Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Аналіз причин скасування рішень та ухвал суду першої інстанції Харківським апеляційним судом у 2020 році
Мета аналізу:
- надати рекомендації для суддів першої інстанції на підставі даного аналізу для уникнення помилок під час здійснення правосуддя.
Статистичні дані по кількості скасованих судових рішень судів першої інстанції Харківської області в апеляційному порядку
При підготовці аналізу використані статистичні показники перегляду рішень судів першої інстанції Харківської області в апеляційному порядку у 2020 році та копії відповідних судових рішень ХАС.
Результати вивчення статистичних показників апеляційного перегляду справ свідчать про те, що у 2020 році апеляційне провадження завершено по 4197 справах, з яких скасовано судами апеляційної інстанції 1533 (36,5%) судових рішень (935 рішень та 598 ухвал), змінено 433 (10,3%) судових рішень (393 рішення та 40 ухвал).
Кількість завершених апеляційних проваджень у 2020 році залишилася майже такою, як і в 2019 році. Цей показник свідчить про значний обсяг роботи суддів, які здійснювали судочинство протягом всього 2020 року.
Найбільша кількість змінених та скасованих судових рішень припадає на наступні суди:
По місту Харкову:
По Харківській області:
За правилами статті 367 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-19 від 03.10.2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі – ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.
Повноваження суду апеляційної інстанції передбачені статтею 374 ЦПК України, де зазначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право:
1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення;
2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення;
3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених ЦПК України випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині;
4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково;
5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю;
6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції;
7) скасувати ухвалу про відкриття провадження у справі і прийняти постанову про направлення справи для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю;
8) у передбачених ЦПК України випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених в пунктах 1-7 статті 374 ЦПК України.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо:
1) справу розглянуто неповноважним складом суду;
2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою;
3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;
4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі;
5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;
6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;
7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Найбільша кількість рішень та ухвал суду першої інстанції скасовано у зв’язку з неповним встановленням усіх обставин, що мають значення для справи та у зв’язку з невірною оцінкою доказів.
За вказаний період суди першої інстанції також розглядали справи, допускаючи порушення норм матеріального та процесуального права.
Справи у спорах, що виникають із правочинів
(406 скасованих рішення)
Позика, кредит, банківський вклад (301 скасоване рішення).
Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано доказів прийняття спадщини та одержання Особою_3 у спадщину майна достатньою вартістю для задоволення вимог банку і ці обставини виключили можливість задоволення позову позивача до спадкоємця боржника і порядку статті 1282 ЦК України.
Постановою ХАС від 30.05.2019 року скасовано дане заочне рішення, задоволено позовні вимоги ПАТ «Державний ощадний банк України» до Особа_1. Стягнуто з Особа_1 на користь ПАТ «Державний ощадний банк України» заборгованість за додатковим договором № 1 від 06.06.2013 року до договору № 29756 у розмірі 20 721,93 грн., як спадкоємця померлого Особа_2 у межах вартості прийнятого у спадщину майна та стягнуто з Особа_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України витрати по сплаті судового збору 4405 грн.
Апеляційним судом встановлено, що на час вирішення справи судом першої інстанції матеріали справи містили відомості про прийняття Особа_3 спадщини після смерті Особа_2 в передбачений законом строк та про належність спадкодавцю нерухомого майна.
Так, відповідно до відповіді 11 Харківської державної нотаріальної контори від 11.05.2018 року Особа_1 прийняла спадщину після смерті Особа_2 в передбачений законом строк та Особа_2 і Особа_1 належить квартира НОМЕР у м. Харкові, на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12.05.2008 року.
Отже, висновок суду першої інстанції про недоведеність наявності спадкового майна спростовувався матеріалами справи.
Крім того, згідно відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 19.04.2019 року зареєстровано право власності на ½ частину квартири НОМЕР, загальною площею 71,6 кв.м., розташовану за адресою: м. Харків, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, видано П’ятою Харківською міською державною нотаріальною конторою Особа_1.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вартість спадкового майна перевищувала заборгованість Особа_2 за кредитним договором, а отже і рішення суду першої інстанції підлягало скасуванню, з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції всупереч положень статті 263 ЦПК України не з’ясував, що відповідач Особа_1 мешкав за іншою адресою, внаслідок чого розглянув справу за його відсутністю та без його повідомлення у передбаченому статті 128 ЦПК України порядку.
