Узагальнення судової практики цивільних справ за позовами про визнання правочинів недійсними за 2018-2020 роки

Узагальнення судової практики цивільних справ за позовами про визнання правочинів недійсними за 2018-2020 роки

 

Дане узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи судової палати з розгляду цивільних справ Харківського апеляційного суду на І півріччя 2021 року.

При підготовці узагальнення використані постанови Великої Палати Верховного Суду, постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та інформація направлена місцевими судами м. Харкова і Харківської області стосовно розгляду справ зазначеної категорії за 2018 - 2020 роки.

 

1. Загальні положення.

При розгляді даної категорії спорів слід керуватись нормами:

1) Цивільний кодекс України, ст.ст. 203-236, 610-625, 651-654;

2) Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 № 1023-XII ст.ст. 11, 15, 16, 18, 19, 21-23.

3) Земельний кодекс України;

4) Сімейний кодекс України;

5) Закон України «Про оренду землі»;

6) Закон України «Про іпотеку»;

та іншими актами законодавства.

Крім того, слід враховувати Постанову Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р.  № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» та правові позиції Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

З огляду на вказане визначення можна зробити висновок, що правочином є юридичний факт, який змінює цивільні права і залежить від волі учасників правочину.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги до правочинів до яких відносяться наступні.

 1) Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2) Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3) Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4) Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5) Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6) Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто законодавець встановлює презумпцію правомірності правочину поки не буде доказано іншого.

Згідно із ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених ч. 1–3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема у зв’язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

З огляду на ст. 216 та 236 ЦК України недійсним правочином є такий правочин, якщо сторонами даного правочину не дотримані законодавчо встановлені вимоги до вказаних видів правочинів. Такий правочин не створює жодних юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю починаючи з моменту його вчинення. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Згідно ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно ч. 4, 5 ст. 216 ЦК України правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Так, у постанові Великої палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 401/3856/16-ц зазначено, що попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України). Суд апеляційної інстанції встановив, що попередній договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, був підписаний сторонами без додержання встановленої законом форми договору. З огляду на наведене ВП ВС погодилась з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на нікчемність попереднього договору.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду наполягає, що порушення законодавчо визначеної форми для даного виду правочину робить вказаний правочин нікчемним з моменту його укладання. У зв’язку з тим, що вказаний правочин укладений з дефектом форми, то визнання недійсним такого правочину не є належним способом захисту порушеного права.

В іншій справі в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2021 року по справі № 554/9710/17 зазначено, що Верховний Суд, зробивши висновок про нікчемність оспорюваного позивачем у цій справі правочину, наділений повноваженнями застосувати наслідки такого нікчемного правочину з власної ініціативи. Протилежне розуміння норм права та оцінка спірних правовідносин з урахуванням усіх обставин справи суперечитиме завданню цивільного судочинства, визначеному у ч. 1 ст. 2 ЦПК України, оскільки лише констатація такого висновку у мотивувальній частині судового рішення не призведе до застосування ефективного захисту порушених прав та інтересів юридичної особи позивача».

Таким чином, Верховний Суд у справі № 554/9710/17 з власної ініціативи застосував наслідки недійсності нікчемного правочину у резолютивній частині постанови, хоча позивач заявляв інші позовні вимоги.

 

2. Окремі підстави оспорювання правочинів:

2.1. Недодержання законодавчих вимог.

2.1.1. Дозвіл органу опіки та піклування.

Відповідно до ст. 71 ЦК України опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення правочинів, передбачених частиною першою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

Згідно ст. 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Слід підкреслити, що  відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 20.01.2016 року у справі № 504/294/14-ц (провадження № 6-2940ц15), правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Новий Верховний Суд продовжує дотримуватись вказаної правової позиції (Постанова Великої Палати ВС від 29.09.2020 року по справі № 757/13243/17) і при розгляді цивільних справ перевіряє суб’єктивне ставлення батьків під час укладання нотаріальних договорів без дозволу органу опіки та піклування. Так, якщо суд виявить, що батьки самостійно зловживали своїми парами законних опікунів та самостійно при укладанні договорів заявляли, що малолітні та неповнолітні не мають прав стосовно майна, то в такому випадку суд відмовляв у задоволенні позову про визнання договору недійсним. У випадку ж якщо не мало місця зловживання батьками своїх прав, суд визнавав договори недійсними.

В іншій справі постановою КЦС ВС від 15.07.2020 року по справі № 643/1295/16-ц скасовано постанову апеляційного суду Харківської області від 13.08.2018 року про відмову у позові та залишено в силі заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 13.12.2016 року, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири.

Постанова мотивована тим, що під час укладення спірного правочину мати неповнолітнього не була присутня, оскільки від її імені на підставі договору комісії діяла інша особа, а тому відповідних документів на підтвердження реєстрації у спірній квартирі неповнолітнього вона не могла надати. Таке право мав комісіонер, який недобросовісно віднісся до наданих йому за договором комісії повноважень, чим грубо порушив права на власність позивачки та малолітньої.

