flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Узагальнення про звернення стягнення на предмет іпотеки після проведення ліквідаційної процедури боржника

Проблемні питання, які виникли під час розгляду справ про звернення стягнення на предмет іпотеки після проведення ліквідаційної процедури боржника

 

 

Вступ …………………………………………………………………………1

Правове регулювання, поняття та зміст……………………………………1

Статистичні дані ………………………………………………………..……5

Практична частина …………………………………………………………..6

Висновки та рекомендації …………………………………………………24

 

Вступ

 

Дане узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи Харківського апеляційного суду на І півріччя 2020 року.

При підготовці узагальнення використані дані перегляду процесуальних документів судів першої інстанції м. Харкова та Харківської області, дані Харківського апеляційного суду та Верховного Суду щодо практики вирішення спорів про звернення стягнення на предмет іпотеки після проведення ліквідаційної процедури боржника.

 

Правове регулювання, поняття та зміст

При вирішенні справ цієї категорії суди керуються такими нормативно правовими актами як: Цивільний кодекс України, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Кодекс України з процедур банкрутства, Цивільний кодекс України, Закон України «Про іпотеку».

Умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів було врегульовано Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

21 жовтня 2019 року цей закон втратив чинність, оскільки був прийнятий Кодекс України з процедур банкрутства (надалі КУзПБ), який набрав чинності 21 квітня 2019 року. Цей кодекс спрощує процедуру банкрутства, збільшує відповідальність боржника за порушення закону, пропонує нову процедуру банкрутства фізосіб та перешкоджає можливим зловживанням зі сторони компаній-боржників.

Кодекс з процедур банкрутства складається з чотирьох книг: перша книга регулює загальні положення та строки, друга - діяльність арбітражних керуючих, третя - питання банкрутства юридичних осіб. Четверта книга є новелою в українському законодавстві - передбачає банкрутство фізичних осіб.

Відповідно до статті 1 КУзПБ, банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Кодексом, грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури.

Провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом України з процедур банкрутства, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України (стаття 2 КУзПБ).

Наслідки визнання боржника банкрутом зазначені у статті 59 КУзПБ.

Провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливостей кредиторів і санаторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута.

Усі зазначені процедури складають цілісне і відокремлене від позовного процесі провадження, метою якого є задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Саме така правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року (провадження № 14-52цс18).

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку» (абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку»).

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії договору іпотеки. Закінчення строку дії кредитного договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань (частина четверта статті 631 ЦК України).

Частинами першою та другою статті 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статей 1,11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавцем є особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель. Іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачені статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Так, іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку».

Згідно з цією статтею у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки за цим Законом здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Системний аналіз статей 17, 33 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку, що припиняє іпотеку реалізація іпотечного майна, здійснена у один із способів, визначених цим Законом.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 26 червня 2013 року у справі № 6-58цс13 відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

 

Статистичні дані

Відповідно до даних судів першої інстанції у період з 2018 - по I півріччя 2020 року, справи про звернення стягнення на предмет іпотеки після проведення ліквідаційної процедури боржника, перебували в таких судах як:

Дзержинський районний суд м. Харкова 4 справи,

 Харківський районний суд Харківської області - 2,

Червонозаводський районний суд м. Харкова - 2,

Чугуївський міський суд Харківської області- 5 справ.

 В інших судах першої інстанції за наданою інформацією, вищезазначена категорія справ не розглядалась.

Апеляційним судом Харківської області та Харківським апеляційним судом у період з 2018 року – по І півріччя 2020 року, відповідно до Єдиного реєстру судових рішень, було розглянуто близько 48 справ, які стосувались звернення стягнення на предмет іпотеки після ліквідаційної процедури боржника. Виходячи з цих даних, зауважимо, що не всі суди першої інстанції надали достовірну інформацію щодо розгляду справ даної категорії.

 

Практична частина

Спірним у судовій практиці виявилося питання щодо правомірності та законності продажу іпотечного майна, після скасування судового рішення, в порядку виконання якого, було здійснено його продаж.

 

На сьогоднішній день існує дві позиції розгляду даного питання.

Як приклад, розглянемо рішення Харківського районного суду Харківської області, від 18 березня 2019 року, по справі № 635/8732/14-ц, де банк просив визнати недійсними правочини, застосувати наслідки їх недійсності, а також визнати недійсними свідоцтва (дане рішення  не оскаржувалось та набрало законної сили).