ТОВ «Вердикт Фінанс» не повідомив суд першої інстанції та суд не з’ясував, що на день звернення до суду з позовом вже був розглянутий аналогічний спір та рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 17.04.2013 року по справі № 1527/2-192/11 за позовом ТОВ «Вердикт Фінанс» стягнуто з Особа_1 заборгованість за кредитним договором від 18.05.2006 в розмірі 171 302,71 грн, яка складається: із заборгованості за основним та простроченим кредитом 152 987,54 грн, заборгованості по строковим та простроченим процента за користування кредитом 15 301,45 грн, пені за несвоєчасне погашення заборгованості по кредиту в розмірі 2 067,50 грн та по процентам в розмірі 946,22 грн.
При цьому ТОВ «Вердикт Фінанс» визнав доводи скарги про відсутність у справі доказів на підтвердження розміру заявлених у даній справі позовних вимог. За таких обставин визнано доведеними доводи скарги про необґрунтованість позову. ТОВ «Вердикт Фінанс» всупереч передбаченому статтями 12, 81 ЦПК України процесуальному обов’язку не довів ті обставини, на які він посилався, як на підставу своїх вимог.
Таким чином, у рішенні суду першої інстанції не було передбачених статтями 554, 589-590, 1050, 1054, 1077 ЦК України, підстав для задоволення позову та звернення стягнення на предмет застави – автомобіль.
Згідно із наданою під час розгляду апеляційної скарги довідки від 09.01.2020 ТОВ «Вердикт Фінанс» повідомив Особа_1 про те, що заборгованість по кредитному договору від 18.05.2006 року погашено, ТОВ «Вердикт Фінанс» фінансових та майнових претензій не мав.
Таким чином, судом першої інстанції було не повністю з’ясовані обставини, що мають значення для справи; ухвалено оскаржене рішення при недоведеності обставин, що мають значення для справи, які судом першої інстанції визнано встановленими; порушено норми процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. Таким чином, суд апеляційної інстанції скасував оскаржене рішення повністю та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Надання послуг – 27 скасованих рішень.
Постановою ХАС від 14.09.2020 року по справі № 953/20029/19 скасовано рішення Київського районного суду м. Харкова від 17.06.2020 року та ухвалено нову постанову, задоволено частково позовні вимоги Особа_1 до КП «Харківводоканал», зобов`язано КП «Харківводоканал» не відображати на особовому рахунку Особа_1 заборгованість за послуги з централізованого водопостачання та водовідведення попереднього власника квартири.
Матеріали справи вказували, що Особа_1 – власник квартири НОМЕР по вул. Отакара Яроша в м. Харкові, що підтверджено договором купівлі-продажу від 20.05.2019 року засвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чорнобровкою І.В. Право власності було зареєстровано в установленому законом порядку. У Особа_1, як власника квартири виник обов`язок щодо оплати за надані комунальні послуги з 20 травня 2019 року.
На адресу м. Харків, вул. Отакара Яроша кв. НОМЕР, на ім’я Особа_1, надійшло попередження про відключення від послуг з централізованого водопостачання та водовідведення, у зв’язку з заборгованістю за надані послуги у розмірі 14 681,59 грн. 09.09.2019 року Особа_1 звернулася до відповідача з листом, в якому просила відкрити новий особовий рахунок, без урахування заборгованості попереднього власника квартири з моменту набуття права власності на квартиру з 20.05.2019 року. Листом від 23.09.2019 року їй було відмовлено у відкритті нового особового рахунку та зняття заборгованості попереднього власника.
Як передбачено статтею 14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.
Зважаючи на те, що КП «Харківводоканал» в листі зазначив, що заборгованість Особа_1 за період з 20.05.2019 року по 30.09.2019 року становила 652,37 грн., водночас, включив борг попереднього власника в рахунок про сплату за надані послуги Особа_1 та звертався до неї з повідомленням про відключення, суд дійшов висновку про неправомірність нарахування позивачу заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань колишнього власника квартири за період до 20.05.2019 року.
Представником відповідача не наведено доказів виникнення у позивача зобов`язань по погашенню заборгованості за житлово-комунальні послуги, яка виникла у попереднього власника квартири.
Такий правовий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду від 01.09.2020 року у справі № 686/6276/19.
У зв’язку з чим, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в повному обсязі не ґрунтувався на законі, тому рішення суду підлягало скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006 року).
Страхування (16 скасованих рішень).
