Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Практика розгляду цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням за 2018 - І кв. 2020 року.
Дане узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи судової палати з розгляду цивільних справ Харківського апеляційного суду на І півріччя 2020 року.
При підготовці узагальнення використані узагальнень, надані місцевими судами м. Харкова та Харківської області, а також дані Харківського апеляційного суду та Апеляційного суду Харківської області по судовій практиці щодо розгляду вказаної категорії справ за 2018 - І кв. 2020 року.
Нормативне врегулювання справ зазначеної категорії.
1) Житловий кодекс Української РСР (далі – ЖК УРСР), ст. ст. 71-78, 107;
2) Цивільний кодекс України (далі – ЦК України), ст. 316-319, 391, 401, 405, 406 ;
Крім того, слід враховувати Постанову Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) від 12.04.1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (із змінами та доповненнями), Постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав», правові позиції ВСУ викладені у постановах: від 16.11.2016 року по справі № 6-709цс16; від 05.07.2017 року по справі № 6-798цс17; від 04.11.2015 року по справі № 6-1166цс15; від 27.05.2015 року по справі № 6-92цс15.
Згідно ч. 4 ст. 311 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч. 7 ст. 319 ЦК України діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Згідно ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до ст. 406 ЦК України сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Згідно ч.1, 2 ст. 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Згідно ч. 2 ст. 107 ЖК УРСР у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
З огляду на норми діючого житлового законодавства, можна зробити висновок, що існує 3 схожі по формі, але різні по змісту способи захисту житлових прав:
1) визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням (ст.ст. 71, 72, ч. 2 ст. 107 ЖК УРСР, ч. 2 ст. 405 ЦК України);
2) розірвання договору найму жилого приміщення (ч. 1 ст. 107, 108 ЖК України, ст. 825 ЦК України);
3) виселення (ст.ст. 109 – 117, 124, 132 ЖК УРСР, ст. 826 ЦК України).
Слід підкреслити, що кожен перелічений спосіб захисту застосовується у випадку та у порядку зазначеному у статті, що регулює його застосування. Таким чином, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням можливо у порядку ст.ст. 71, 72, ч. 2 ст. 107 ЖК УРСР.
Однак виникає питання про можливість визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, як спосіб захисту права власності передбачений ст. 391 ЦК України.
Так, в постанові Верховного Суду (далі - ВС) від 09.10.2019 року по справі № 615/1636/17 зазначено, що виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР, можна дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім’ї. Зазначений висновок про застосування норм права міститься у постанові ВСУ від 16.11.2016 року у справі № 6-709цс16.
Однак в самій постанові ВСУ від 16.11.2016 року у справі № 6-709цс16 хоча і зазначено, що відповідачка з вересня 2001 року, у тому числі на момент набуття права власності позивачем на будинок у вересні 2013 року, на момент свого повноліття у лютому 2013 року і на момент звернення до суду з цим позовом у січні 2015 року у спірному будинку як член сім’ї позивача не проживала, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 150, 156 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України, оскільки за встановлених судами фактичних обставин спір підлягає вирішенню з підстав статей 383 та 391 ЦК України. Проте в резолютивній частині постанови, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та ухвалено нове рішення, усунуто перешкоди Особі 1 у користуванні будинком, шляхом визнання Особи 2 такою, що втратила право користування зазначеним житловим приміщенням (таким чином, застосовано ст. 391 ЦК України, але фактично у спосіб передбачений ст.ст. 71, 72, ч. 2 ст. 107 ЖК УРСР, ч. 2 ст. 405 ЦК України, як до колишніх членів сім’ї позивача, хоча вони такими не були).
Оскільки Велика Палата ВС до сих пір не відступила від такого правового висновку ВСУ, то він підлягає застосуванню, а тому є можливим усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням в порядку ст. 391 ЦК України шляхом визнання особи (яка не була членом сім’ї позивача) такою, що втратила право користування (хоча в даному випадку логічніше було б застосовувати виселення).
Практика Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Одним із проблемних питань є можливість роз’єднання сім’ї, коли заявляються позовні вимоги про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням до однієї особи (наприклад матері) без заявлення таких вимог до інших членів сім’ї (дітей відповідача). На сьогодні у касаційному суді склалась різна практика з приводу вказаного питання.