Таким чином, Верховний Суд вважав, що суд першої інстанції вірно застосував ст. 224 ЦК України, ст.ст. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 177 СК України, ст. 2 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» та визнав вказаний договір недійсним.

2.1.2. Розпорядження майном без згоди подружжя.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Слід підкреслити, що Верховним Судом було змінено попередню практику ВСУ (постанова від 21.01.2016 року по справі № 6-1912цс15), яка передбачала, що відсутність надання згоди члена подружжя при укладанні нотаріального договору про відчуження майна, що знаходиться у спільній власності членів подружжя не є підставою  визнання такого договору недійсним якщо інша сторона договору не була обізнана, щодо прав іншого члена подружжя на це майно. На сьогоднішній день в будь-якому випадку такі договори визнаються недійсними.

Так, рішенням Валківського районного суду Харківської області від 23.12.2019 року по справі № 615/408/16-ц, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 30.09.2020 року задоволено позовні вимоги Особи 1, визнано недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу ½ частини житлового будинку, в порядку поділу спільного майна подружжя, визнано право власності на ½ зазначеного будинку та автомобілю.

Рішення мотивовані тим, що відповідач без згоди колишньої дружини здійснив відчуження житлового будинку, який був спільною сумісною власністю подружжя, що є порушенням ст. 60 СК України та с. 355, 368, 369 ЦК України. Суд наголосив, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2018 року у справі № 372/504/17 відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 21.01.2016 року (справа № 6-1912цс15), відповідно до якого укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що такий висновок суду суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК України та ст. 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.

2.1.3. Договір факторингу та його співвідношення з відступленням права вимоги.

На сьогоднішній день є досить складною практика стосовно розмежування договорів факторингу та відступлення права вимоги. Важливість такого відмежування в тому, що для укладення договору факторингу у обох сторін повинна бути ліцензія на надання фінансових послуг, оскільки в іншому випадку такий договір буде недійсним.

Сліп підкреслити, що була досить спірною практика касаційних судів різних юрисдикцій. Так, КГС ВС вважав, що за умови встановлення платності таких договорів вони є договорами факторингу та вважав їх нікчемними. В свою чергу КЦС ВС вважав, що нормами законодавства не заборонено відступати право вимоги платно, а тому не вбачав підстав ототожнювати у такому випадку з договором факторингу, для якого необхідна фінансова ліцензія.

Крапку у цьому спорі поставила Велика Палата ВС у постанові від 11.09.2018 року по справі № 909/968/16 визначивши різницю між договорами факторингу та цесії зазначивши, що договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зумовлює його недійсність.

З іншого боку є ще декілька важливих правових позицій Великої Палати ВСу, що стосуються договорів факторингу.

Так, якщо договір відступлення права вимоги з фізичною особою має ознаки договору факторингу, то такий договір визнається судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2020 року по справі № 638/22396/14-ц зазначено наступне: «з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.

Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Арма Факторинг» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого фізична особа бути не міг.

Враховуючи викладене, Велика Палата ВС вважала, що оспорюваний договір відступлення прав укладений з порушенням ч. 3 ст. 512, ст. 1054, ч. 3 ст. 1079, ч. 2 ст. 1083 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним».

В іншій справі Велика Палата ВС зазначила, що на відносини під час продажу банківських активів банку, що ліквідується, не розповсюджуються вимоги, щодо договорів факторингу.

У постанові Великої Палати ВС від 16.03.2021 року по справі № 906/1174/18 зазначено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.

Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.   

У справі, що розглядаласься, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. З огляду на підхід, який Велика Палата ВС застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, Велика Палата ВС вважала за необхідне відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31.10.2018 року у справі № 465/646/11, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

2.1.4. Заповіт.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно ст. 1234 ЦК України право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, в розумінні ст. 202 ЦК України заповіт є особливою формою одностороннього правочину, який повинен бути посвідчений нотаріально або іншим способом, передбаченим законодавством. Тому, на укладення заповіту розповсюджуються як загальні, так і спеціальні вимоги до правочинів і не додержання вимог таких правочинів є підставою для визнання такого заповіту недійсним.

Однак, слід підкреслити, що є різні обставини порушення форми заповіту, що можуть спричинити його нікчемність, у зв’язку з чим, позовні вимоги про визнання недійсним заповіту не будуть задоволені.

Так, у постанові КЦС ВС від 11.12.2019 року по справі № 323/3359/17 зазначено, що задовольняючи зустрічний позов Особи 1, районний суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що у секретаря Щасливської сільської ради Курдельчук К. В. були відсутні повноваження на посвідчення оспорюваного заповіту, оскільки у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету Щасливської сільської ради за 2013-2015 роки відсутні відомості про покладення на посадових осіб ради обов`язків посвідчувати нотаріальні дії, відтак, посвідчивши заповіт від 14.05.2015 року, секретар Щасливської сільської ради вчинила дію, яка не входила до її посадових обов`язків. Колегія суддів погодилась з такими висновками та вважала, що наявність у посадовій інструкції секретаря сільської ради повноважень забезпечувати виконання нотаріальних дій не є самостійною підставою для вчинення таких дій, оскільки покладення зазначених обов`язків на посадову особу органу місцевого самоврядування повинно фіксуватися у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету відповідної ради.