Постановою ХАС від 23.12.2020 року по справі № 616/6/19-ц рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 23.07.2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, задоволено позов ПАТ «Страхова компанія «Універсальна» до Особа_1 про відшкодування матеріальної шкоди. Стягнуто з Особа_1 на користь ПАТ «Страхова компанія «Універсальна» 57 966,36 грн страхового відшкодування та 4405,00 грн судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки розмір фактичного відшкодування страховика потерпілої не перевищує розміру ліміту відшкодування за договором страхування відповідача, а тому в задоволенні позову відмовлено.
Відповідно до частин шістнадцятої, сімнадцятої статті 9 Закону України «Про страхування» страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник. Непрямі збитки вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. У разі коли страхова сума становить певну частку вартості застрахованого предмета договору страхування, страхове відшкодування виплачується у такій же частці від визначених по страховій події збитків, якщо інше не передбачено умовами страхування.
Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком (частина перша статті 25 Закону України «Про страхування»).
Згідно з частиною другою статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений у випадках, встановлених законом.
Відповідно до статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Аналогічне положення міститься у статті 27 Закону України «Про страхування».
У таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика (суброгація). При суброгації нового зобов`язання з відшкодування збитків не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого в деліктному зобов`язанні.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов`язків свого попередника.
Таким чином, заміною кредитора деліктне зобов`язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов`язок з відшкодування шкоди не виконала.
При застосуванні наведених норм права підлягає врахуванню правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 755/18006/15-ц, (пункти 68-70), в якому зазначено, що стаття 1191 ЦК України та стаття 38 Закону № 1961-IV, з одного боку, і стаття 993 ЦК України та стаття 27 Закону України «Про страхування», з іншого боку, регулюють різні за змістом правовідносини. У випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього. За умов, передбачених у статті 38 зазначеного Закону, цей страховик набуває право зворотної вимоги (регрес) до завдавача шкоди на суму виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Згідно зі статтями 993 ЦК України та 27 Закону України «Про страхування» до страховика потерпілого переходить право вимоги до завдавача шкоди у деліктному зобов`язанні у межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування. Після такої виплати деліктне зобов`язання не припиняється. У ньому відбувається заміна кредитора: до страховика потерпілого переходить право вимоги, що належало цьому потерпілому у деліктному зобов`язанні, у межах виплаченого йому страхового відшкодування. Такий перехід права вимоги є суброгацією.
Отже, відносини між ПАТ «Страхова компанія «Універсальна» та ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» у цій справі регулюються правилами статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України «Про страхування». Позивач як страховик потерпілої особи виконав свої зобов`язання за договором добровільного страхування відповідно до умов, визначених у ньому, здійснивши відшкодування завданих збитків у повному обсязі.
У зв`язку з виплатою позивачем страхового відшкодування до нього перейшло право вимоги до завдавача шкоди в деліктному зобов`язанні в межах виплаченого потерпілому страхового відшкодування, тобто відбулася заміна кредитора у деліктних відносинах, що виникли у зв`язку із завданням шкоди Особа_1, в порядку суброгації.
Таким чином апеляційний суд дійшов висновку, що до позивача як страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором добровільного страхування наземного транспорту, у межах фактичних витрат перейшло право вимоги, яке ПАТ «Страхова компанія «Універсальна» як страхувальник, що одержав страхове відшкодування, має до Особа_1 як особи, відповідальної за завдані збитки. Оскільки ПАТ «Страхова компанія «Універсальна» отримало від страховика відповідача – ПАТ «СК «Арсенал Страхування» страхову виплату в сумі 99 000,00 грн, тобто в розмірі ліміту відповідальності з вирахуванням розміру франшизи, зазначеному у страховому полісі, з Особа_1 підлягало стягненню 57 966,36 грн, що становить різницю між фактично понесеними витратами (реальними збитками) і вказаною страховою виплатою.
Справи у спорах про недоговірні зобов’язання
(124 скасованих рішення)
Відшкодування шкоди – 112 скасоване рішення.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку з між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів факту завдання тілесних ушкоджень Особа_1 06.11.2014 року саме Особою_2.
Доказів протиправних діянь з боку Особа_2 стосовно Особа_1, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, - колегія суддів не встановила.
Таким чином, висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки моральної шкоди не відповідав вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Оскільки при розгляді справи судом не було встановлено протиправності діяння відповідача, наявності шкоди від такого діяння та причинного зв`язку між протиправним діянням та шкодою, то колегія суддів вирішила, що правові підстави для задоволення позову Особа_1 відсутні.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової шкоди.
Згідно з частиною першою статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок незаконного притягнення її до кримінальної відповідальності відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб, органу дізнання, досудового слідства, прокуратури, або суду.