1.1. Так, постановою ВС від 15.04.2020 року по справі № 623/2055/18 скасовано постанову апеляційного суду про відмову у позові та залишено без змін рішення суду першої інстанції в редакції постанови ВС про задоволення позовних вимог про визнання Особи 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково вважав, що вирішення питання про зняття з реєстраційного обліку Особи 1 (сина позивача) без вирішення питання про зняття з реєстрації Особи 2 (онука позивача), не відповідає вимогам закону. Так, ВС вказав, що судом першої інстанції встановлено, що Особа 1 дійсно тривалий час, з 2014 року, не проживає в належному позивачеві будинку без поважних причин, що не спростовано відповідачем. Вказані дії відповідача не дають змоги оформити позивачу субсидію, через що він вимушений самостійно нести тягар утримання майна. Отже правильними є висновки суду першої інстанції про те, що позовні вимоги про визнання Особи 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації підлягають задоволенню, однак помилковим є висновок суду щодо підстав позову, оскільки вимоги позивача підлягають задоволенню саме з підстав ч. 2 ст. 405 ЦК України у зв`язку з не проживанням відповідача у житловому приміщенні понад один рік без поважних причин.
1.2. Однак постановою ВС від 09.10.2019 року по справі № 615/1636/17 залишено без змін постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання Особи 1 таким, що втратив право користування вказаним житловим приміщенням, шляхом зняття його з реєстраційного обліку та виселення.
Постанова мотивована тим, що виселення із будинку одного лише Особи 1 без його дружини та дитини спричинить роз'єднання сім'ї, що становитиме втручання у право на повагу до сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином вказане питання залишається дискусійним.
2.1. Постановою ВС від 17.10.2019 року по справі № 622/460/14-ц залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні первісного позову про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням та задоволення зустрічного позову про усунення перешкоди в користуванні житлом та вселення.
Постанова мотивована тим, що суди попередніх інстанцій вірно встановили, що позивач та Особа 1 були в шлюбі та остання набула право власності на ½ частину спірного житла на підставі рішення суду у 2015 році у порядку поділу майна подружжя. В свою чергу позивач чинить перешкоди Особі 1 у користуванні їй її власністю, через що вона тривалий час не може користуватись житловим будинком.
2.2. Подібні висновки зазначені в постанові ВС від 17.04.2019 року по справі № 641/6645/16-ц. Так, підкреслено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України). Таким чином не можна відповідача визнати таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки квартира належить йому на праві власності.
3.1. У цивільній справі № 638/13520/15-ц позивач звернувся з позовними вимогами до Особи 1 (колишній чоловік його доньки) про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням та виселення з квартири на підставі статей 319, 321, 391, 405, 406 ЦК України, статей 116, 157 ЖК УРСР.
Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги на підставі п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України (закінчення сервітуту), оскільки відповідач користується власністю позивача після розірвання шлюбу з його донькою без достатніх правових підстав та у добровільному порядку відмовляється виселитися і знятися з реєстраційного обліку, що створює перешкоди позивачу у здійсненні нею права власності.
Однак рішенням апеляційного суду залишеним без змін постановою ВС від 05.06.2019 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову у позові із попередженням відповідача про те, що у випадках подальшого порушення правил співжиття його може бути виселено без надання іншого жилого приміщення.
Рішення та постанова мотивовані тим, що суд першої інстанції помилково виходив із того, що спірні правовідносини є цивільно-правовими та не звернув увагу, що до правовідносин, які виникли між сторонами, мають бути застосовані норми ЖК УРСР. Згідно із положеннями статей 116, 157 ЦК України члени сім'ї власника квартири, інші особи можуть бути виселені без надання іншого жилого приміщення, якщо вони систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. Судом апеляційної інстанції встановлено, що до відповідача не були вжиті заходи запобігання з метою недопущення порушень ним правил співжиття та застосування до власника та членів її сім'ї насильства, у зв'язку із чим відсутні правові підстави для задоволення позову.