Проте, визнаючи оспорюваний заповіт недійсним, суди дійшли помилкових висновків, оскільки положеннями ч. 1 ст. 1257 ЦК України визначено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

В таких випадках належним способом захисту права є застосування наслідків недійсності до нікчемного правочину, про що зазначав КЦС ВС у постанові від 20.01.2021 року по справі № 673/1431/18. При чому в іншій постанові КЦС ВС від 27.01.2021 року по справі № 554/9710/17 підкреслено, що Верховний Суд, зробивши висновок про нікчемність оспорюваного позивачем у цій справі правочину, наділений повноваженнями застосувати наслідки такого нікчемного правочину з власної ініціативи.

Слід також підкреслити, що реституція також заявляється і до неукладеного заповіту, наприклад якщо почеркознавча експертиза встановить, що заповіт підписано не заповідачем.

2.1.5. Договори укладені недієздатною (обмежено дієздатною) особою.

Відповідно до ст. 223 ЦК України правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому ст. 221 цього Кодексу. У разі відсутності такого схвалення правочин за позовом піклувальника може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати

Згідно ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. У разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун. Сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину.

Відповідно до ст. 226 ЦК України опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому ст. 221 цього Кодексу. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними. На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим правочином, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

Слід підкреслити, що відповідно до ст. 36 ЦК України тільки суд може встановлювати обмеження цивільної дієздатності особи, якщо вона страждає на психічні захворювання, або якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Вказане не стосується прямо визначених законом випадків, коли особа є обмежено дієздатною.

У п. 16 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р.  № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Таким чином, у випадку, якщо судом встановлено недієздатність особи до укладання спірного правочину, то такий правочин є нікчемним. Якщо ж недійздатність особи встановлена вже після правочину, то такий правочину є оспорюваним. В такому випадку суду необхідно призначати судову експертизу для встановлення стану дієздатності особи саме на момент вчинення правочину.

Так, постановою апеляційного суду Харківської області від 28.02.2018 року по справі № 638/1110/14-ц скасовано рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від  03.04.2017 року, яким задоволено позов Особи 1 до Особи 2 про визнання заповіту недійсним та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Постанова мотивована тим, що суд першої інстанції помилково визнав заповіт недійсним, посилаючись на те, що Особа 1 не могла освідомлювати значення своїх дій, оскільки наявність стійкої психічної хвороби беззаперечно не свідчить про те, що особа неспроможна розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Для вирішення такого питання потрібні спеціальні знання. Згідно з висновком посмертної судово-психіатричної експертизи від 06.07.2015 року № 590, дати однозначну категоричну оцінку психічного стану Особи 1 та визначити її прогностичні та критичні здібності, визначити її здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними на момент складення оспорюваного заповіту не виявилося можливим. В своїх поясненнях нотаріус вказала, що на момент вчинення правочину, що Особа 1 була зрячою, грамотною та письменною, про що свідчить підпис заповідача на заповіті в присутності свідків, також мала повну дієздатність, самостійно вказала на бажаного спадкоємця. Зазначені пояснення нотаріуса не спростовані належними та допустимими доказами. Діючим законодавством на нотаріуса не покладено обов'язку встановлювати діагноз захворювання, а вимагається перевірка цивільної дієздатності заповідача, свідків, а в разі необхідності зазначення в заповіті факту неможливості заповідача підписати заповіт власноручно.

2.1.6. Представництво.

Відповідно до ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Згідно ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

При розгляді вказаних спорів Верховний Суд звертає увагу на суб’єктивне відношення представника та іншої сторони договору і на подальші дії довірителя (наявність схвалення правочину).

Крім того, Верховний Суд зазначає, що довірена особа повинна діяти в інтересах довірителя. Укладення договору де підписантом з обох сторін є одна й та саме особа є підставою для визнання такого договору недійсним.

Так, у постанові КЦС ВС від 25.11.2020 року по справі № 639/5187/17 зазначено, що суди попередніх інстанцій правильно встановили, що з обох сторін договору міни підписантом була одна особа, яка виступала в якості директора ПАТ «Харківська автобаза № 3» з однієї сторони, а з іншої представляла саму себе, тобто договір направлений на реалізацію інтересів однієї особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України органи чи інші особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов’язані діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Згідно з ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою. Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Оскільки вказаний договір направлений на реалізацію інтересів однієї особи (довіреної особи), а не ПАТ «Харківська автобаза № 3», інтереси якої ця особа повинна була представляти, суди попередніх інстанцій обґрунтовано визнали вказаний договір недійсним із застосуванням реституції.