 З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника (пункт 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 26 червня 2013 року у справі № 6-58цс13 відчуження майна, переданого в іпотеку, під час проведення ліквідаційної процедури боржника здійснюється у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Положеннями цього Закону не передбачено згоди іпотекодержателя на відчуження предмета іпотеки за договором, що укладається під час ліквідаційної процедури боржника, яка здійснюється в межах справи про банкрутство.

Процедура реалізації майна на аукціоні фактично полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, до покупця - учасника аукціону, враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення аукціону, складання за результатами його проведення акту про передання права власності фактично є оформлення договірних відносин купівлі-продажу на аукціоні тобто правочином, а також відчуження майна з аукціону відноситься до угод купівлі-продажу і така угода може визнаватися недійсною на підставі норм цивільного законодавства України.

 

Харківський апеляційний суд (далі - ХАС) у постанові від 30 січня 2020 року по справі № 638/6877/14-ц, з цього приводу зазначає наступне ( дане рішення не оскаржувалось та набрало законної сили, повний текст рішення - http://reestr.court.gov.ua/Review/87393522 ) .

Іпотека не підлягає відновленню з часу вчинення первинного запису у Державному реєстрі іпотек внаслідок скасування касаційним судом попередніх судових рішень господарських судів, дане скасування лише припинило процедуру банкрутства. Якщо постанова касаційного суду не містить рішення про визнання недійсним аукціону чи договорів купівлі-продажу спірного предмета іпотеки нерухомого майна, то відносно них діє та неспростована ст. 204 ЦК України презумпція правомірності правочину. Така сама правова позиція була викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2416/17, в якій за аналогічних обставин щодо відчуження іпотечного майна в процедурі банкрутства та аналогічних вимог заставного кредитора щодо звернення стягнення на колишній предмет іпотеки - касаційний суд у п. 42 згаданої постанови зазначив, що скасування судових рішень у справі про банкрутство не спростовує правомірності правочину (аукціону), вчиненого на виконання скасованого рішення суду. Скасовані касаційним судом попередніх судових рішень господарських судів щодо банкрутства боржника Особа 2 не призводять до тих правових наслідків, які визначені у ч. 1 ст. 206 ЦК України, двосторонньої реституції, оскільки у даному випадку скасовані рішення господарських судів першої інстанції не мали значення правочину (не були джерелом права власності на спірне нерухоме майно).

 

Проте, вже інша правова позиція висловлена Верховним Судом від 22 січня 2020 року по справі  № 646/4428/16-ц, з приводу факту скасування судовим рішенням судових рішень, на підставі яких знято арешт з майна боржника(повний текс рішення http://reestr.court.gov.ua/Review/87115203 ).

У справі, що переглядається, установлено, що запис про іпотеку ТОВ «ОТП Факторинг Україна» вилучено з Єдиного реєстру заборон у процесі банкрутства ФОП Особа 3, розпочатої на підставі постанови господарського суду Харківської області від 02 липня 2010 року, яка скасована постановою Вищого господарського суду України від 01 грудня 2011 року.

Установивши факт переходу до особи  права власності на спірне нерухоме майно в ході ліквідаційної процедури під час виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна та факт скасування судовим рішенням судових рішень, на підставі яких знято арешт з майна боржника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що на відповідача не поширюється статус іпотекодавця за іпотечним договором.

Викладене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що у зв`язку зі зміною власника іпотечного майна, яким на підставі договору купівлі-продажу став відповідач, останній не набув статусу іпотекодавця.

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, постанова від 9 жовтня 2019 року, справа № 390/669/17, зазначає(повний текст рішення http://reestr.court.gov.ua/Review/85390244 ).

Зазначена у статті 17 Закону України «Про іпотеку» підстава припинення іпотеки - реалізація предмета іпотеки у порядку цього Закону - не є тотожною продажу майна на аукціоні відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а зняття обтяження зі спірного майна у порядку статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не можна ототожнювати із припиненням іпотеки, так як обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що реалізація переданого Особа 2 в іпотеку майна відбулася у межах ліквідаційної процедури без згоди іпотекодержателя у порядку виконання постанови господарського суду Харківської області від 29 березня 2011 року, яка у подальшому скасована із припиненням провадження у справі, дійшов обґрунтованого висновку про те, що продаж іпотечного майна з аукціону не припинив іпотеку і вона зберегла свою силу для нового власника.

