Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення судової практики щодо розгляду цивільних справ пов’язаних з кредитними правовідносинами в світлі нових правових позицій Верховного Суду за період 2018 – І півріччя 2021 року.
Дане узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи судової палати з розгляду цивільних справ Харківського апеляційного суду на ІІ півріччя 2021 року.
При підготовці узагальнення використані постанови Великої Палати Верховного Суду та постанови Касаційного цивільного суду та Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стосовно касаційного перегляду справ зазначеної категорії за 2018 - І півріччя 2021 року.
Нормативне врегулювання справ зазначеної категорії.
При розгляді даної категорії спорів слід керуватись нормами:
1) ст. ст. 526-545, 549-552, 625, 1046–1057-1 Цивільного Кодексу України;
2) Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р. № 679-XIV;
3) Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2010 р. № 2121-III;
4) Закон України «Про споживче кредитування» від 15.11.2016 року № 1734-VIII;
5) Закон України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 року № 1023-XII;
5) Закон України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2346-III;
6) Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 р. № 2664-III;
7) Закон України «Про валюту і валютні операції» від 21.06.2018 року № 2473-VIII
Постановами Правління Національного банку України та іншими нормативно-правовими актами.
Також слід враховувати рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року № 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) та постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.02.2012 р. № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
Для цілей проведення вказаного узагальнення в першу чергу слід визначитись як норми діючого законодавства розкривають поняття кредиту.
Так, згідно абз. 15 ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», фінансовий кредит — це кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.
Частиною 3 статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» передбачено, що надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа.
Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 (Позика) цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов’язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.
Узагальнивши зазначені норми можна дійти висновку, що кредитом є фінансова послуга, яку надає банк або інша фінансова установа з відповідною ліцензію, за якою надаються в борг грошові кошти фізичним та юридичним особам з подальшим їх поверненням разом із встановленим розміром відсотків.
Таким чином, основним критерієм розмежування договору позики та кредитування є обов’язкова відплатність договору кредитування у виді процентів та наявність у позикодавця ліцензії на надання фінансових послуг
В залежності від особи позикодавця кредитний договір може бути банківським і не банківським. В залежності від особи позичальника, кредитний договір може бути споживчим (якщо боржником є фізична особа).
10.06.2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», який передбачає багато змін стосовно споживчого кредитування, однак, як зазначено у п. 2 перехідних положень дія цього Закону поширюється на договори про споживчий кредит, укладені після дня набрання чинності цим Законом. Таким чином, стосовно споживчих кредитних договорів, що укладені до 10.06.2017 року розповсюджується дія ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції до 10.06.2017 року.
Відповідно до ч. 5 та 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З часу початку роботи Великої палати Верховного Суду (далі – ВП ВС) дещо змінилась практика розгляду цивільних справ, що виникають із кредитних правовідносин. ВП ВС вже декілька разів відступала від правових позицій Верховного Суду України (далі – ВСУ), як наслідок цього, змінювалась практика місцевих та апеляційних судів.
У вказаному узагальненні будуть зазначені нові правові позиції ВП ВС та касаційних судів ВС за вказаний період, які кардинально змінили правозастосовчу практику у судах першої та апеляційної інстанції.
1.1. У разі недійсності основного зобов’язання (кредитного договору), похідне зобов’язання (іпотечний договір) є також недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 року по справі № 305/1180/15-ц зроблено наступний правовий висновок: «Відповідно до ч. 4 та 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Враховуючи те, що рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 21.11.2012 року в справі № 709/2714/12, яке набуло чинності, встановлено, що кредитний договір від 12.09.2007 року № 1515 є неукладеним, то таке зобов'язання не може забезпечуватись дійсним договором іпотеки у зв’язку з чим його слід визнати недійсним».
1.2. Умова кредитного договору про страхування предмету застави у визначеного банком страхувальника є незаконною.
Постановою КЦС ВС від 27.05.2020 року по справі № 638/2408/16 рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у позові про визнання положення пункту 4.6 кредитного договору недійсним скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Постанова мотивована тим, що включення в умови кредитного договору обов'язку позичальника (іпотекодавця) застрахувати предмет іпотеки відповідає вимогам закону, оскільки прямо передбачена у статті 8 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої іпотекодавець зобов'язаний застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування, якщо іпотечним договором цей обов’язок не покладено на іпотекодержателя.
Проте, такий обов'язок не може обтяжуватись умовою страхування предмета іпотеки лише у визначеній (акредитованій) банком страховій компанії та на умовах погоджених з банком, оскільки це суперечить вимогам статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки обмежує права споживача банківських послуг, а отже, є несправедливим.