В іншій цивільній справі № 611/1040/17-ц судами всіх трьох інстанцій досліджувалось питання відчуження транспортного засобу після смерті особи від якої діяв представник.

 Так, рішенням Барвінківського районного суду Харківської області від 31.05.2018 року по справі № 611/1040/17-ц задоволено позовні вимоги Особи 1, визнано недійсним договір комісії та договір купівлі-продажу транспортного засобу укладений між ТОВ «ВМІКОМ» та Особою 2.

Рішення мотивовано тим, що відчуження транспортного засобу, видача довіреності та укладення договору комісії між ТОВ «Вмінком» та Особою 3 відбувалось після смерті Особи 3, що встановлено судом. Таким чином, вказані правочини були здійсненні з дефектом, у зв’язку з чим їх слід було визнати недійсними на підставі ст. 203, 215 ЦК України. В свою чергу позивач є спадкоємцем першої черги до якого перейшли всі права та обов’язки Особи 3, в тому числі і право оскарження вказаного правочину.

Постановою Харківського апеляційного суду від 26.10.2018 року вищезазначене рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові через те, що апеляційний суд вважав, що вказаний спір стосується прав ТОВ «Вмінком», яких залучено не було.

Однак постановою КЦС ВС від 08.04.2020 року постанову апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова мотивована тим, що ТОВ «Вмінком» виступав у якості комісіонера, а тому ухвалення цього рішення не стосується їх прав та обов’язків, оскільки реституція відбувається між позивачем та відповідачем.

Слід підкреслити, що у випадку встановлення судом факту того, що власник майна не наділяв повноваженнями представника, який уклав договір, то належним способом захисту буде саме реституція.

Так, заочним рішенням Орджонікідзевсього суду м. Харкова від 05.07.2018 року по справі № 644/3045/17 задоволено позовні вимоги Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про визнання недійсною довіреності, витребування нерухомого майна.

Рішення мотивовано тим, що власник квартири довіреність на її продаж не видавав та мешкає з 2007 року в Російській Федерації, що документально підтверджено. З відповіді нотаріуса, що завіряла довіреність встановлено, що прізвище, ім’я та по-батькові особи власника квартири та особи від імені якої видавалась довіреність є ідентичними, однак у власника квартири рік народження 1946, а у особи зазначеній в довіреності 1967 рік, що значить що це різні особи. Таким чином, довіреність є недійсною, оскільки довіритель та власник майна, стосовно якого видана довіреність є різними особами.

Постановою Харківського апеляційного суду від 03.04.2019 року вищезазначене судове рішення скасовано в частині витребування майна та відмовлено у позові в цій частині, ухвалено нове рішення про повернення квартири, в іншій частині рішення залишено без змін. Постанова мотивована, що належним способом захисту є реституція, а не витребування, яка може бути застосована за ініціативою суду.

2.2. Правочини, що порушують публічний порядок.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У справі про визнання договору споживчого кредитування недійсним Верховний Суд наголосив, що встановлення невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, порушують публічний порядок.

Так, рішенням Московського районного суду м. Харкова від 06.05.2019 року по справі № 643/12702/15ц задоволено позовні вимоги Особи 1, визнано порушеним право, як споживача фінансових послуг з боку ПАТ КБ «Приватбанк», визнано недійсним договір споживчого кредитування, іпотечний договір та договір поруки.

Рішення мотивовано тим, що договір кредиту укладено із використання нечесної підприємницької практики, а тому є підстави для визнання його недійсним. В свою чергу договори іпотеки та поруки визнано недійсними як похідні.

Постановою Харківського апеляційного суду від 10.12.2019 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про відмову у позові. Постанова мотивована тим, що позовні вимоги без підставні, а те, що банком не було надано повну інформацію про сукупну вартість кредиту та про валютні ризики не є підставою для визнання договору недійсним.

Постановою КЦС ВС від 03.03.2021 року змінено постанову апеляційного суду в частині мотивування, щодо нікчемності пунктів 6.2 та 7.1 кредитного договору.

Постанова мотивована тим, що постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.12.2019 року у справі № 524/5152/15-ц зроблено висновок, що: «надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Частиною 1, 2 ст. 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок».

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання недійсним у цілому спірного договору, апеляційний суд не звернув уваги на те, що зазначені винагороди є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому положення договору, які передбачають їх сплату, є нікчемними.

Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам.

Належним способом захисту у подібному випадку є визнання відповідного права або застосування наслідків недійсності правочину. Із такими вимогами позивач до суду не зверталася. Суд апеляційної інстанції на вказане уваги не звернув, а тому помилився щодо мотивів відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині.

2.3. Правочин вчинений під впливом помилки.