3.2. Однак слід підкреслити, що вказана правова позиція Касаційного цивільного суду не є єдина. Так, постановою ВС від 16.10.2019 року по справі № 243/9627/16-ц скасовано рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Постанова мотивована тим, що відповідачі вселилась у спірну квартиру в якості члена сім`ї (син та онук власника квартири - позивача) і набули право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Якщо відповідачі спільним побутом із позивачем не пов`язані, їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України. Суди встановили, що позивач є власником будинку і як власник цього майна надавала право відповідачу користуватись ним. Із 2015 року відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тобто припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України.
Таким чином, у вказаній справі касаційний суд вважав за необхідне застосувати норми цивільного права (ч. 2 ст. 406 ЦК України), на відміну від попередньої постанови, де були застосовані норми житлового законодавства.
До подібних висновків дійшов ВС у постановах: від 23.10.2019 року по справі № 766/12748/16-ц та від 15.01.2020 року по справі № 686/11782/17-ц.
4.1. Постановою ВС від 14.08.2019 року по справі № 635/9536/14-ц залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення первісних позовних вимог про визнання Особи 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням та відмовлення у задоволенні зустрічного позову про поновлення порушеного права, зобов'язання не чинити перешкод в користуванні житлом та вселення.
Постанова мотивована тим, що відповідач Особа 1 в період з 23.05.2012 року по 25.03.2013 року перебував на волі і з 27.06.2012 року протягом майже 9 місяців не скористався своїм правом на вселення у спірну квартиру, не звертався в цей період до відповідних органів із заявами про наявність перешкод у цьому, а також не надав належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин не вселення понад строки, встановлені статтею 72 ЖК Української PCP.
Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
У члена сім'ї наймача, включеного до ордера на заселення жилого приміщення, право користування останнім виникає у зв'язку із включенням до ордера, а не у зв'язку із вселенням у це приміщення. Тому в разі не вселення у приміщення без поважних причин у строки, передбачені ст. 71 ЖК Української PCP, ця особа визнається судом такою, що втратила, а не такою, що не набула правом на користування наданим на сім'ю жилим приміщенням. Таким чином, оскільки відповідач був включений в ордер, однак правом на вселення не скористався без поважних причин, то первісні позовні вимоги підлягали задоволенню.
4.2. Постановою ВС від 31.10.2018 року по справі № 638/9334/15-ц залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові про визнання Особи 1, Особи 2 та Особи 3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що спірний будинок відповідно до рішення виконавчого комітету Дзержинської районної ради народних депутатів м. Харкова № 227/6 від 19.09.1989 року віднесений до категорії аварійних. Відповідачі відселені в іншу квартиру у місті Харкові тимчасово, оскільки вона відноситься до маневрового фонду і призначається для тимчасового поліпшення житлових умов громадян, які перебувають на квартирному обліку. Враховуючи тимчасове відселення відповідачів до квартири маневрового фонду, вважати їх такими, що втратили право користування спірною квартирою не можна.
5.1. Постановою ВС від 19.06.2019 року по справі № 2025/3616/2012 залишено без змін постанову апеляційного суду, якою скасовано заочне рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 22.08.2012 року про задоволення позову та ухвалено нове рішення про відмову у позові КП «Житлова управляюча компанія» Лозівської міської ради Харківської області про визнання Особи 1 такою, що втратив право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що на день звернення до суду з указаним позовом про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житлом, Особа 1 1995 року народження, був неповнолітній та з 2005 року проживає у квартирі разом зі своєю матір'ю Особа 2 (померла 25.02.2014 року), яка була наймачем вказаної квартири. Таким чином, визначеного ст. 106 ЖК УРСР права вимагати визнання наймачем спірної квартири Особа 1 набув із досягненням повноліття, тобто 10.03.2013 року. Вказана дата є початковим моментом періоду, за який суд мав досліджувати поважність відсутності Особи 1 у жилому приміщенні. Крім того, судом першої інстанції не було залучено орган опіки та піклування.
5.2. Подібне зазначено у постанові ВС від 28.02.2018 року по справі № 2025/3616/12-ц якою скасовано ухвалу апеляційного суду про залишення без змін заочного рішення суду першої інстанції про визнання Особи 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням та справу направлено на новий апеляційний розгляд.
В постанові зазначено, що визначеного статтею 106 ЖК УРСР права вимагати у визнані наймачем спірної квартири Особа 1 набув із досягнення повноліття, тобто 10.03.2013 року. Вказана дата є початковим моментом періоду, за який суд мав досліджувати поважність відсутності Особи 1 у жилому приміщенні.