Пункт 4.6 кредитного договору містить умови щодо укладення договорів страхування з погодженою банком страховою компанією та на умовах погоджених з ним (банком), що суперечить положенням статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», з підстав, наведених вище, що є підставою для визнання такого положення недійсним на підставі статей 203, 215 ЦПК України та статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».
1.3. Занадто високий розмір пені є не справедливим.
Постановою КЦС ВС від 07.04.2021 року по справі № 623/2936/19 скасовано рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позову та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково, визнано недійсними умови кредитного договору про обов'язки позичальника сплачувати неустойку у вигляді штрафу 3 % за кожен день користування у межах встановленого строку кредиту та пеню у розмірі 3,64 % від суми заборгованості, починаючи з першого дня заборгованості, на 15-й день - 5,02 %, на 30-й - 7,67 %.
Постанова мотивована тим, що встановлення сторонами умови кредитного договору в частині обов'язку позичальника сплачувати пеню, а саме, у розмірі 3,64 % від суми заборгованості, починаючи з першого дня заборгованості, на 15-й день - 5,02 %, на 30-й - 7,67 %, що становить до 2 703,38 % на рік (14*3,64+15*5,02+336*7,67), є несправедливою у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, як споживача послуг відповідача, оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за кредитним договором.
1.4. Належним способом захисту права є визнання недійсним одностороннього правочину банку по зміні тарифів без належного повідомлення боржника.
У постанові КЦС ВС від 25.03.2020 року у справі № 760/15082/18 зазначено, що у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 року в справі № 727/4453/15-ц зроблено висновок, що «банком було застосовано комісію 30 % в односторонньому порядку, тобто без завчасного повідомлення учасника договору, що суперечить вимогам законодавства. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли правильного висновку, що Банком незаконно списано з карткового рахунку комісію, оскільки згідно з укладеним з ним договором та положенням пункту 14.10 статті 14 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», зміни до тарифів мали вступити в дію не раніше 01.02.2015 року, а операції по рахунку позивача відповідачем були здійснені, починаючи з 20.01.2015 року, тому до 01.02.2015 року нові тарифи не могли набрати чинності. При цьому, змінивши в односторонньому порядку умови договору, банк позбавив клієнта права на повідомлення про незгоду зі змінами та розірвання договору і почав застосовувати вказані зміни з дня прийняття одностороннього правочину».
Отже, вимоги про визнання дій протиправними та зобов`язання зарахувати на картковий рахунок грошових коштів, списаних на підставі одностороннього правочину, без визнання його недійсним, є передчасними.
Подібний правовий висновок викладений у постанові КЦС ВС від 23.09.2020 року у справі № 497/1085/16-ц. Так, зазначено, що вимоги позивача про визнання неправомірними дій банку щодо анулювання боргу та списання кредитної заборгованості, як безнадійної, є неналежним способом захисту. Такі дії банку є одностороннім правочином, який є правомірним, якщо він не визнаний судом недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Анулювання банком боргу та списання кредитної заборгованості як безнадійної (прощення боргу) втілене в односторонньому правочині кредитора. Недійсність такого одностороннього правочину законом прямо не встановлена, а тому в аспекті положень ч. 1 ст. 204 ЦК України такий правочин є правомірним, якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто він може бути оспорений лише в судовому порядку і належним способом захисту в такому разі має бути визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Спроба позивача використати такий спосіб захисту, як визнання дій банку неправомірними, не відповідає засадам презумпції правомірності правочину. За таких обставин вимоги про визнання дій банку неправомірними щодо анулювання у 2015 році кредитного боргу та списання заборгованості, як безнадійної підлягають залишенню без задоволення.
2.1. Не підписані позичальником умови кредитування не можуть бути частиною кредитного договору, оскільки не може бути встановлено, що позичальник погодився саме на такі умови.
У постанові Великої палати ВС від 06.02.2019 року по справі № 202/26885/13-ц зазначено, що Умови надання кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) ПАТ «ПриватБанк», які знаходяться в матеріалах справи, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника відсутнє посилання на збільшення строку давності, а тому відсутні підстави вважати, що сторони збільшили позовну давність за вимогами про стягнення кредитної заборгованості до п'яти років. Договору про збільшення позовної давності сторони не укладали. Суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що ПАТ КБ «ПриватБанк» пропустило передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк давності звернення до суду з позовом до Особи 1, про застосування якого просив відповідач у справі.
Подібний висновок зроблено в постанові Великої Палати ВС від 03.07.2019 року по справі № 342/180/17, при цьому зазначено, що враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги ч. 2 ст. 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, Велика Палата ВС погоджується із висновком судів попередніх інстанцій, що він вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов`язання виконати боржником обов`язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів (без відсотків та неустойки, яка була зазначена в не підписаних умовах).
