності, який необхідний людині для забезпечення її фізичного існування.
Отже, відсутні правові підстави для задоволення позову, з огляду на те, що відповідач на час звернення із заявою про надання статусу безробітного підприємницької діяльності фактично не здійснював, прибутків від такої діяльності не отримував. Вищевказане узгоджується з висновком, викладеним ВС у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 545/163/17.
15.7. Постановою ВС від 20 листопада 2020 року по справі № 640/18453/16-ц (456) скасовано рішення апеляційного суду про задоволення позову про поновлення на роботі та залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.
Постанова мотивована тим, що згідно з пунктом 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, звільнення з роботи за сумісництвом провадиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв`язку з особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.
Наведена норма права прямо передбачає таку підставу звільнення сумісника, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, на підставі поданих сторонами доказів, які належним чином оцінені, встановивши, що позивач працював у ГБК «Зірка-2» за сумісництвом на посаді сторожа та з прийняттям на цю посаду іншого працівника, який не є сумісником, на постійну основу, правильно застосував до спірних правовідносин наведені вище норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про те, що при звільненні позивача дотримано вимоги чинного трудового законодавства, а тому відсутні підстави для поновлення його на роботі. У наказі про звільнення позивача зазначена вірна підстава звільнення, з якою гаражно-будівельний кооператив пов'язував таке звільнення.
Проте, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку, що стаття 7 КЗпП України не містить такої підстави звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником, а Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій від 28 червня 1993 року № 43, поширюється лише на державні підприємства, установи і організації, яким відповідач у справі не є, а тому не може застосовуватися у спірних правовідносинах.
16.1. Постановою ВС від 17 липня 2019 року по справі № 638/14101/15-ц (236) скасовано рішення апеляційного суду про відмову у позові та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання права власності на майнові права на нежитлові приміщення.
Постанова мотивована тим, що відповідно до правової позиції Великої Палати ВС, викладеної у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц та 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц, у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов'язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об'єкт інвестування.
Встановивши, що позивач та третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, повністю сплатили вартість внеску у будівництво нерухомого майна, а також ту обставину, що введення об'єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договорами строки, будівництво об'єкта не здійснюється, що ставить під сумнів можливість виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про визнання за учасниками майнових прав на відповідні приміщення об'єкту будівництва.
До подібних висновків дійшов ВС у постанові від 16 жовтня 2019 року по справі № 643/14382/16-ц (412).
17.1. Постановою ВС від 19 червня 2019 року по справі № 638/9250/16-ц (182) скасовано ухвали судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні скарги на дії державного виконавця та постановлено нову ухвалу про задоволення скарги про визнання незаконними дій про повернення виконавчого документу стягувачу без виконання.
Постанова мотивована тим, що, виходячи із гарантій, закріплених у статтях 55,129,129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 18 ЦПК України, дії державного виконавця щодо повернення без виконання виконавчого документа з мотивів несплати авансового внеску не можуть вважатися правомірними.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні скарги на дії державного виконавця, виходив з того, що стягувач Комунальне підприємство «Харківводоканал» надав лише одну квитанцію в сумі 123,78 грн, тоді як заявник звернувся до органу державної виконавчої служби із двома примірниками судового наказу, тому повинен був оплатити відповідними квитанціями обидва судові накази. Водночас стаття 26 Закону України «Про виконавче провадження» не містить вимоги щодо оплати авансового внеску за кожним виконавчим документом, а передбачає визначення розміру авансового внеску, виходячи виключно з розміру суми, що підлягає стягненню. Такого висновку дійшов ВС у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 638/16131/16-ц.
Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(ІІ)/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини 2 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», які втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
До подібного висновку дійшов ВС у постанові від 05 вересня 2019 року по справі № 638/9278/16-ц, у постанові ВС від 25 вересня 2019 року по справі № 638/15357/16-ц, у постанові ВС від 18 вересня 2019 року по справі № 644/1819/17.
17.2. Постановою Великої Палати ВС від 06 червня 2019 року по справі № 642/467/18 (199) скасовано ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково вважав, що стягнення з Державного бюджету України 14 391,21 грн, відрахованих з заробітної плати скаржниці на підставі постанов державного виконавця про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника повинна оскаржуватись в адміністративному порядку, оскільки вказані вимоги стосуються права цивільного (позбавлення майна, а саме частини доходів), а не оскарження постанов державного виконавця.