Відповідно до частини сьомої статті 1176 ЦК України порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодуванню громадянинові підлягає моральна шкода у випадках незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Суд першої інстанції вважав, що правовідносини щодо неповернення грошових коштів позивачу у даній справі, яка мала статус свідка у кримінальній справі, охоплюється положеннями Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Проте такі висновки судів є помилковими, оскільки суперечать самому змісту пункту першого частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
У своєму позові Особа_1 просила відшкодувати їй матеріальну шкоду у вигляді грошових коштів, які не були їй повернуті після вилучення в рамках кримінальної справи за обвинуваченням Особа_2, у якій вона мала статус свідка.
Відтак, положення вищевказаного Закону не могли застосовуватись відносно даних правовідносин. Крім того, згідно апеляційної скарги Державної казначейської служби України триває досудове розслідування кримінальних правопорушень щодо грошових коштів Особа_1, які були передані на зберігання банку.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язок суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
Відповідно до статті 51 ЦПК України, чинної на час ухвалення рішення, суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України у редакції, чинній з 15.12.2017 року).
При вирішенні спору про відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам необхідно виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Отже, належним відповідачем у цій справі є держава, яка повинна брати участь у справі через відповідний орган (органи) державної влади (дії якого призвели до завдання позивачу шкоди), проте у цій справі Державна казначейська служба України, яка відповідно до законодавства є органом, який здійснює лише списання коштів з державного бюджету, є єдиним відповідачем.
Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 року у справі № 910/23967/16, від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.07.2020 року у справі № 591/5911/17, від 23.09.2020 року у справі № 626/608/18, від 07.10.2020 року у справі № 646/1806/18, від 18.12.2019 року у справі № 340/451/18, від 26.02.2020 року у справі № 366/2026/18, від 11.03.2019 року у справі № 629/795/19.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 197 ЦПК України у підготовчому засіданні суд має вирішувати питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, залучення співвідповідача, об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, прийняття зустрічного позову, якщо ці питання не були вирішені раніше. Проте в порушення вимог наведеної правової норми суд першої інстанції не вирішив питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.
Вказане має важливе значення для правильного вирішення спору, оскільки, залучивши до участі у справі в якості відповідача лише Державну казначейську службу України, яка є органом, що здійснює тільки списання коштів з державного бюджету, і не залучивши в якості відповідачів органи, дії яких, за твердженням позивача, призвели до завдання йому моральної шкоди (Харківську обласну прокуратуру чи інших осіб), суд не встановив всіх фактичних обставин справи, які необхідні для визначення розміру відшкодування цієї шкоди, у разі, якщо вона підлягає стягненню. Держава Україна в особі Державної казначейської служби України таких дій відносно позивача не вчиняла, тому й об`єктивно не могла надати пояснення з приводу обставин, викладених у позові. Залучення прокуратури в якості третьої особи є недостатнім для вирішеня справи по суті.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 року у справі №242/4741/16 зазначала, що Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскільки рішення суду першої інстанції постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції відповідно до положень статті 376 ЦПК України вважав за необхідне скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Постановою ХАС від 21.01.2020 року скасовано рішення Харківського районного суду Харківської області від 24.10.2019 року по справі №635/7506/18 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, частково задоволено вимоги Особа_1, стягнуто з ТДВ «Страхове товариство «Домінанта» на користь Особа_1 на відшкодування майнової шкоди 9200 грн. та моральної шкоди – 460 грн.
Рішення мотивовано тим, що відшкодування шкоди особою, яка завдала шкоду, можливе лише за умови, що згідно з Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування, чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.07.2018 року у справі № 755/18006/15-ц, покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).
Таким чином, обов`язок з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування покладається на страховика.
Визначаючи розмір відшкодування колегія суддів враховувала, що потерпілий припустився грубої необережності, яка сприяла виникненню шкоди, він, в порушення пункту 4.4. розділу 4 «Правил Дорожнього руху» здійснював перехід автодороги в невстановленому місці, в темну пору доби, не маючи на зовнішньому одязі світловідбиваючі елементів, будучи в нетверезому стані.
Наявність такої грубої необережності не заперечував представник позивача в судовому засіданні. Наполягав при цьому, що необережність потерпілого згідно з статтею 1193 ЦК України не є підставою для звільнення від відповідальності відповідачів вцілому.
Між тим, суд першої інстанції дійшов висновків про відмову у задоволенні позову не врахувавши вимоги статті 1187 ЦК України, за змістом якої шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується володільцем цього джерела незалежно від наявності вини, якщо вона не доведе, що шкода була завдана внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
У пункті 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 року № 4 «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» судам роз`яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК України шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов`язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.