6.1. Постановою ВС від 06.11.2019 року по справі № 641/5955/17 скасовано постанову апеляційного суду про відмову у позові та залишено без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог та визнання Особи 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що з судовим рішенням не погодилась Харківська міська рада, яка була долучена у справі у якості третьої особи, як власник будинку та подала апеляційну скаргу з мотивів недоведеності позивачем позовних вимог. Додаткових доказів або доказів на спростування доводів судового рішення недодано. Скасовуючи судове рішення апеляційний суд посилаючись на положення статті 71 ЖК УРСР, виходив з того, що позивачка обґрунтовувала свій позов виїздом відповідачки на інше постійне місце проживання, проте не зазначаючи куди саме та її нову адресу (ст. 107 ЖК УРСР). Такі висновки суду суперечать підставам позову заявленого у суді першої інстанції та його обґрунтуванню.
Крім того, критикуючи докази, на які послалась позивачка, апеляційний суд не навів доказів на спростування встановлених на їх основі фактів, обмежившись вказівкою, що ці докази не є переконливими, зокрема, пояснення свідків-сусідів, які були допитані у судовому засідання та попереджені про кримінальну відповідальність за дачу показань, що не відповідають дійсності.
За таких обставин, тягар доведення по справі було покладено лише на позивачку, яка надала суду докази, які на її думку є такими, що підтверджують її позов та є достатніми, за відсутності доказів на спростування поданих протилежною стороною.
Покладаючи на позивачку тягар доведення у тому числі обставин, які передбачені іншою нормою матеріального права (статтею 107 ЖК УРСР), суд апеляційної інстанції порушив статтю 71 ЖК УРСР, відповідно до якої обставини, які підлягають доведенню є зокрема: факт відсутності відповідачки у спірній квартирі, строк такої відсутності та її причини. Саме з приводу цього суд першої інстанції встановив фактичні обставини справи з посилання на надані сторонами докази.
Покладання відповідальності за доведення обставин справи лише на одну сторону без об'єктивного аналізу поданих цією стороною доказів є порушення принципу рівності сторін у цивільному процесі та права на справедливий суд, передбаченого статтею б Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Подібні висновки зазначені у постанові ВС від 14.11.2018 року по справі № 643/11611/16-ц.
6.2. Постановою ВС від 14.11.2018 року по справі № 644/10357/16-ц залишено без змін рушення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог про визнання Особи 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що після закінчення навчання та відрахування з навчального закладу (25.05.2012 року) Особа 1 добровільно залишила спірне жиле приміщення, фактично разом із сином, який народився після закінчення навчання (02.12.2012 року), проживає за іншою адресою. З позовом про усунення перешкод в користуванні спірним приміщенням (вселення) до суду не зверталась, врахувавши, що причини її відсутності понад шість місяців у гуртожитку навчального закладу не є поважними, прийнявши до уваги те, що житло надавалось Особі 1 тимчасово, на період навчання, а також врахувавши необхідність використання гуртожитку для проживання учнів Центру професійно-технічної освіти № 1 м. Харкова, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про наявність правових підстав для визнання Особи 1 такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням.
6.3. Постановою ВС від 21.02.2018 року по справі № 645/2041/14-ц залишено без змін рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову про визнання Особи 1 та Особи 2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що відповідачі були відсутні у спірній квартирі у зв'язку із конфліктними відносинами з позивачем, який перешкоджав їм користуватися житлом, проте у спірній квартирі знаходились їх речі та вони періодично відвідували житло. Можливості там постійно проживати не мали, оскільки позивач без їхньої згоди вселив у квартиру сім'ю доньки. Також на підтвердження того, що вони ніколи не втрачали інтересу до спірної квартири відповідачі надали копії квитанцій про оплату комунальних послуг на особовий рахунок по спірній квартирі за період з 2011 року по 2015 рік включно. Саме по собі не проживання у спірній квартирі не є безумовними підставами для визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. З огляду на зазначене, колегія суддів вважала, що позивачем не надано об'єктивних та переконливих доказів на підтвердження не проживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців.