 

Статус особи, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки та реалізоване в межах ліквідаційної процедури.

 

У своїй постанові від 6 березня 2018 року, по справі № 640/19896/13-ц, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 3839 Закону України «Про іпотеку».( повний текст рішення http://reestr.court.gov.ua/Review/72850621)

Така сама позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, у постанові від 11 квітня 2018 року по справі № 638/18822/13-ц (повний текст рішення http://reestr.court.gov.ua/Review/73369098)

У пункті 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури скасовується арешт. накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника.

Особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

 

У постанові ВС від 05 грудня 2018 року, по справі № 2-638/519/15-ц, зазначено, що зняття обтяження на спірне майно не є підставою для припинення іпотеки, обтяження тягне за собою лише право обмеження розпорядженням майном (даного рішення немає в ЄДРСР, вищезазначеним рішенням скасовано рішення Апеляційного суду Харківської області та залишено в силі рішення суду першої інстанції).

Короткий зміст справи. Судом установлено, що 05 жовтня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» (у подальшому назва змінена на ПАТ «УкрСиббанк») та Особа 2 укладено договір споживчого кредиту. Того ж дня на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між АКІБ «УкрСиббанк» та Особа 2 було укладено договір іпотеки

Постановою господарського суду Харківської області від 22 листопада 2010 року ФОП Особа 2 визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою господарського суду Харківської області від 14 грудня 2010 року зобов'язано приватного нотаріуса зняти заборону відчуження об'єкта нерухомості та вилучити запис із Державного реєстру іпотек щодо квартири.

16 грудня 2010 року арбітражним керуючим ліквідатором боржника ФОП Особа 2 – Особа 5 було продано вказану квартиру Особа 4.

27 грудня 2010 року між Особа 4 та Особа 1 було укладено договір купівлі-продажу однокімнатної квартири  посвідчений приватним нотаріусом.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2011 року ухвалу господарського суду Харківської області від 14 грудня 2010 року скасовано.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17 серпня 2011 року постанову господарського суду Харківської області від 22 листопада 2010 року скасовано, провадження у справі припинено, у зв'язку з чим приватним нотаріусом  повторно внесено запис про обтяження іпотекою спірної квартири. У лютому 2012 року на ім'я ОСОБА_1 надійшли вимоги ПАТ «УкрСиббанк», відповідно до яких йому запропоновано погасити кредитну заборгованість та звільнити житлове приміщення.

 Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, припинення договору, з якого виникає забезпечене іпотекою зобов'язання, зіставляють із підставами для припинення права іпотеки. Однак, при цьому слід ураховувати, що відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Будь-які охоронні зобов'язання, які випливають з основного зобов'язання, не повинні припиняти дію зобов'язань, які забезпечують основне зобов'язання, яке залишилось невиконаним.

Змістом частин першої, другої статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення до суду з позовною заявою про звернення стягнення на предмет застави.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку». Відповідно до пункту 6 частини першої статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення статті 17 Закону України «Про іпотеку» містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі № 6-1685цс16.

За таких обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що зняття обтяження на спірне майно є підставою для припинення іпотеки та фактично ототожнив ці поняття, не звернувши уваги, що обтяження тягне за собою лише право обмеження розпорядженням майном.

 

Великою палатою Верховного суду у постанові від 29 травня 2019 року по справі№ 668/9978/15-ц, зазначено, що зняття обтяження за відповідними нормами законодавства про банкрутство не припиняє іпотеку, а обмежує право іпотекодержателя самостійно, поза межами ліквідаційної процедури, здійснювати дії із реалізації предмета іпотеки (повний текст рішення http://reestr.court.gov.ua/Review/82998045 )

 

Юрисдикція та включення іпотеки до ліквідаційної маси.

З моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і концентрація всіх майнових спорів з вимогами до нього у межах справи про банкрутство сприятиме судовому контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залученню всього його майна до ліквідаційної маси та проведенню інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майно, яке перебуває у заставі за підставами, не пов`язаними із здійсненням такою особою підприємницької діяльності (не поширюється на кредитні договори, укладені до 16 жовтня 2011 року)

Постанова Великої Палати Верховного Суду, від 15 травня 2019 року, по справі № 711/3130/13.