3.1. Уповноважений ФГВФО не вправі визнавати нікчемною операцію по повному погашенню кредиту, яка відбулась до моменту введення тимчасової адміністрації до банку, якщо банк не поніс жодних майнових втрат.
У постанові Великої Палати ВС від 20.06.2018 року по справі № 755/7957/16-ц зазначено, що відповідно до ч. 2 ст. 38 Закону № 4452-VI протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 цієї статті. Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тієї підстави, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог (п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону № 4452-VI).
Оскільки у справі, що переглядається, висновки суду касаційної інстанції ґрунтувалися на тому, що поручитель здійснила дострокове погашення кредиту до віднесення банку до неплатоспроможних та введення тимчасової адміністрації, то цей висновок не суперечить висновкам, викладеним в постановах Верховного Суду України, адже обставини у вказаних справах різні. У даному випадку банк отримав кошти на погашення виданого кредиту, тобто не поніс майнових збитків, його майнові інтереси не були порушені. Разом з тим Фонд, який повинен діяти правомірно і добросовісно, свої дії не обґрунтував нормами законодавства, допустив правову невизначеність у правовідносинах, віднісши банкові операції та угоди поруки і застави до нікчемних, не поставив питання про застосування наслідків їх нікчемності.
Таким чином, Велика Палата ВС відмовила у задоволенні заяви про перегляд рішень судів попередніх інстанцій, якими задоволено позовні вимоги про визнання зобов’язань позивача перед ПАТ «УПБ» за кредитним договором від припиненими шляхом їх повного належного виконання.
4.1. У випадку стягнення заборгованості по валютному зобов’язанню в гривні, то з моменту пред’явлення судової вимоги на вказану заборгованість можуть нараховуватись інфляційній втрати.
У постанові від 27.11.2019 року по справі № 340/385/17 Велика Палата ВС дійшла висновку про правомірність нарахування на суму основної заборгованості індексу інфляції, оскільки позивач скористався своїм процесуальним правом обирати валюту зобов`язання та пред`явив позовну вимогу щодо стягнення заборгованості в гривневому еквіваленті за курсом НБУ станом на 31.05.2015 року. Відтак, з цієї дати валютою заборгованості стала національна валюта України - гривня, тому нарахування індексу інфляції на таку заборгованість є правомірним.
4.2. У разі визначення суми заборгованості в судовому рішенні у еквіваленті до іноземної валюти, то виконувати рішення необхідно саме в іноземній валюті.
У постанові Об’єднаної палати КГС ВС від 18.09.2020 у справі № 916/4693/15 зазначено, що у разі зазначення у судовому рішенні про стягнення коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривнях стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривнях. У разі пред’явлення до позичальника вимоги в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України право кредитора нараховувати передбачені кредитним договором проценти за користування кредитом припиняється.
За період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як міра відповідальності за порушення грошового зобов’язання.
Не можна нараховувати інфляційні втрати на суму простроченого грошового зобов’язання, визначеного в іноземній валюті.
4.3. Суд вправі задовольнити позовні вимоги та стягнути з позичальника грошові кошти у валюті зобов’язання.
У постанові Великої Палати від 27.03.2021 року по справі № 521/21255/13-ц зазначено, що суд має право ухвалити рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення ч. 1 ст. 1046 ЦК України, а також ч. 1 ст. 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Таким чином, визначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості не лише у валюті кредитного зобов'язання, але і гривневому еквіваленті стягнутої в іноземній валюті суми коштів, не відповідає вказаним вимогам законодавства, є зайвим і неправильним, у зв'язку із чим, постанову апеляційного суду необхідно змінити в цій частині, виключивши посилання на гривневий еквівалент стягуваних сум.
Посилання апеляційного суду на правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 24.09.2014 року у справі № 6-145цс14 є безпідставними, оскільки за правовим висновком, висловленим судом у цій постанові вбачається можливим стягнути грошову суму в іноземній валюті у спорі про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті після встановлення судом наявності у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, та вказано, що висновок суду касаційної інстанції в частині наведення розрахунків заборгованості за кредитним договором із переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим НБУ на час виникнення заборгованості не узгоджується з вимогами ч. 2 ст. 533 ЦК України.
Подібний висновок зроблено Великою Палатою ВС від 03.07.2019 року по справі № 1519/2-3165/11, при цьому підкресливши, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що прямої заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, в якій воно виражене у договорі, у чинному законодавстві немає (постанова від 16.01.2019 року у справі № 373/2054/16-ц).Тому обґрунтованим є довід касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про стягнення поточної заборгованості та заборгованості за процентами не у валюті кредитного договору.