Практика місцевих судів м. Харкова і Харківської області та Харківського апеляційного суду і Апеляційного суду Харківської області.
З огляду на диспозицію статей 71, 72, ч. 2 ст. 107 ЖК УРСР для задоволення позовним вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, доказуванню підлягає: 1) встановлення відсутності особи понад 6 місяців (в окремих випадках понад 12 місяців) та 2) встановлення поважності такої відсутності.
Законодавство не містить вичерпного чи навіть наближеного переліку доказів, з яких можна встановити вказані обставини. З огляду на дані надані місцевими судами Харківської області у таких справах у якості доказів використовувались: показання свідків; різного виду акти про відсутність осіб понад встановлені строки; дані про перетин державного кордону; дані про проживання особи в іншому місті; інформація з правоохоронних органів та балансоутримувачів майна про відсутність заяв з боку відповідачів про перешкоджання їм користуватись їх житлом; інформації з медичних установ про кількість звернень відповідачів за медичною допомогою; дані від Міністерства юстиції України про знаходження осіб у виправних установах; інформація щодо відсутності даних про визнання відповідача недієздатним або обмежено дієздатним та інші.
Таким чином, у кожній окремій справі суд оцінює докази у їх сукупності та ухвалює рішення.
Так, заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду від 26.12.2019 року по справі № 644/6979/19, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду м. Харкова від 10.03.2020 року позовні вимоги про визнання особи таким, що втратив право користування житловим приміщенням задоволено.
Рішення мотивовано тим, що позивач надав достатні докази того, що відповідач без поважних причин не проживає у житловому приміщенні. Так судом досліджено наступні докази: дані про наявність заборгованості по комунальній платі; довідки з поліції та КП «Жилкомсервіс» про відсутність від відповідача заяв про перешкоджання позивачем йому проживати у житловому приміщенні; дані з окружної лікарні, що відповідач не укладав декларацію з лікарем та медична картка його не заводилась; дані з прикордонної служби, що відповідач кордон не перетинав; дані з міністерства юстиції, що відповідач не відбуває покарання; дані від управління праці і соціального захисту, що відповідач не визнавався недієздатним чи обмежено дієздатним; акт складений позивачем у присутності 3-х свідків, які були допитані у судовому засіданні. На підставі усіх сукупно зібраних доказів було ухвалено вказане рішення.
Вказані рішення в касаційному порядку не оскаржувались.
В іншій справі суд оцінивши докази вважав їх недостатніми для задоволення позову. Заочним рішенням Лозівським районним судом Харківської області від 09.10.2018 року по справі № 629/3458/18 відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Заочне рішення мотивовано тим, що позивачка вказувала в позові, що відповідач не проживає з нею однією сім’єю, фактично проживає в іншому місті, найменування якого їй не відомо, вона з ним не спілкується, відповідач не цікавиться квартирою та утриманням квартири, не сплачує за комунальні послуги, не проживає в квартирі понад 1,5 роки. Зазначала, що факт не проживання відповідача можуть підтвердити чисельні свідки: знайомі та сусіди, при цьому позивач не вказує, хто саме ці особи, до суду не подавав заяви в порядку ст. 91 ЦПК України про виклик цих свідків. Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач не доказав відсутності відповідача понад встановлені строки.
Вказане заочне рішення не оскаржувалось.
1.1. Проблемним питанням є прийняття у якості доказів різноманітних актів про відсутність особи понад встановлені строки. Вказані акти, які подавали позивачі, були різним чином оформленні. Здебільшого акти складались у присутності 3-х інших осіб (зазвичай сусідів, а інколи інших мешканців спірного житла). Мали місце випадки оформлення таких актів місцевими депутатами, балансоутримувачами будинку, з підписами адвокатів позивачів та інші.
В кожній окремій справі суди по-різному оцінювали вказані акти. В деяких випадках суди вважали належними та достатніми доказами для того щоб задовольнити позовні вимоги.
Так, рішенням Чугуївського районного суду Харківської області від 26.02.2018 року по справі № 636/3147/17 позовні вимоги задоволено, визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням Особу 1.
Рішення мотивовано тим, що з акту складеному мешканцями смт. Новопокровка вбачається, що відповідач з травня 2016 року за вказаною адресою не мешкає.
Рішення не оскаржувалось.