Суди встановили, що Господарський суд Черкаської області до 19 січня 2013 року порушив справу про банкрутство та визнав банкрутом ФОП Особа 10 Квартира, яка є предметом іпотеки та забезпечує виконання кредитного договору від 16 січня 2007 року, увійшла до ліквідаційної маси, а вимоги кредитора - ПАТ «Сведбанк», що виникли в тому числі з цього договору та забезпечені заставою, окремо внесено до першої та шостої черг задоволення вимог кредиторів.

Разом з тим ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у квітні 2013 року, тобто після визнання ФОП Особа 10 банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. На час звернення із цим цивільним позовом набрали чинності зміни до пункту 7 частини першої статті 12, статті 16 ГПК України, якими до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, та визначено виключну підсудність таких справ господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Тобто, зверненню до суду із цивільним позовом до боржника передувало визнання його банкрутом у господарській справі з включенням заставленого майна боржника, яке є предметом позову в цивільній справі, до складу ліквідаційної маси.

Аналіз положень процесуального закону та Закону № 2343-XII дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і концентрація всіх майнових спорів з вимогами до нього у межах справи про банкрутство сприятиме судовому контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залученню всього його майна до ліквідаційної маси та проведенню інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

Ураховуючи встановлені у цій справі обставини та зазначені норми процесуального права, вимоги кредиторів до боржника Особа 10 , яку як суб`єкта підприємницької діяльності визнано банкрутом, слід розглядати у межах справи про банкрутство.

Щодо посилання в касаційній скарзі на те, що Особа 10 уклала кредитний та іпотечний договори як фізична особа, а не ФОП, а тому предмет іпотеки не має відношення до підприємницької діяльності відповідача і не може входити до складу ліквідаційної маси відповідно до Закону № 2343-XII, а тому цей спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства, слід зазначити про таке.

З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури строк виконання всіх грошових зобов`язань банкрута вважається таким, що настав; скасовуються обмеження щодо розпорядження майном боржника, визнаного банкрутом; вимоги за зобов`язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред`являтися тільки в межах ліквідаційної процедури; виконання зобов`язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому розділом ІІІ Закону № 2343-XII (частина перша статті 23 цього Закону у редакції, чинній на час визнання ФОП ОСОБА_10 банкрутом).

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси. Майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя (частини перша, друга статті 26 Закону № 2343-XII у зазначеній редакції).

Особливості банкрутства суб`єкта підприємницької діяльності - громадянина визначено статтями 46-49 Закону № 2343-XII у відповідній редакції.

Частиною сьомою статті 48 Закону № 2343-XII (до викладення його у новій редакції згідно із Законом № 4212-VI) встановлено, що постанова господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом та виконавчий лист про звернення стягнення на майно громадянина-підприємця направляються судовому виконавцю для здійснення реалізації майна банкрута. Продажу підлягає все майно громадянина-підприємця, за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси згідно з цим Законом.

Відповідно до частини сьомої статті 47 Закону № 2343-XII у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі - Закон № 3795-VI) до частини сьомої статті 47 Закону № 2343-XII внесено зміни, згідно з якими цю частину викладено у новій редакції - у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом до складу ліквідаційної маси не включається майно громадянина-підприємця, на яке згідно з чинним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майно, яке перебуває у заставі за підставами, не пов`язаними із здійсненням такою особою підприємницької діяльності.

Ці зміни набули чинності 16 жовтня 2011 року. При цьому, згідно з пунктом 2 «Прикінцеві положення» Закону № 3795-VI його дія не поширюється на кредитні договори, укладені до набрання ним чинності. До внесення цих змін норми Закону про банкрутство не встановлювали обмежень при формуванні ліквідаційної маси після визнання громадянина-підприємця банкрутом, окрім тих, що передбачені цивільним процесуальним законодавством України (майно, на яке не може бути звернено стягнення). І вирішення таких питань (про включення майна боржника до складу ліквідаційної маси чи виключення з неї) належать до компетенції господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

 

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у своїй постанові від 4 грудня 2019 року, по справі № 761/39876/17 (http://reestr.court.gov.ua/Review/87297892), з приводу юрисдикції зазначив, що справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення предметної юрисдикції справ про вирішення усіх майнові спорів з вимогами до боржника, і їх слід розглядати у порядку цивільного судочинства, якщо станом на 19 січня   2013 року не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

У листопаді 2012 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов`язань» від 2 жовтня 2012 року № 5405-VI (далі - Закон України № 5405-VI), що доповнив розділ X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України про визнання банкрутом в редакції Закону України N 4212-VI пунктом 11, згідно з яким положення Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом) застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом; положення Закону України про визнання банкрутом, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

19 січня 2013 року набрав чинності Закон України про визнання банкрутом у редакції Закону України N 4212-VI (зі змінами, внесеними Законом України № 5405-VI).