4.4. Курсова різниця не може бути видом упущеної вигоди.
У постанові Великої Палати ВС від 30.05.2018 року у справі № 750/8676/15-ц зазначено, що відповідно до Положення (стандарт) бухгалтерського обліку «Вплив змін валютних курсів», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 10.08.2000 року N 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, затвердженого Наказом Державного казначейства України від 24.07.2001 року № 126, іноземна валюта - валюта інша, ніж валюта звітності.
Курсова різниця - різниця, яка є наслідком відображення однакової кількості одиниць іноземної валюти в національну валюту України при різних валютних курсах. Курсові різниці визначаються за монетарними статтями балансу.
Курсові різниці розраховуються за положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.
Наведене дає право зробити висновок, що курсові різниці застосовуються у фінансовій звітності підприємств при веденні бухгалтерського обліку.
Заявляючи вимоги про стягнення курсової різниці, позивач просив стягнути її на підставі ст. 22 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до ст. 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
Відповідно до ч. 4 ст. 623 ЦК України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані.
Пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані.
Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.
Тобто, «курсова різниця» жодним чином не може бути упущеною вигодою, оскільки кредитор міг і не отримати такі доходи. Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці, не можна розцінювати як неправомірні дії боржника, що призвели до позбавлення кредитора можливості отримати прибуток.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
В даному випадку позивач, як кредитор за кредитним договором відповідно до вимог ст. 6, 627 ЦК України та реалізуючи право на звернення до суду і принцип диспозитивності щодо можливості самостійно визначити позовні вимоги та спосіб захисту порушеного права, у 2014 році звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, визначивши заборгованість у валюті гривні України, вказавши, що саме 523079,91 грн. є повним розміром заборгованості, включаючи заборгованість за тілом кредиту, заборгованість за відсотками та пеню.
Кредитор, який сам визначив заборгованість у валюті гривні України, погодився із попереднім судовим рішенням, яким таку заборгованість стягнуто з боржника, а боржником сплачено таку заборгованість у повному обсязі, не має права на стягнення курсової різниці, оскільки визначив зобов'язання у національній валюті, у якій і прийняв його виконання.
Тим більше, судами першої і апеляційної інстанцій зазначено про відсутність у бухгалтерському обліку позивача заборгованості в іноземній валюті за період з жовтня 2014 року і ці обставини позивачем не спростовано.
4.5. Суд вправі стягнути пеню у валюті зобов’язання.
У постанові Великої Палати ВС від 12.12.2018 року по справі № 757/6367/13-ц зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).
Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні (ч. 1 ст. 524 ЦК України).
Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (ч. 1, 3 ст. 533 ЦК України).
Такий порядок визначено Декретом, дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій за договорами, укладеними між резидентами на території України.
Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, проте не виключає здійснення платежів в іноземній валюті (див. пункт 47 постанови Великої Палати ВС від 04.07.2018 року у справі № 761/12665/14-ц).
Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству України, умови кредитного договору, передбачали сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, а сторони ці умови не оспорювали, то разом зі стягненням з фізичних осіб-поручителів заборгованості в іноземній валюті суд мав право стягнути й пеню в іноземній валюті.
4.6. Наявність досудової вимоги про дострокове повернення всієї суми заборгованості змінює строки виконання основного договору, а тому після кінцевої дати виконання зобов’язання встановленої у такій вимозі банк не вправі нараховувати відсотки та неустойку за договором, а тільки проводити стягнення за ст. 625 ЦК України.
У постанові Великої Палати ВС від 04.07.2018 року по справі № 310/11534/13-ц зазначено, що згідно з вимогами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов'язання в обумовлений сторонами строк ПАТ «Сведбанк», правонаступником якого є позивач, використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна.
Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, із чим погодився й суд, який задовольнив позовні вимоги ПАТ «Сведбанк».
У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою ст.1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
5.1. Досудове врегулювання спору для споживчого кредитування є обов’язковим.
Велика Палата ВС у постанові від 26.05.2020 року по справі № 638/13683/15-ц зазначила, якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або 3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п`ять відсотків суми кредиту; або 4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту. Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність (ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зі змінами, передбаченими Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», який набрав чинності 16.10.2011 року).