Відповідно до ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Так, рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 16.05.2019 року по справі № 644/7597/18, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду задоволено позовні вимоги Особи 1 до Особи 2 про визнання недійсним договору дарування.

Рішення мотивовані тим, що позивач є особою похилого віку та вважав що уклав договір довічного утримання, однак насправді він підписав договір дарування нерухомого майна. Судом встановлено, що відповідач (обдарована особа) не є родичем позивачу, при цьому позивач продовжує мешкати у спірній квартирі вже понад 7 років після укладання договору, що говорить про не реальність цього правочину. Вказані обставини свідчать, що укладаючи договір дарування сторони не мали на меті фактичне виконання цього договору дарування, оскільки позивач продовжував проживати у спірній квартирі, а відповідач не прийняла фактично квартиру у власність.

В судовому засіданні апеляційної інстанції відповідач пояснила, що спірну квартиру в дар вона отримала після того, як надавала позивачу певну юридичну допомогу щодо вирішення в судах його спорів стосовно цієї квартири. Вона розуміла, що така винагорода є неспівмірною, однак, враховуючи наполегливість позивача, погодилась на укладання такого договору.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

З роз`яснень, які викладені в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», убачається, правочин вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Виходячи зі змісту ст.ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, ай досягли згоди про всі його істотні умови.

Таким чином, суди вважали позовні вимоги доведеними і договір дарування нерухомого майна визнано недійсним.

2.4. Правочини вчинені під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

При розгляду справ вказаної категорії судам необхідно досліджувати об’єктивну наявність тяжкої обставини, яку зазначають як підставу позовну про визнання правочину недійсним.

Так, в постанові КЦС ВС від 02.10.2019 року по справі № 646/1916/18, якою рішення судів попередніх інстанцій скасовано та ухвалено нове рішення, про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна, зазначено наступне. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оспорюваний правочин вчинено Особою 1 внаслідок наявності тяжкої для неї обставини - проведення обшуку в належній їй на праві власності квартирі, її переконаності у реальності безоплатного вилучення (конфіскації) квартири за наслідками кримінального розслідування, та її наміру зберегти майно від можливої його втрати шляхом укладення договору дарування вкрай невигідних для неї умовах, що призвело до позбавлення її права власності на єдине житло та цілковиту залежність її права користування зазначеним житлом від Особи 2, що відповідно до ст. 233 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним. Додатковими підставами визнання правочину недійсним суд першої інстанції вважав вчинення його позивачем під впливом обману зі сторони її дочки – Особи 3 та фіктивність оспорюваного правочину, які суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав помилковими.

З такими висновками судів попередніх інстанцій не погодився Верховний Суд, оскільки наведені позивачем обставини укладення оспорюваного правочину не можуть бути підставою для застосування ст. 233 ЦК України, з огляду на те, що дії позивача щодо укладення нею оспорюваного договору дарування належної їй на праві власності квартири свідчать про наявність її волі на уникнення можливої конфіскації належного їй майна з метою подальшого користування ним спільно з відповідачем, що у розумінні ст. 233 ЦК України не може вказувати на наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусило її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Таким чином судами попередніх інстанцій неправильно застосована норма матеріального права, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

2.5. Фіктивний та Фраудаторний правочин.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); у виконавчому провадженні (ч. 4 ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження»).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із ч. 2, 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).

Таким чином, фарудаторним правочином є фіктивний правочин, який укладається для уникнення відповідальності на шкоду інтересам кредиторів, тому такі правочини визнаються недійсними на підставі ст. 234 ЦК України.

Так, рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 23.09.2019 року по справі № 613/995/15-ц, зміненим в частині судових витрат постановою Харківського апеляційного суду від 20.02.2020 року задоволено позовні вимоги Особи 1, визнано недійсними договори дарування нерухомого майна та застосовано наслідки недійсності правочину.

Рішення мотивовані тим, що відповідач для уникнення виконання рішення суду стосовно про стягнення грошових коштів на користь позивача подарував 2 об’єкти нерухомого майна своїй доньці. За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Зазначену правову позицію підтримала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16-ц, вказавши при цьому, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору).

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

2.6. Удавані правочини.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Так, рішенням Харківського районного суду Харківської області від 18.05.2016 року по справі № 635/5555/15-ц задоволено позовні вимоги, визнано удаваним договір дарування нерухомого майна та переведено права та обов’язки покупця на позивача. Рішення мотивовано тим, що позивач є співвласником нерухомого майна та йому від іншого співвласника надійшла пропозиція продати йому нерухоме майно, з якою він погодився. Однак відповідач йому майно так і не продав, однак подарував це майно іншій особі, тому суд вважав, що правочин дарування є удаваним, який приховав правочин купівлі-продажу нерухомого майна, а тому позивач має право перевести на себе право покупця.

Однак рішенням Апеляційного суду Харківської області від 29.09.2016 року, залишеним без змін постановою КЦС ВС від 04.07.2018 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові в повному обсязі. Рішення та постанова мотивовані тим, що позивач не довів, що правочин удаваний.