За таких обставин, шкода, завдана позивачу повинна бути відшкодована з урахуванням вимог статтей 1193, 1194 ЦК України.
Справи у спорах, що виникають із земельних відносин
(83 скасованих рішень)
Постановою ХАС від 17.11.2020 року скасовано рішення Валківського районного суду Харківської області від 04.03.2020 року по справі № 615/795/19, визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру в Харківській області про передачу у власність Особа_1 земельної ділянки площею 2,0000 га, в тому числі рілля площею 2,0000 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів на території Костівської сільської ради Валківського району Харківської області. Скасовано запис про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на дану земельну ділянку. Зобов`язано Особа_1 повернути на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області земельну ділянку.
Колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що внаслідок задоволення позову положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції порушені не будуть, оскільки нею гарантується захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. Тому для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребується.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 року, «Щокін проти України» від 14.10.2010 року, «Сєрков проти України» від 07.07.2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 року, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20.10.2011 року), «Кривенький проти України» (рішення від 16.02.2017 року), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
У даному випадку, з огляду на характер спірних правовідносин, встановлені обставини та правові норми, не вбачалося невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Колегія суддів дійшла висновку про незаконність наказу Головного управління Держгеокадастру в Харківській області про передачу у власність Особа_1 земельної ділянки, в тому числі ріллі, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів на території Костівської сільської ради Валківського району Харківської області.
Справи у спорах щодо права власності
(68 скасованих рішень)
За набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Квартира АДРЕСА_2 належала відкритому акціонерному товариству по газопостачанню та газифікації «Харківміськгаз» на праві колективної власності. Сторони проживали у спірній квартирі на підставі ордеру, виданого на виконання рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 07.04.2009, який в подальшому було скасовано.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що позивачі набули право користування Квартирою на підставі ордеру на житлове приміщення № 099759 від 08.04.2009 року. Це виключало можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому випадку володілець володіє майном не як власник.
Виключення Квартири із числа службових житлових приміщень АТ не свідчило про припинення права власності на Квартиру у відповідача. Ремонт позивачами Квартири і сплата комунальних послуг доводили факт утримання ними майна, проте це не входило до переліку обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.
Суд першої інстанції вищезазначених обставин у справі не перевірив і дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Тому апеляційний суд скаргу представника АТ задовольнив, а рішення суду першої інстанції скасував з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Так, рішенням суду від 18.05.2010 року за Особа_1 визнано право власності на 26/100 в основній частині житлового будинку літ. «А-1» - житлову кімнату 1-7 площею 11,6 м.кв., житлову кімнату 1-5 площею 12,7 м.кв., житлову кімнату 1-6 площею 23,4 м.кв.; з надвірних будівель вбиральню літ. «Ж», гараж літ. «Е»; а також частину огорожі літ. «№2», частину огорожі літ. «№3», частину зливної ями літ. «№5», частину дворового водопроводу літ. «№6».
Відповідно до технічного паспорту від 22.06.2012 Особою_1 самовільно було прибудовано до визнаної за нею частини 26/100 прибудову літ. 3-1 площею 18,6 кв.м., літ. 3-2 площею 3,0 кв.м., літ. 3-3 площею 6,8 кв.м.
Таким чином було здійснено не реконструкцію житлового будинку, а добудову до житлового будинку №16 площею 28,4 кв.м. до виділеної в натурі частки в спільному домоволодінні, в зв’язку з чим житлова площа змінилася з 47,7 кв.м. до 76,1 кв.м. і вважати такі добудови реконструкцією на виконання рішення суду від 18.05.2010 року не можна.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, та помилково прийшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог Особа_1.
Апеляційний суд вирішив, що Особа_1 слід відмовити в задоволенні позову про визнання права власності.
Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин
(62 скасованих рішення)
Стягнення аліментів. Постановою ХАС від 04.02.2020 року скасовано рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 30.09.2019 року по справі № 644/7902/18, задоволено частково позовні вимоги Особа_2, стягнуто з Особа_1 на користь Особа_2 неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 12 421,63 грн.
Матеріали справи вказували на те, що відповідач неналежно виконував, покладений на нього статтею 180 СК України, обов`язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття, оскільки сплачував стягнуті з нього рішенням суду аліменти нерегулярно.
Розмір заборгованості відповідача по сплаті аліментів станом на час звернення Особа_2 до суду із вказаним позовом становила 12 421,63 грн.