Наведені приписи дають підстави виснувати, що ч. 10 ст. 11 зазначеного Закону у редакції, що була чинною до 10.06.2017 року, встановила обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
Велика Палата ВС вважає, що звернення до суду з позовом про дострокове повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту не замінює визначений вказаним Законом порядок. Якщо кредитодавець звертається до суду з таким позовом, не виконавши вимоги ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10.06.2017 року, не дотримавши передбачений зазначеним договором порядок, який не має погіршувати порівняно із цим Законом становище споживача, то в останнього як у позичальника відсутній обов`язок достроково повернути кошти за договором про надання споживчого кредиту, а у суду відсутня підстава для задоволення відповідного позову у частині, яка стосується дострокового стягнення коштів за таким договором.
Таким чином, Велика Палата ВС відступила від правового висновку зазначеного у постанові від 27.03.2019 року у справі № 521/21255/13-ц зазначивши, попередній висновок не враховував спеціальний порядок заявлення кредитодавцем вимоги про дострокове повернення коштів у разі неналежного виконання позичальником умов договору про надання споживчого кредиту. Так, Велика Палата ВС конкретизувала висновок: суд установивши, що кредитування відбулося для задоволення споживчих потреб позичальника, має застосувати до встановлених правовідносин приписи, які регулюють відносини споживчого кредитування, зокрема ч. 10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, чинній до 10.06.2017 року, в якій був встановлений обов`язковий досудовий порядок врегулювання питання дострокового повернення коштів за договором про надання споживчого кредиту.
5.2. У разі погодження в кредитному договорі порядку підвищення відсоткової ставки за ініціативи банку боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру відсоткової ставки за користування кредитом в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові.
Так, у постанові КЦС ВС від 25.11.2019 року по справі № 727/6738/16-ц зазначено, що відповідно до параграфу 8 кредитного договору сторони погодили можливість та порядок підвищення відсоткової ставки за ініціативи Банку, зокрема, встановлено, що Банк за умови зміни будь-якого з погодженого переліку факторів, має право ініціювати перед позичальником перегляд (зміну) процентної ставки, встановленої договором. Сторони досягли згоди, що необхідним і достатнім підтвердженням отримання позичальником повідомлення Банку є бланк-повідомлення про вручення поштового відправлення з відміткою про вручення.
В матеріалах справи наявні докази відправлення такого роду повідомлення боржнику, але факт отримання повідомлення боржником Банк не довів.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що заборгованість щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами необхідно обчислити з урахуванням лише первісно встановленої відсоткової ставки у розмірі 21,99%, а ставку 25,94% не слід брати до уваги, оскільки боржник про зміну відсоткової ставки не була сповіщена належним чином.
Аналогічну правову позицію з питання щодо повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки висловив Верховний Суд України в постанові від 14.12.2016 року у справі № 6-2315цс16.
5.2. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
У постанові КЦС ВС від 13.11.2019 року по справі № 645/1085/17 зазначено, що особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також Законом України «Про захист прав споживачів». Згідно абз. 3 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Суди попередніх інстанції не звернули увагу на те, що умовами договору передбачено комісійну винагороду банку за управління кредитом у розмірі 0,73 %, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь. Суди не встановили і позивач не зазначив, які саме послуги за цю комісію надавалися відповідачу як позичальнику. Суди попередніх інстанцій зазначені вимоги закону до уваги не взяли та дійшли помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь банку заборгованість за комісією.
Подібних висновків дійшов КЦС ВС в постанові від 06.11.2019 року по справі № 644/10731/15-ц.
В іншій постанові КЦС ВС від 05.02.2020 року по справі № 610/1818/16-ц зазначено, що згідно зі ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, тощо).
Таким чином, сплата позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено ч. 3 ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.
Подібний висновок зроблено в постанові КЦС ВС від 27.05.2020 року по справі № 645/1055/16-ц.
6.1. Визнання договору іпотеки припиненим є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає, що їй належить право іпотеки за іншим договором, але яке на час вирішення спору не зареєстроване за нею.
У постанові ВП ВС від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19 зазначено, що у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника (ст. 1 Закону № 898-IV). Отже, заінтересованою особою, яка може звертатися з позовом про визнання відсутності права іпотеки, є перш за все власник предмета іпотеки, оскільки саме за рахунок його майна іпотекодержатель може одержати задоволення своїх вимог. Позивач у цій справі не стверджує, що він є власником спірних предметів іпотеки. Позивачем за вимогою про визнання відсутності права іпотеки може бути також інша особа, чиє право чи інтерес порушується. Зокрема, позивачем може бути особа, якій належить право іпотеки, яке виникло за іншим договором. Позивач у цій справі вважає себе такою особою.