Так, суд касаційної інстанції зазначив, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

При цьому позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання угоди удаваною, оскільки договір дарування виражає дійсну волю сторін і укладений у повній відповідності з цивільним законодавством. Позивач не довела, що при укладенні договору дарування відповідачі не мали наміру на досягнення правових наслідків, обумовлених ним.

2.7. Віндикація, як належний спосіб захисту права.

Відповідно ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Віндикація – це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об’єкта права власності у володіння власника (титульного володільця), за умови відсутності у титульного власника договірних відносин з незаконним володільцем майна.

Різниця між віндикацією та реституцією полягає в тому, що в першому випадку майно повертається (витребовується) титульному власнику без будь-якої компенсації незаконно володіючій особі. При реституції сторони недійсного правочину повертаються в попередній стан, до укладення такого правочину (в тому числі із поверненням майна обом сторонам).

Верховний Суд України наголошував, що одночасне пред’явлення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація) та про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції є помилковим, оскільки вказані позовні вимоги є взаємовиключними, а рішення, яким одночасно будуть задоволені такі вимоги, призведе до конфлікту інтересів та неможливості одночасного виконання цих вимог, адже виконання однієї вимоги виключає можливість виконання іншої (Постанови ВСУ від 17.02.2016 р. у справі № 6-2407цс15 та від 18.01.2017р. у справі №6-2723цс16).

Новий Верховний Суд продовжує вищезазначену практику. Так, в постанові КЦС ВС від 14.01.2021 року по справі № 643/2291/17 зазначено, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. Право власника на витребування свого майна із чужого незаконного володіння не є похідним від інших вимог, воно зберігається за власником за наявності умов, викладених у статтях 387, 388 ЦК України, що й повинно бути доведено у суді (пункти 10.10-10.11 постанови Великої Палати ВС від 30.06.2020 року у справі № 19/028-10/13).

Таким чином, у вказаній постанові КЦС ВС скасував рішення в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна, зазначивши, що застосування витребування до вказаного майна є належним способом захисту права, що виключає необхідність визнання недійсними договорів, за якими відчужено майно.

3. Застосування спеціальних норм права при визнанні правочинів недійсними.

3.1.Земельні правовідносини.

3.1.1.Діюче законодавство допускає виділення сільськогосподарської землі для створення фермерського господарства без проведення земельних торгів тільки у випадку виконання умов передбачених у Законі України «Про фермерське господарство».

Рішенням Валківського районного суду Харківської області від 26.11.2020 року по справі № 615/986/20, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 24.02.2021 року задоволено позовні вимоги керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області, визнано незаконним та скасовано наказ ГУ Держземагенства України в Харківській області про затвердження документації землеустрою та надання Особі 1 в оренду землі та визнано недійсним договір оренди землі.

Рішення мотивовані тим, що Особа 1 під час звернення до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою про отримання земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства, розташованої за межами населеного пункту на території Ков`язької селищної ради Валківського району Харківської області вже був засновником та керівником (головою) Фермерського господарства «Агрофортуна» та відповідно займався фермерським господарством.

Можливість передачі земельних ділянок державної та комунальної форми власності для ведення фермерського господарства юридичним особам, тобто після створення громадянином фермерського господарства та його державної реєстрації відповідно до вимог ст.8 ЗУ «Про фермерське господарство», без проведення земельних торгів, згаданими нормами ЗК України не передбачена.

З огляду на викладене, оскільки судом встановлено факт порушення передбаченої ЗК України процедури отримання Особою 1 у користування земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства), яка розташована за межами населеного пункту на території Ков`язької селищної ради Валківського району Харківської області, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України підстав для визнання недійсними та скасування наказу ГУ Держземагенства у Харківській області, такий висновок відповідає обставинам справи та згаданим нормам права і доводами скарги не спростовується.

3.1.2. Передача в оренду земельної ділянки до закінчення дії договору оренди з попереднім орендарем не можлива.

Рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 24.03.2020 року по справі № 610/1785/19, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 04.06.2020 року позовні вимоги ПрАТ «Агрофірма «Вербівське» до Особи 1 та Особи 2 задоволено, визнано недійсним договір оренди землі між Особою 1 та Особою 2, усунуто перешкоди у користуванні земельною ділянкою.

Рішення мотивовані тим, що 25.12.2012 року було укладено та зареєстровано договір оренди землі між позивачем та Особою 1 (власником земельної ділянки) строком на 10 років. Однак при діючому договорі оренди землі Особа 1 уклав у 2018 році новий договір оренди землі спірної ділянки з Особою 2, чим порушив право користування позивача. Одночасне існування державної реєстрації кількох прав оренди на одну земельну ділянку суперечить засадам офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення прав на нерухоме майно, є порушенням чинного законодавства та інтересів позивача, за яким право оренди зареєстровано первинно та не припинялось.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оренду землі» орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною (пункт «в» ч. 3 ст. 152 ЗК України).