В іншій справі № 636/5424/18 заочним рішенням Чугуївського районного суду Харківської області від 04.04.2019 року позовні вимоги задоволено, визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням відповідача.
Заочне рішення мотивовано тим, що відповідач за ордером у 2001 році вселився в гуртожиток Чугуївського професійного аграрного ліцею, однак з 02.01.2014 року у вказаному житловому приміщенні не проживає, що встановлено з актів про тривале не проживання у вказаному гуртожитку, які складені на підставі інвентаризації призначеної директору ліцею. Крім того, утворилась заборгованість за комунальні послуги, що говорить про те, що відповідач не несе витрат на утримання майна.
Заочне рішення не оскаржувалось.
У справі № 631/1239/18 постановою Харківського апеляційного суду від 23.10.2019 року скасовано рішення Нововодолазького районного суду Харківської області від 19.06.2019 року про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції по іншому оцінив докази, а саме прийняв як належний доказ акт депутата Нововодолазької селищної ради від 26.10.2018 року про те, що відповідач ніколи за зареєстрованою адресою не проживала. Хоча суд першої інстанції вважав, що вказаний акт формулює обставини в загальному вигляді, тобто не містить конкретних вказівок на дати реєстрації, фактичного проживання чи не проживання, причини відсутності відповідача, а свідки, вказані в акті депутата, в судовому засіданні не допитувались.
Постанова апеляційного суду не оскаржувалась.
Однак існує інша позиція, коли суди не приймають подібні акти, як належні докази оскільки вважають, що ті особи, які їх складають не можуть точно знати про відсутність відповідачів понад встановлені строки або такі акти складені не компетентними органами.
Так, заочним рішенням Валківського районного суду Харківської області від 09.09.2019 року по справі № 615/929/19, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 05.12.2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання особи таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Рішення мотивовані тим, що позивач не доказав, що відповідач відсутній у житловому приміщені понад законодавчо встановлені строки, а акт обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства, складений техніком абонвідділу КП «Благоустрій» та при 3-х свідках (сусідах) не є належним доказом відсутності відповідача, оскільки ті, хто його підписали не можуть володіти повною інформацією про те, чи мешкає особа у вказаному приміщенні.
Рішення в касаційному порядку не оскаржувались.
Подібне зазначено і в заочному рішенні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 09.12.2019 року по справі № 644/2500/19, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 10.03.2020 року, яким відмовлено у задоволенні позову про визнання особи таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Вказані рішення мотивовані тим, що позивач не довів відсутності у житловому приміщенні понад встановлені строки, а наявність актів складених позивачем та його адвокатом у присутності двох свідків судом не прийнято до уваги, оскільки акти складені не компетентними органами.
Постанова в касаційному порядку не оскаржувалась.
У справі № 644/4844/18 апеляційний суд наголосив на необхідності підтвердження підпису осіб, що підписали такий акт підписом балансоутримувача будинку. Так, постановою Харківського апеляційного суду від 13.03.2019 року скасовано заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 04.12.2018 року про задоволення позову та ухвалено нове рішення про відмову у позові про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що позивач не довів, що відповідач відсутній у житловому приміщенні понад встановлені строки. При цьому суд не прийняв до уваги акт про не проживання підписаний позивачем та 2- сусідами через не можливість підтвердження підписів цих осіб, оскільки вони у якості свідків допитані не були, а підпис балансоутримувача будинку відсутній. Крім того, суд не прийняв до уваги показань 3-х свідків через те, що їх покази не є беззаперечними доказами, оскільки вони не можуть бути достовірно обізнані щодо факту постійного не проживання відповідачем.
Постанова в касаційному порядку не оскаржувалась.
Таким чином, можна зробити висновок, що судді по-різному відносяться до таких актів та дають їм оцінку. Зокрема звертають увагу на те, хто складає ці акти та чи можуть вказані особи знати або встановити відсутність відповідачів понад встановлені строки. Окремі судді вимагають, щоб такі акти обов’язково були складені за участі балансоутримувача будинку або управляючої компанії, інші вважають за необхідне допитати у якості свідків осіб, що підписують такі акти.
1.2. Іншим проблемним питанням є оцінка показань свідків у справах про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Зазвичай суди приймають покази свідків, як належні докази разом з іншими доказами, що є в матеріалах справи.