Так, на час вирішення спору право іпотеки не було зареєстроване за позивачем. Таким чином, задоволення позовної вимоги про визнання відсутності права іпотеки у цій справі не призведе до повного захисту прав позивача, який буде змушений ініціювати новий судовий процес з метою одержати судове рішення, яке буде підставою для внесення до реєстру запису про право іпотеки позивача на це майно. Зазначений підхід не відповідає принципу процесуальної економії. Крім того, звернення позивача з позовом у цій справі має на меті, зокрема, у разі задоволення позову використання судового рішення в іншому судовому процесі за позовом до актуального власника спірного майна, який не є відповідачем у цій справі. Велика Палата Верховного Суду вважає неприпустимим таке штучне подвоєння судового процесу.
Отже, виходячи з обставин цієї справи належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача. Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» судове рішення про задоволення таких вимог є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей як про припинення права іпотеки відповідача (якщо таке право зареєстроване), так і про право іпотеки позивача.
6.2. Відсутність згоди співвласника майна є підставою для визнання іпотечного договору недійсним.
У постанові КЦС ВС від 27.03.2019 року по справі № 643/6453/17 зазначено, що ухвалюючи оскаржувані рішення, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для визнання позивачем іпотечного договору недійсним, оскільки договір іпотеки укладений між відповідачами без нотаріально посвідченої згоди позивачки, яка є співвласницею предмета іпотеки в силу вимог ст. 60 СК України, оскільки є дружиною відповідача і така обставина не спростована відповідачами, а тому є всі підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним відповідно до вимог ст.ст. 203, 205, 215 ЦК України.
6.3. У разі передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку в цілому, а не окремої квартири у ньому, то таке житлове приміщення - квартира, як і інші нежитлові та допоміжні приміщення, що знаходяться у ньому, не можна вважати відокремленими предметами іпотеки.
У постанові КЦС ВС від 20.11.2019 року по справі № 643/5572/16-ц позов не може бути задоволений з тих підстав, що квартира не була самостійним предметом іпотеки. Відповідно до частини 1 статті 382 ЦК України квартирою визнається ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Пунктом 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» визначено, що багатоквартирний будинок - це житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна.
Чинне законодавство, зокрема ЦК України, Закон України «Про іпотеку» та Закон України «Про заставу», не містить жодної статті, яка б визначала особливості іпотеки житла - багатоквартирного житлового будинку чи квартир у ньому. Можна зробити висновок, що у разі передачі в іпотеку багатоквартирного житлового будинку в цілому, а не окремої квартири у ньому, то таке житлове приміщення - квартира, як і інші нежитлові та допоміжні приміщення, що знаходяться у ньому, не можна вважати відокремленими предметами іпотеки, на які може бути звернено стягнення, як на самостійні об`єкти нерухомого майна.
Оскільки квартира у багатоквартирному житловому будинку не була самостійним предметом іпотеки, то позивач не вправі реалізувати свої права іпотекодержателя шляхом примусового звернення стягнення на неї у встановленому законом порядку незалежно від інших квартир у багатоквартирному житловому будинку, бо таке житлове приміщення як окрема частина об`єкта нерухомого майна не було самостійним предметом іпотеки, а може бути визначено як частка багатоквартирного будинку, який є предметом іпотеки. Зазначені правові висновки викладені у постанові Великої Палати ВС від 19.06.2019 року у справі № 643/17966/14-ц, постановах ВС України від 16.09.2015 року та 05.10.2016 року, в яких вказано, що неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об`єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку в цілому, а не окремих квартир.
7.1. Основне зобов’язання по договору поруки припиняється через 6 місяців (якщо інше не передбачено договором). Однак вказане правило не розповсюджується на невиконання боржником окремих зобов’язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку.
Велика Палата ВС від 20.06.2018 року по справі № 758/6863/14-ц зробила наступний правовий висновок. У разі пред'явлення вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання, в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.
Разом з тим правовідносини поруки за договором не можна вважати припиненими в іншій частині, яка стосується відповідальності поручителя за невиконання боржником окремих зобов'язань за кредитним договором про погашення кредиту до збігу шестимісячного строку з моменту виникнення права вимоги про виконання відповідної частини зобов'язань.
З аналізу частини четвертої ст. 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання.
Закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред'явить вимоги до поручителя.
7.2. Порука підлягає припиненню через збільшення розміру зобов’язання за кредитним договором без погодження з поручителем.
У постанові від 26.06.2020 у справі № 910/13109/18 Велика Палата ВС відступила від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо підстав припинення поруки, визначивши, що збільшення розміру кредиту без погодження з поручителем, навіть за наявності у договорі поруки умови про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов’язання, є підставою для припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України.
Порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання. Підставою поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг відповідальності поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).