Тому суд вбачав наявні підстави для стягнення з Особа_1 на користь Особа_2 неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.
При цьому, з урахуванням положень частини першої статті 196 СК України, якою передбачено, що розмір пені не може становити більше 100 відсотків заборгованості, колегія суддів вважала за необхідне визначити розмір пені у розмірі заборгованості по аліментам станом на час звернення позивачки до суду.
У своєму відзиві на позовну заяву Особа_1 зазначав, що позов визнає частково та вважає, що стягненню з нього підлягає пеня у розмірі 8 238,10 грн. Проте наданий ним розрахунок не відповідав вимогам закону щодо порядку нарахування пені.
Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.
У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені - 1 %.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 року у справі № 333/6020/16-ц.
Пеня за заборгованість по сплаті аліментів нараховується на всю суму несплачених аліментів за кожний день прострочення її сплати, а її нарахування не обмежується тільки тим місяцем, в якому не проводилося стягнення.
Колегія суддів вважала, що стягненню з Особа_1 на користь Особа_2 підлягає неустойка (пеня) за прострочення сплати аліментів у розмірі 12 421,63 грн., тобто у розмірі, що не перевищує 100% заборгованості на час звернення Особа_1 до суду. А в іншій частині позову відмовити.
Доводи апеляційної скарги частково спростували висновки суду першої інстанції. Факт погашення Особою_1 заборгованості по аліментам під час розгляду справи у суді першої інстанції – не спростувало права Особи_2 на отримання пені за несвоєчасне виконання Особою_1 аліментних зобов’язань.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову у зв’язку з тим, що на час ухвалення рішення заборгованість відповідача по сплаті аліментів на користь позивачки була відсутня.
Позбавлення батьківських прав. Постановою ХАС від 09.12.2020 року скасовано рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 19.03.2020 року по справі № 623/4283/19, задоволено позов Особа_1 про позбавлення батьківських прав та позбавлено батьківських прав Особа_2 відносно його малолітнього сина Особа_3, 04.09.2015 року народження. Стягнуто з Особа_2 на користь держави судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1152, 60 грн.
Апеляційний суд дійшов висновку, що матеріали справи не вказували на належне спростування відповідачем, зокрема обставин, які передбачають застосування пункту 2 та 4 частини першої статті 164 СК України. Такі обставини підтверджуються належними та допустимими доказами, фактично визнані відповідачем.
Особа, яка подала позов про позбавлення батьківських прав із підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 164 СК України, повинна довести, що батьки (один із батьків) ухиляються від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. У свою чергу батьки (один із батьків) мають довести, що вони належним чином виконують свої батьківські обов`язки.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він є хронічними алкоголіками або наркоманами.
Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27.02.1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку про те, що позбавлення Особа_2 батьківських прав відповідатиме інтересам малолітньої дитини, оцінка яких включає в себе знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення, тому у цій справі, з урахуванням встановлених фактичних обставин рішення суду першої інстанції підлягало скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Висновки
Підводячи підсумок проведеного узагальнення судової практики, слід зазначити, що найбільша кількість помилок за категоріями спорів, яких припускались судді першої інстанції Харківської області, стосуються порушень норм матеріального права. Зокрема у справах, що виникають з кредитних відносин та договорів іпотеки і поруки, оскільки ці категорії спорів є найбільш поширеними в судах України.
Поряд із цим, виникали труднощі при застосуванні процесуальних норм права, а саме – при оцінці доказів. Непоодинокими є випадки розгляду справи без належного повідомлення сторін у справі, незалучення належних осіб у справі, на права яких може вплинути ухвалення рішення, розгляд справ з порушенням правил підсудності.
Мали місце випадки скасування рішень місцевих судів у зв’язку з неврахуванням правових позицій або у зв’язку зі зміною правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, стосовно неможливості одночасного застосування штрафу і пені за порушення строків зобов’язання, неможливості стягнення неустойки в іноземній валюті, а також відсотків за кредитним договором після закінчення строку договору та ін.
Суддям місцевих судів при відправленні судочинства слід звертати увагу на нормативне регулювання спірних правовідносин та судову практику Верховного Суду під час розгляду цивільних справ, адже при проведенні аналізу помилки, допущені судами першої інстанції повторюються з року в рік.
Для уникнення помилок у майбутньому рекомендуємо суддям місцевих судів дослідити вказане узагальнення та обговорити на нарадах підстави скасувань судових рішень.
Суддя судової палати
з розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду О.В. Маміна
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду М.Ю. Маро
_03_03.png)