Частиною четвертою статті 10 Закону України «Про банкрутство» передбачено, що суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов`язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Таким чином, ГПК України з 19 січня 2013 року встановив для господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, підвідомчість усіх майнових спорів з вимогами до боржників у такій справі.

Вирішуючи питання про визначення предметної юрисдикції справи за позовом до боржника, щодо якого господарським судом була порушена справа про банкрутство, повинні враховуватися положення пункту 11 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року № 4212-VI з подальшими змінами.

Отже, справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення предметної юрисдикції справ про вирішення усіх майнові спорів з вимогами до боржника, і їх слід розглядати у порядку цивільного судочинства, якщо станом на 19 січня 2013 року не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

 

Наявність зареєстрованих осіб в іпотечному майні, яке реалізовується в межах ліквідаційної процедури боржника та виселення цих осіб.

Питання щодо надання особам, яких виселяють з житла, продаж якого здійснюється в межах ліквідаційної процедури, іншого житлового приміщення.

 

У випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов`язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов`язання перед кредитором вважається погашеним.

Наявність зареєстрованих у приміщенні осіб не перешкоджає проведенню прилюдних торгів та укладенню відповідного договору купівлі-продажу майна в межах здійснення ліквідаційної процедури.

Якщо продаж предмета іпотеки здійснюється у примусовому порядку, то попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження квартири, в якій право користування належить малолітній дитині, не потрібен. Така згода потрібна при укладенні договору іпотеки, якщо предметом іпотеки мають право користуватись чи володіти діти, а не при проведенні прилюдних торгів.

Надання особі іншого житлового приміщення при виселенні передбачено нормами житлового законодавства, які підлягають застосуванню до житлових відносин, зокрема щодо виселення, незалежно від того, на якій підставі воно здійснюється. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Постанова ХАС від 28 травня 2019 року, по справі № 645/4330/18-ц

За змістом частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що наявність зареєстрованих у приміщенні осіб не перешкоджає проведенню прилюдних торгів та укладенню відповідного договору купівлі-продажу майна в межах здійснення ліквідаційної процедури.

Посилання арбітражного керуючого щодо реєстрації у спірній квартирі малолітньої особи 2008 року народження як перешкоди в продажу квартири не можуть бути прийняті до уваги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до статей 17,18 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання; держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року, справа № 761/4494/13-ц, провадження № 61-16448св18.

Згідно частини 4 статті 12 Закону «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

Згідно пункту 67 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866, дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким має дитина, надається районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об`єднаної територіальної громади за поданням служби у справах дітей після проведення зазначеною службою перевірки документів за місцем знаходження майна протягом одного місяця з дня надходження заяви на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини лише у разі гарантування збереження її права на житло і оформляється рішенням, витяг з якого видається заявникам службою у справах дітей.

Вказані положення стосуються розгляду звернень на вчинення саме правочинів щодо нерухомого майна дитини, тобто, за результатом добровільних звернень осіб, які мають намір розпорядитися належним дитині майном або майном, на яке у дитини є право користування, і не стосуються примусового відчуження майна.

У даному разі продаж предмета іпотеки здійснюється у примусовому порядку, а тому попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження квартири, в якій право користування належить малолітній дитині, не потрібен. Така згода потрібна при укладенні договору іпотеки, якщо предметом іпотеки мають право користуватись чи володіти діти, а не при проведенні прилюдних торгів.

Крім того, встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Особа 4, Інформація 1 , зареєстрований у спірній квартирі з 04 вересня 2013 року, тобто вже після укладення договору іпотеки.

Щодо виселення відповідачів з квартири, яка є предметом іпотеки, судова колегія зазначає наступне.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і положення статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від25 січня 2018 року № 61-688св17, 14 березня 2018 року № 61-2816св18, 30 травня 2018 року № 61-401св17, 27 червня 2018 року (справа № 367/2506/15-ц, провадження № 61-14134 св 18).