За змістом ст. 559 ЦК України зміна обсягу зобов`язань боржника може бути підставою для припинення поруки. Зокрема, частиною першою цієї статті (у редакції, чинній на момент укладання договору поруки) було передбачено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
За загальним правилом, установленим ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Разом з тим за змістом ч. 3 ст. 651 ЦК України договором або законом може бути передбачено також право сторони договору відмовитися від договору в повному обсязі або частково, тобто розірвати або змінити договір на власний розсуд на підставі одностороннього правочину.
Особливістю одностороннього правочину є те, що такий правочин як юридичний факт здійснюється за волевиявленням однієї особи, однак може спричиняти відповідні правові наслідки (породжувати обов`язки) для інших осіб, коли це випливає зі спеціальних положень законодавства.
Так, за правилами, передбаченими абз. 3 ч. 3 ст. 202 ЦК України, односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.
Умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов`язання, не виключають застосування правил, передбачених абз. 3 ч. 3 ст. 202 ЦК України, та, відповідно, від необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов`язання із поручителем у належній формі.
За змістом ч. 1 ст. 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Разом з тим, ураховуючи мотиви, викладені в цій постанові, Велика Палата Верховного Суду вбачає за необхідне відступити від правового висновку в подібних правовідносинах, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14.08.2019 року у справі № 910/12419/18 та від 01.11.2019 року у справі № 910/13940/18, вказавши, що умови договору поруки про те, що поручитель при укладанні цього договору дає свою згоду на збільшення основного зобов`язання, не виключають застосування правил, передбачених абз. 3 ч. 3 ст. 202 ЦК України та, відповідно, від необхідності узгодження певних вчинених в односторонньому порядку змін до основного зобов`язання з поручителем у належній формі.
8.1. Договір відступлення права вимоги з фізичною особою, який має ознаки договору факторингу визнається судом недійсним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.11.2020 року по справі № 638/22396/14-ц зазначено, що з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.
Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Арма Факторинг» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого фізична особа бути не міг.
Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважала, що оспорюваний договір відступлення прав укладений з порушенням ч. 3 ст. 512, ст. 1054, ч. 3 ст. 1079, ч. 2 ст. 1083 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним.
8.2. На відносини під час продажу банківських активів банку, що ліквідується, не розповсюджуються вимоги, щодо договорів факторингу.
У постанові Великої Палати ВС від 16.03.2021 року по справі № 906/1174/18 зазначено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.
Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.
У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами.
З огляду на підхід, який Велика Палата ВС застосувала у постанові у справі № 906/1174/18, слід відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31.10.2018 року у справі № 465/646/11, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
9.1. Строк позовної давності не переривається одностороннім списанням банком грошових коштів з іншого рахунку боржника.
У постанові КЦС ВС від 06.02.2019 року по справі № 645/6498/15-ц зазначено, що апеляційний суд помилково вважав, що строк позовної давності переривався сплатою відповідачем коштів. За обставинами справи, зарахування коштів на погашення заборгованості здійснено шляхом автоматичного списання банком із рахунку позичальника 03.08.2012 року та 27.08.2012 року коштів на погашення кредиту. Списання банком коштів з іншого рахунку позичальника не є діями позичальника в розумінні ч. 1 ст. 264 ЦК України, які свідчать про визнання ним боргу, а отже автоматичне списання банком коштів з одного рахунку позичальника та зарахування їх на інший рахунок позичальника в рахунок погашення кредиту не є підставою для переривання позовної давності. Оскільки сторонами не укладений договір у письмовій формі про збільшення позовної давності, як це передбачено статтею 259 ЦК України, тому положення пункту 1.7.31 Умов та Правил надання банківських послуг про збільшення строку позовної давності за кредитним договором щодо вимог про повернення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки (пені та штрафів) збільшений до 50 років не підлягають застосуванню.
В іншій постанові КЦС ВС від 30.05.2018 року у справі № 161/20278/14-ц зазначено, що часткове погашення заборгованості позичальником не може вважатися підставою для переривання строку позовної давності, якщо платежі в рахунок погашення заборгованості здійснені під час примусового виконання судового рішення. Переривання перебігу позовної давності можливе лише добровільними діями позичальника
9.2. Пред’явлення особою позову про стягнення кредитної заборгованості до третейського суду перериває позовну давність та може свідчити про зміну строку виконання основного зобов’язання відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
У постанові Об’єднаної палати КЦС ВС від 09.12.2019 року у справі № 285/3950/17-ц зазначено, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятками, переліченими у цій статті.
Виходячи з наведених норм права, зміст поняття «суд» у ст. 16 ЦК України та інших нормах цього Кодексу, включаючи положення гл. 19 ЦК України про позовну давність, охоплює також і третейські суди.