3.1.3.Не підписаний договір оренди землі є неукладеним, навіть якщо він був зареєстрованим.

Слід підкреслити, що дещо змінилась судова практика щодо можливості визнання недійсним договір оренди землі, який одна із сторін не підписувала. Вказана практика започаткована постановою Великої Палати Верховного суду від 16.06.2020 року по справі № 145/2047/16-ц де зазначено, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Прикладом вже нової судової практики може бути справа № 610/1905/18, яка перебувала в провадженні Балаклійського районного суду Харківської області.

Так, рішенням Балаклійського районного суду Харківської області від 24.09.2019 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 08.08.2019 року задоволено позовні вимоги Особи 1 до ПСП «Схід-авіа-агро», визнано недійсним договір оренди землі, витребувано земельну ділянку з чужого незаконного володіння та повернуто позивачу.

Рішення мотивовані тим, що почеркознавча експертиза встановила, що позивач, як власник земельної ділянки вказаний договір не підписував.

Однак постановою КЦС ВС від 11.11.2020 року вказані судові рішення в частині визнання недійсним договору оренди землі та витребування з чужого незаконного володіння скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення про відмову у позові. В частині повернення земельної ділянки рішення залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо  недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата ВС у постанові від 16.06.2020 року у справі № 145/2047/16-ц констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Враховуючи, що позивач не заявляв негаторного позову про усунення перешкод у користуванні належним йому майном, а просив визнати недійсним договір оренди землі, у задоволенні позову відмолено.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про повернення земельної ділянки, позивач у цій справі наполягав на поверненні йому земельної ділянки, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки. Отже, Верховний Суд погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги про витребування та повернення земельної ділянки підлягають задоволенню.

Подібний правовий висновок зроблено КЦС ВС у постанові від 24.02.2021 року по справі № 618/141/19.

3.1.4. Орган місцевого самоврядування вправі звернутись з позовними вимогами про визнання договору відчуження особою нерухомого майна недійсним у випадку легалізації таким договором об’єктів самочинного будівництва на землі комунальної власності.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 25.05.2020 року по справі № 638/13511/19 відмовлено у задоволенні позовних вимог Харківській міській раді про визнання недійсним договору дарування гаражу укладеним між Особою 1 та Особою 2 та скасування державної реєстрації вказаного гаражу. Рішення мотивоване тим, що гараж був побудований у 1981 році, а тому за нормами права, що діяли до 1992 року не було необхідності вводити в експлуатацію вказану споруду.

Однак постановою Харківського апеляційного суду від 18.11.2020 року вищезазначене судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Постанова мотивована тим, що виходячи зі змісту постанови кабінету Міністрів № 449 від 05.08.1992 року, громадяни, які збудували житлові будинки до 05.08.1992 року, могли отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно), однак на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності. Зазначена постанова Кабінету Міністрів стосується самовільно збудованих житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, проте її дія не поширюється на такі об`єкти будівництва, як гараж, що є лише частиною головної речі, якою у даній справі є квартира у багатоквартирному житловому будинку, розташований на відповідній земельній ділянці, відведеній для будівництва та обслуговування цього будинку.

Так, на день реєстрації права власності земельна ділянка на якій було самочинно збудовано гараж знаходилась у комунальній власності, у користування або у власність Особа 2 під самочинно збудований гараж не виділялась, а дія постанови кабінету Міністрів №449 від 05.08.1992 року на самовільно збудований гараж не розповсюджується, належних і допустимих документів реєстратору на підтвердження права власності на гараж надано не було, тому державна реєстрація такого об`єкту як така, що не відповідає вимогам закону підлягає скасуванню. З тих самих підстав слід визнати і договір дарування недійсним.

3.2. Правочини щодо майна, яке знаходиться у спільній власності.

3.2.1. Переважне право купівлі-продажу частки майна, що перебуває у спільній власності.

Відповідно до ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

Таким чином, з огляду на диспозицію ч. 4 ст. 362 ЦК України у випадку порушення переважного права на покупку частки майна ефективним способом захисту права буде переведення прав покупця, а не визнання правочину недійним. Таким чином, такі правочини судом недійсними не визнаються.

Так, постановою КЦС ВС від 13.11.2019 року по справі № 2018/18928/12 рішення Харківського апеляційного суду про відмову у задоволенні позову про визнання договору-купівлі продажу недійсним залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що оскільки позивач є співвласником 4/9 частини квартири, то реалізація в процедурі банкрутства без надання йому переваженого права купівлі-продажу 5/9 частин квартири є порушенням його права. Недотримання вимог статті 362 ЦК України у разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав покупця, а обраний позивачами у цій справі спосіб захисту порушеного права шляхом визнання договору купівлі-продажу недійсним є неефективним, оскільки не призводить до його відновлення.