Так, наприклад, Постановою Харківського апеляційного суду від 13.02.2020 року по справі № 646/6421/19 відмовлено Харківській міській раді у задоволенні апеляційної скарги, а заочне рішення Червонозаводського суду м. Харкова від 21.11.2019 року про задоволення позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням залишено без змін.
Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції належним чином прийняв до уваги показання допитаних у якості свідків сусідів, які вказали, що Особа 1 не мешкає у квартирі з березня 2016 року, тобто понад законодавчо встановлені строки.
Справа в касаційному порядку не оскаржувалась.
Однак мала місце й інша позиція, коли покази свідків не приймались з різних причин.
Так, рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19.03.2019 року по справі № 644/8991/18, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 06.08.2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Рішення мотивовані тим, що позивач не довів період відсутності відповідача та причини його відсутності у житловому приміщенні. При чому суд не взяв до уваги показання свідків, оскільки вони не проживають у вказаній квартирі та їм не може бути достовірно відомо період відсутності відповідача та причини такої відсутності. Інших достовірних доказів, в тому числі актів складених певними установами (як вказано в рішеннях суду) про відсутність відповідачів у квартирі не надано.
Справа в касаційному порядку не оскаржувалась.
Критично оцінено показання свідків і в іншій справі № 639/7209/18, в якій рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 28.03.2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 30.07.2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Так, в судових рішеннях зазначено, що оскільки свідки мешкають у спірному житлі, то вони можуть бути зацікавлені у розгляді вказаної справи.
Таким чином, для встановлення фактичних обставин справи, а саме відсутності особи понад встановлені строки, варто керуватись не тільки показаннями свідків, але й іншими, в тому числі письмовими доказами, оцінюючи усі докази у сукупності.
Законодавчо встановлено тільки окремі випадки збереження житла за особою понад 6 місяців (ч. 3 ст. 71 ЖК УРСР), однак вказаний перелік причин поважності не є вичерпним. У кожному окремому випадку суд оцінює поважність відсутності особи понад встановлені строки та ухвалює рішення.
2.1. Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 19.06.2019 року по справі № 613/1299/18 відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання особи такої, що втратила право користування житловим приміщенням.
Рішення мотивовано тим, що хоча відповідач дійсно був відсутній понад один рік у житловому приміщенні, однак відповідач є військовослужбовцем за контрактом з серпня 2016 року по теперішній час, тому суд вважав поважною причину відсутності відповідача у спірному житлі на підстав п. 1 ч. 3 ст. 71 ЖК УРСР.
Вказане рішення не оскаржувалось.
2.2. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 29.10.2018 року по справі № 644/9120/16 відмовлено у задоволенні первісного позову про визнання особи такої, що втратила право користування житловим приміщенням та задоволено зустрічні позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом, вселення та стягнення збитків в розмірі орендної плати за наймання іншого житла. Постановою Харківського апеляційного суду від 15.01.2019 року скасовано рішення в частині стягнення збитків та відмовлено у позові в цій частині через недоведеність понесених витрат.
Рішення мотивовано тим, що відповідачка була відсутня разом з дитиною у житловому приміщенні з 2015 року через дії позивача (колишнього чоловіка), який вчиняв перешкоди у вселенні в житло, через що вона вимушена була винаймати інше житло. Вказані обставини встановлені за допомогою показань свідків. Таким чином, суд вважав поважними причини відсутності відповідача у житловому приміщенні понад встановлені строки.
Рішення не оскаржувалось.
2.3. Постановою Апеляційного суду Харківської області від 17.07.2018 року по справі № 643/15409/17 скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 19.04.2018 року про задоволення позову та ухвалено нове рішення про відмову у позові про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Постанова мотивована тим, що хоча відповідачі і не проживають у житловому приміщенні, але це є вимушеною мірою, оскільки позивач чинить їм перешкоди, бо замінив замки на вхідних дверях, а ключів не надав. Крім того, відповідачі продовжують сплачувати комунальні послуги, що свідчить про те, що вони не втратили інтерес щодо житла.
В касаційному порядку постанова не оскаржувалась.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
З огляду на зазначені норми права не можливо визнати власника житлового приміщення (або його частки) таким, що втратив право користування ним.