Цивільне законодавство України при побудові конструкції переривання позовної давності не вказує, що наслідком пред’явлення особою позову у вигляді переривання позовної давності є виключно звернення до суду як державного органу.
Тому, пред'явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі ст. 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, перериває позовну давність.
З урахуванням наведеного, звернення до третейського суду свідчить і про зміну строку виконання основного зобов'язання як це передбачено ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Таким чином, Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2018 року у справі № 392/272/16-ц
9.3 Звернення стягнення на предмет іпотеки за виконавчим написом нотаріуса не зупиняє та не перериває перебігу позовної давності за позовними вимогами про стягнення кредитної заборгованості.
У постанові Об’єднаної Палати КЦС ВС від 09.12.2019 року у справі № 357/5125/16-ц вчинення нотаріусом виконавчого напису – це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому, вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує виникнення права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло у стягувача раніше. Метою вчинення виконавчого напису є надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов’язання боржником.
З урахуванням наведеного, перебіг позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки починається від дня, коли у кредитора (іпотекодержателя) виникло право на відповідний позов, незалежно від того, чи звертався він після цього до нотаріуса за захистом своїх цивільних прав.
У силу положень ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, а також у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Звернення стягнення на предмет іпотеки не вказане у ст. 264 ЦК України в якості окремої підстави переривання перебігу позовної давності, а також не може вважатися діями, що свідчать про визнання боржником свого боргу, чи прирівнюватись до пред’явлення позову. Звернення стягнення є реалізацією іпотекодержателем свого права, передбаченого договором іпотеки, та підставою припинення цього права. Повернення стягувачу виконавчого напису (виконавчого документу) також не може переривати перебіг позовної давності за позовними вимогами про звернення стягнення з аналогічних причин.
9.4. Строк позовної давності застосовується в тому числі і до іпотечних правовідносин.
Постановою КЦС ВС від 23.01.2019 року по справі № 643/12557/16-ц скасовано рішення апеляційного суду про задоволення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.
Постанова мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що після скасування незаконного рішення, на підставі якого було зняте обтяження іпотекою, таке обтяження підлягло поновленню, а іпотека є дійсною з моменту первинної реєстрації. Однак суд апеляційної інстанції помилково вважав, що строк позовної давності не підлягає застосуванню, оскільки позивачу було відомо про спір з 2012 року (момент ухвалення рішення про скасування незаконного рішення, про припинення іпотеки), однак з позовом до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач звернувся тільки 18.10.2016 року, чим пропустив строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України.
В іншій справі № 646/14831/15-ц КЦС ВС постановою від 16.01.2019 року скасував рішення судів попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні позову з підстави застосування строку позовної давності. Постанова мотивована тим, що хоча квартира була передана в іпотеку без дозволу власника майна, однак позивач звернувся до суду тільки через 8 років після того, як йому стало відомо про наявність обтяження іпотекою його майна.
9.5. Переривання перебігу позовної давності за основним зобов’язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов’язком, зокрема забезпечувальним.
У постанові КЦС ВС від 18.08.2021 року у справі № 201/15310/16 іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку»).
Варто розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов’язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).
У ст. 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку. Позовна давність переривається в разі пред’явлення особою позову до одного з кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Тлумачення цієї статті дає підстави для висновку, що вона пов’язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов’язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов’язком, у тому числі забезпечувальним.
Отже, вчинення позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов’язанням, не перериває позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов’язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою закон не передбачає.
Висновки
Результати узагальнення свідчать, що впродовж зазначеного періоду Верховним Судом часто змінювалась судова практика стосовно кредитних та іпотечних правовідносин. Слід підкреслити, що мали місце випадки відступлення від правових позицій не тільки Верховного Суду України, але й від позицій нового Верховного Суду.
Стосовно основних змін слід виділити нову практику щодо стягнення грошових коштів в іноземній валюті та нарахування інфляційних втрат, застосування законодавства по захисту прав споживачів до кредитних відносин та сімейного законодавства до іпотечних договорів. Крім того, слід звернути увагу на нову практику щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, особливо стосовно припинення таких договорів та застосування строку позовної давності.
Таким чином, для уникнення помилок у майбутньому та покращення якості відправляння судочинства вважаємо за доцільне донести дане узагальнення до суддів місцевих судів та рекомендувати слідкувати за змінами у практиці Верховного Суду.
Суддя судової колегії судової палати
у цивільних справах
Харківського апеляційного суду О. В. Маміна
Начальник відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду А. В. Киричок
_03_03.png)