17.3. Постановою ВС від 25 вересня 2019 року по справі № 646/12020/13-ц (353) скасовано ухвалу суду першої та апеляційної інстанції про заміну сторони виконавчого провадження та постановлено нову ухвалу про відмову у задоволенні заяви.
Постанова мотивована тим, що задовольняючи заяву про заміну сторони у виконавчому провадженні, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що зі зміною власника квартири, до якої має бути вселений заявник, відбулось правонаступництво та у зв'язку із чим має бути замінена сторона у виконавчому провадженні, оскільки зобов'язання судовим рішенням особи щодо вселення до спірної квартири поширюються саме на зобов'язану особу й не допускається правонаступника у цих правовідносинах, а тому відсутні підстави для задоволення заяви щодо заміни сторони у виконавчому провадженні.
17.4. Постановою ВС від 17 жовтня 2019 року по справі № 621/285/18 (404) скасовано постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні скарги на дії державного виконавця та визнання неправомірним закриття виконавчого провадження та залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви.
Постанова мотивована тим, що ухвалюючи рішення у справі, місцевий суд визначив суму боргу в іноземній валюті з її відображенням в еквіваленті у гривні за офіційним курсом Національного банку України.
Тобто, визначаючи характер грошового зобов'язання, судом визначено стягнення з боржника суми саме в іноземній валюті, що на момент ухвалення рішення суду відповідало визначеному за офіційним курсом Національного банку України еквіваленту в національній валюті України. Зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, потягло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що у разі ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті стягувачу має бути перерахована саме іноземна валюта, визначена судовим рішенням, а не її еквівалент у гривні, а перерахування суми у національній валюті України за офіційним курсом Національного банку України не вважається належним виконанням. Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою ВС у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц.
Таким чином, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд не врахував, що у статті 53 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено особливості звернення стягнення на кошти боржника в іноземній валюті та виконання рішень при обчисленні боргу в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачем має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Вказане свідчить, що задовольняючи скаргу Публічного акціонерного товариства «Ощадбанк», суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена у резолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.
17.5. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що скарга Комунального підприємства «Харківводоканал» є обґрунтованою та підлягає задоволенню, оскільки відсутність у виконавчому документі числа і місяця народження боржника з урахуванням того, що в судовому наказі зазначені адреса місця проживання боржника та рік народження, не є перешкодою у відкритті виконавчого провадження та повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання.
Апеляційний суд на зазначене вище уваги не звернув, не врахував, що відсутність у виконавчому документі будь якої інформації щодо боржника, зокрема, дати народження, не позбавляє виконавця скористатися своїм правом та отримати таку інформацію у відповідних установах, унаслідок чого скасував судове рішення, яке не відповідає закону (Постанова ВС від 18 грудня 2019 року по справі № 639/6155/17 (500).
Висновки
Підводячи підсумок слід зазначити, що скасовані та змінені судом касаційної інстанції судові рішення ухвалені судом першої та апеляційної інстанції з урахуванням попередньої судової практики за період з 2011 року по 2018 роки, більша частина з яких припадає на 2017 рік. Підставами для скасування та зміни судових рішень за цей період є, зокрема, невизначені судом касаційної інстанції правові позиції щодо кредитних правовідносин (застосування строку позовної давності, укладення договору шляхом підписання заяви-анкети про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, порядок нарахування відсотків та неустойки після пред’явлення банком вимоги за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку, не можливість звернення стягнення на окремі квартири, коли предметом іпотеки був цілісний майновий комплекс; питання, пов’язані з юрисдикцією розгляду справ щодо договору поруки, тощо); неоднакова практика щодо позбавлення батьківських прав (не застосування Декларації прав дитини, як джерела міжнародного права), поділу майна подружжя, нарахування пені по аліментам; переоцінка доказів щодо дійсності укладених правочинів (можливість визнання недійсним правочину без згоди члена подружжя). Що стосується порушення норм процесуального права слід зазначити про відсутність належного повідомлення сторін у справі, закриття провадження у справі, повернення апеляційної скарги без розгляду, розгляд справи з порушенням юрисдикції тощо. При цьому звертаємо увагу на те, що деякі порушення допущені не з вини суддів, а через недосконалість чинного процесуального законодавства, через що судді вимушені вибирати між балансом дотримання розумних строків розгляду справи та виконанням процесуальних вимог, оскільки в своїй більшості учасники справи зловживають своїми правами для затягування судового розгляду.
Пропозиції:
Суддя судової палати
з розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду І. В. Бурлака
Начальник відділу судової статистики
та узагальнення судової практики А. В. Киричок
_03_03.png)