3.2.2. Розпорядження місцями загального користування.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки місця загального користування багатоквартирного будинку знаходяться у спільні власності всіх власників приміщень багатоквартирного будинку, то їх оренда не можлива без згоди всіх співвласників будинку.

Постановою КЦС ВС від 23.01.2019 року по справі № 619/1731/16-ц рішення Харківського апеляційного суду про задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору оренди дахових приміщень залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що хоча спірне майно дахових приміщень і знаходилось на балансі КП «Дергачікомунсервс», однак вони не мали права без згоди інших співвласників багатоквартирного будинку надавати в оренду площі для розміщення телекомунікаційних мереж.

Конституційний Суд України у рішенні від 02.03.2004 року у справі N 1-2/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) виклав правовий висновок наступного змісту.

Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і таке інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.

Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, оскільки в порушення ч. 2 ст. 369 ЦК України вказана оренда майна погоджена не була, суд визнав недійсним зазначений договір.

3.3. Визнання недійсними правочинів на підставі Закону України «Про захист прав споживачів»

3.3.1. Несправедливі умови договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Згідно ч. 5, 7, 9 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика - будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

Згідно ч. 1 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється.

Відповідно до ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Суб'єкти господарювання, їх працівники несуть відповідальність за нечесну підприємницьку практику згідно із законодавством.

Верховним Судом зазначено, що умова кредитного договору про страхування предмету застави у визначеного банком страхувальника є несправедливою, а тому повинна бути визнана недійсною.

Так, постановою КЦС ВС від 27.05.2020 року по справі № 638/2408/16 рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у позові про визнання положення пункту 4.6 кредитного договору недійсним скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Постанова мотивована тим, що включення в умови кредитного договору обов'язку позичальника (іпотекодавця) застрахувати предмет іпотеки відповідає вимогам закону, оскільки прямо передбачена у статті 8 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої іпотекодавець зобов'язаний застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування, якщо іпотечним договором цей обов’язок не покладено на іпотекодержателя.

Проте, такий обов'язок не може обтяжуватись умовою страхування предмета іпотеки лише у визначеній (акредитованій) банком страховій компанії та на умовах погоджених з банком, оскільки це суперечить вимогам статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки обмежує права споживача банківських послуг, а отже, є несправедливим.

Пункт 4.6 кредитного договору містить умови щодо укладення договорів страхування з погодженою банком страховою компанією та на умовах погоджених з ним (банком), що суперечить положенням ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», з підстав, наведених вище, що є підставою для визнання такого положення недійсним на підставі ст. 203, 215 ЦПК України та ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

В іншій справі зазначено, що занадто високий розмір пені є не справедливим.

Так, постановою КЦС ВС від 07.04.2021 року по справі № 623/2936/19 скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позову та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, визнано недійсними умови кредитного договору про обов'язки позичальника сплачувати неустойку у вигляді штрафу 3 % за кожен день користування у межах встановленого строку кредиту та пеню у розмірі 3,64 % від суми заборгованості, починаючи з першого дня заборгованості, на 15-й день - 5,02 %, на 30-й - 7,67 %.

Постанова мотивована тим, що встановлення сторонами умови кредитного договору в частині обов'язку позичальника сплачувати пеню, а саме, у розмірі 3,64 % від суми заборгованості, починаючи з першого дня заборгованості, на 15-й день - 5,02 %, на 30-й - 7,67 %, що становить до 2 703,38 % на рік (14*3,64+15*5,02+336*7,67), є несправедливою у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, як споживача послуг відповідача, оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за кредитним договором.

Висновки

Результати узагальнення свідчать, що розгляд справ зазначеної категорії є достатньо складним та має велику кількість юридичних нюансів на які слід звертати увагу. На сьогоднішній день є досить багато правових позицій Касаційного цивільного суду і Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду стосовно вказаних правовідносин, однак час від час трапляються зміни у судовій практиці, коли Верховний Суд відступає він раніше домінуючою правової позиції. За останні 2 роки таке траплялось не один раз, передусім це: зміна позиції щодо визнання недійсним договорів про відчуження майна без дозволу членів подружжя; зміна позиції щодо не підписаних (нікчемних) договорів оренди землі; нова позиція щодо фраудаторних правочинів; застосування нечесної підприємницької практики при встановленні великого розміру неустойки та інші.

Слід підкреслити, що аналіз змін правових позицій Верховного Суду дає можливість уникати майбутніх помилок при відправленні судочинства та можливого скасування судових рішень. Таким чином, вважаємо за доцільне донести вказане узагальнення до суддів місцевих судів та рекомендувати слідкувати за змінами у практиці Верховного Суду.

 

 

Суддя судової колегії судової палати

у цивільних справах

Харківського апеляційного суду                                        О. Ю. Тичкова

 

Начальник відділу судової статистики

та узагальнення судової практики                                    

Харківського апеляційного суду                                          А. В. Киричок