Так, рішенням Лозівського районного суду Харківської області від 21.03.2018 року по справі № 629/1777/17, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 23.05.2018 року відмовлено у задоволенні первісного позову про визнання особи таким, що втратив право користування житловим приміщенням та задоволено зустрічні позовні вимоги про поділ спільного майна подружжя.
Рішення мотивовані тим, що житлове приміщення підлягає поділу між колишніми членами подружжя на підставі ст.ст. 60, 69, 70, 71 Сімейного кодексу України, а тому не має підстав для задоволення первісного позову, оскільки не можна власника майна визнати таким, що втратив право користування житлом, тому що це буде порушенням його права власності.
До касаційного суду рішення не оскаржувалось.
Відповідно до абз. 3 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Таким чином, окремого рішення про зняття особи з реєстраційного обліку не вимагається, а тому додаткові позовні вимоги в частині зняття відповідача з реєстраційного обліку задоволенню не підлягають. У випадку ж відмови уповноваженого державного органу зняти з реєстраційного обліку на підставі рішення суду про визнання особи такої, що втратила право користування житловим приміщенням заявник в праві оскаржити таку відмову до адміністративного суду.
Так, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 10.12.2018 року по справі № 640/17375/18 задоволено частково позовні вимоги, визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням Особу 1. В частині зняття з реєстраційного обліку відмовлено у позові.
Рішення мотивовано тим, що відповідач відсутній у житловому приміщенні понад встановлені строки. У частині відмову у позові суд зазначив, що відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням є підставою для зняття уповноваженим органом з реєстрації місця проживання відповідача, тому позовні вимоги щодо зняття з реєстрації місця проживання заявлені передчасно. Позивач фактично просить суд вирішити питання, що відносяться до компетенції органів державної влади без їх попереднього рішення.
Рішення не оскаржувалось.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного процесуально кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом (принцип диспозитивності).
Способи захисту цивільних прав встановлені ст. 16 ЦК України та іншими нормативно-правовими актами. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з’ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб (арк. 6 аналізу практики застосування судами ст. 16 ЦК України підготовленого Верховним Судом України).
Таким чином, позивач сам обирає спосіб захисту порушеного права, а суд встановлює можливість застосування даного способу та обґрунтованість порушення прав позивача. У випадку ж обрання позивачем неналежного способу захисту права, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог.
Так, рішенням Орджоникідзевського районного суду м. Харкова від 16.11.2018 року по справі № 644/5937/18, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 13.02.2019 року відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання особи такої, що втратила право користування житловим приміщенням.
Рішенням мотивовані тим, що відповідачка є дружиною колишнього власника квартири. Судом встановлено, що відповідач не є членом сім'ї позивача, отже підстави для застосування ст. 405 ЦК України до спірних правовідносин відсутні. Враховуючи вищезазначене, належним способом захисту в даному випадку є право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном у відповідності до положень ст. 391 ЦК України. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
В касаційному порядку рішення не оскаржувались.
Висновки
З огляду на практику розгляду справ про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням слід зазначити, що місцеві суди м. Харкова і Харківської області здебільшого вірно розглядають справи із правильним застосуванням норм діючого Законодавства.
Через специфіку застосування вказаного способу захисту права, справи в більшості випадків розглядаються за відсутності відповідачів та в апеляційному порядку оскаржуються рідко. Дані вказаного узагальнення показали, що суди по різному оцінюють певні докази та обставини справи, через що велику вагу у вказаних справах має суб’єктивний критерій відношення судді до того чи іншого доказу. Це викликане скудністю нормативного врегулювання вказаних правовідносин, застарілістю норм права та рідкістю складання правових позицій Великої Палати ВС стосовно житлових правовідносин. Крім того, різна практика Верховного Суду не сприяє єдності такої практики в судах першої та апеляційної інстанції.
Таким чином, для уникнення помилок у майбутньому та покращення якості відправляння судочинства вважаємо за доцільне донести дане узагальнення до суддів місцевих судів та рекомендувати слідкувати за змінами у практиці Верховного Суду.
Суддя судової колегії судової палати
у цивільних справах
Харківського апеляційного суду О. В. Маміна
Начальник відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду А. В. Киричок
_03_03.png)