Доводи арбітражного керуючого  щодо тогощо норми законодавства про надання особам, яких виселяють з житла, що є предметом іпотеки, іншого житлового приміщення, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки продаж майна здійснюється в межах ліквідаційної процедури у справі про банкрутство, де ліквідатор не є іпотекодержателем та не звертає стягнення на предмет іпотеки, є безпідставними, оскільки примусова реалізація майна не відбулась, а з таким позовом має право звернутися майбутній власник, якщо буде вважати, що його права порушено. При цьому, судова колегія зазначає, що надання особі іншого житлового приміщення при виселенні передбачено нормами житлового законодавства, які підлягають застосуванню до житлових відносин, зокрема щодо виселення, незалежно від того, на якій підставі воно здійснюється.

 

Непередання коштів на рахунок нотаріуса арбітражним керуючим.

Постанова ХАС, справа № 2011/11209/12, від 19 лютого 2020 року.

У своїй постанові ХАС з цього приводу зазначив настпуне, що факт непередання коштів на рахунок нотаріуса арбітражним керуючим не є підставою для повторного звернення стягнення на предмет іпотеки та покладання обов`язку задоволення вимог за кредитним договором на осіб, що є добросовісними набувачами та не є сторонами за спірним правочинами.

 

Велика Палата Верховного Суду, постанова від 30 травня 2018 року, справа № 635/6730/15-ц

 Якщо, спір між сторонами виник з приводу ненадходження коштів від реалізації іпотечного майна на рахунок банку в процесі задоволення вимог кредиторів у випадку неплатоспроможності боржника, які врегульовані Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», то спір підлягає розгляду господарським судом, а не судом загальної юрисдикції

 

Постанова ХАС по справі № 638/6877/14-ц, від 30 січня 2020 року.

Банк-іпотекодержатель, який є позивачем в цій справі, взяв участь у процедурі банкрутства і був включений арбітражним керуючим на підставі заяви банку до реєстру вимог кредиторів та взяв участь у процедурі банкрутства в якості кредитора за вимогами, забезпеченими спірною іпотекою.

Позивач кредитор та заставодержатель (іпотекодержатель) визнав, що ним були заявлені кредитні вимоги в процедурі банкрутства ФОП Особа 2, які були забезпечені іпотекою спірного нерухомого майна, вони бути розглянуті ліквідатором ФОП Особа 2 Особа 5 та визнані в повному обсязі, на підставі чого відбувся аукціон з продажу предмета іпотеки, який позивач не оспорив. Лише після того, як отриманих від продажу колишнього предмета іпотеки грошових коштів, які були перераховані для сплати аліментів кредиторам першої черги, не вистачило для виплати банку, який належав до кредиторів наступних черг, банк ініціював оскарження процедури банкрутства та звернувся до суду із вимогами про поновлення іпотеки та звернення стягнення на неї до нових власників цього майна, які є добросовісними набувачами.

По даній справі суд зробив наступні висновки.

 

Висновки

Кодекс України з процедур банкрутства безперечно є прогресивним кроком у розвитку вітчизняної правової системи.

Із набуттям чинності КУзПБ процедура банкрутства в Україні зазнає значних змін, які направлені на вдосконалення самої процедури та забезпечення балансу інтересів кредиторів з інтересами боржника. 

Проте, неефективність діючої системи банкрутства в нашій країні є очевидною.

Аналіз судової практики вирішення спорів про звернення стягнення на предмет іпотеки після проведення ліквідаційної процедури боржника, свідчить про те, що склалась неоднозначна практика при вирішенні деяких питань.

Судам необхідно звернути увагу, що справи про банкрутство боржника, порушені господарськими судами до 19 січня 2013 року, не впливають на визначення предметної юрисдикції справ про вирішення усіх майнові спорів з вимогами до боржника, і їх слід розглядати у порядку цивільного судочинства, якщо станом на 19 січня 2013 року не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Верховний суд зазначає, що у статті 17 Закону України «Про іпотеку» підстава припинення іпотеки - реалізація предмета іпотеки у порядку цього Закону - не є тотожною продажу майна на аукціоні відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а зняття обтяження зі спірного майна у порядку статті 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не можна ототожнювати із припиненням іпотеки, так як обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном.

 

Суддя судової палати

з розгляду цивільних справах

Харківського апеляційного суду                                         О.Ю. Тичкова

 

 

Від відділу судової статистики

та узагальнення судової практики

Харківського апеляційного суду                                         А.О. Калюжко