Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи судової палати з розгляду цивільних справ Харківського апеляційного суду за II півріччя 2022 року.
При підготовці узагальнення використані постанови Верховного Суду, інформація з Єдиного державного реєстру судових рішень стосовно розгляду справ зазначеної категорії за 2021 рік, рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).
Основу правового регулювання земель лісового фонду становлять Конституція України; Земельний кодекс України (далі – ЗК); Лісовий кодекс України (далі – ЛК), який має перевагу при вирішенні питань, пов’язаних з землями лісогосподарського призначення; Закон України від 25 червня 1991 року № 1264-ХП (зі змінами) «Про охорону навколишнього природного середовища»; Цивільний кодекс України (далі – ЦК), Господарський кодекс України (далі – ГК) – в частині, яка не врегульована та не суперечить ЛК; Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).
Ліс, як і інші природні ресурси України (земля, води, надра, атмосферне повітря), є національним надбанням, що відповідно до частини першої статті 13 Конституції України (далі – Конституція) є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. За змістом статті 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У 7 ЛК закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Разом із тим у статті 11 ЛК передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.
Відповідно до статті 12 ЛК громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно з законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Відповідно до положень статті 20 ЗК віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Згідно зі статтею 55 ЗК до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (стаття 56 ЗК).
Відповідно до частини першої статті 57 ЗК земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.
Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом (стаття 11 ЛК).
Переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов'язаних з веденням лісового господарства, здійснюється без їх вилучення у постійного лісокористувача з дозволу органу виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, за погодженням з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення про переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов'язаних із веденням лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Прийняття рішень Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами (стаття 59 ЛК).
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 122 ЗК районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення водного господарства; будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
У відповідності до частини другої статті 117 ЗК до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна +державної власності, а також земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, крім випадків передачі таких об’єктів у комунальну власність.
Згідно з пунктом 24 Перехідних положень ЗК, з дня набрання чинності цим пунктом (Законом від 28 квітня 2021 року № 1423-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин») землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук).
Згідно із частиною п’ятою статті 116 ЗК земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Статтею 141 ЗК встановлено, що однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є вилучення земельної ділянки, у випадках передбачених цим кодексом.
Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (частина третя, четверта статті 142 ЗК).
Статтею 149 ЗК встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Відповідно до частини четвертої статті 122 ЗК центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодуванням завданих збитків.
Враховуючи вказані норми права, важливим в рамках цього узагальнення є питання щодо способів захисту прав землевласників та землекористувачів при обмеженні їх прав на земельні ділянки лісогосподарського призначення.
У загальній теорії права, а також у галузевих юридичних науках розкриваються поняття „способи”, „форми” здійснення права. Зокрема, в теорії права здійснення права розглядається як певні юридичні категорії та діяння суб’єктів з їх застосування з метою досягнення конкретного результату[1]. На думку В.В. Копейчикова, застосування норм права – це спрямована на реалізацію норм права... діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи[2].
Чинне земельне законодавство не визначає спеціальних (окремих) способів захисту прав на земельні ділянки при їх обмеженні. Загальні норми про забезпечення захисту прав на земельні ділянки певним чином містяться у ст. 152 ЗК, ст. 16 ЦК та ст. 20 ГК.
Так, за правилами статті 152 ЗК захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:
а) визнання прав;
б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;
в) визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсним рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;
д) застосування інших, передбачених законом способів.
Способи захисту прав на землю, передбачені статтею 152 ЗК, поділяються на речово-правові, зобов’язально-правові та спеціальні.
Речово-правові способи захисту безпосередньо спрямовані на захист суб’єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов’язальних відносинах з порушником. До таких способів належать: визнання прав на земельну ділянку; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав; запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); вимога власника земельної ділянки або землекористувача усунути порушення у здійсненні їхніх прав, які не пов’язані з позбавленням володіння земельною ділянкою (негаторний позов) та інші.
Зобов’язально-правові способи захисту мають на меті захист прав суб’єкта як учасника зобов’язальних відносин. До таких способів належать відшкодування збитків, заподіяних незаконним або неналежним виконанням умов договорів (відчуження, придбання, оренди (суборенди) земельної ділянки тощо); повернення власникові наданої у користування за договором оренди земельної ділянки та інші.
Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим колом уповноважених чи зобов’язаних осіб і надзвичайними обставинами. До таких способів належать визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсним рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо.
Способи захисту прав на земельні ділянки при їх обмеженні (обтяженні) мають певну специфіку, порівняно з іншими способами захисту прав на земельні ділянки. Вони можуть здійснюватися лише за допомогою конкретних правових засобів, визначених цивільним і земельним законодавством. Застосування таких способів створює юридичні гарантії захисту прав та законних інтересів громадян у здійсненні їх прав на землю[3].
За статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
В юридичній літературі судовий захист земельних прав розглядається як найбільш кваліфікований, універсальний спосіб захисту прав і свобод суб’єктів, оскільки існує значно менше можливостей необ’єктивного розгляду справи і відомчого впливу на остаточне вирішення питання[4].
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту земельних прав, який не є вичерпним, наведено в частині третій статті 152 ЗК. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним частиною третьою статті 152 ЗК, або ж іншим способом, який передбачено законом (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18). При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів настільки, наскільки це можливо.
Позовну вимогу - зобов`язати повернути земельну ділянку потрібно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. На вказане положення неодноразово було звернуто увагу Великої Палати Верховного Суду (пункт 71 постанови від 28 листопада 2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови від 04 липня 2018 у справі № 653/1096/16-ц, пункт 81 постанови від 12 червня 2019 у справі № 487/10128/14-ц).
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунення існуючих перешкод чи зобов`язання відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК). Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК).
Слід мати на увазі, що землі лісового фонду можуть перебувати у приватній власності. При цьому право власності держави на землі лісового фонду захищається в різні способи. Тому в разі їх незаконного вибуття з державної чи приватної власності та подальшого відчуження ефективним є віндикаційний позов.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Тому, вирішуючи спір про належні способи захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, у контексті питання можливості встановлення судом інших способів судового захисту слід звертати увагу на практику Верховного Суду щодо зазначеної категорії справ, а також враховувати практику ЄСПЛ.
Пріоритетний розвиток земельних відносин на законодавчому рівні обумовив збільшення останнім часом кількості земельних спорів в цій галузі, зокрема щодо повернення земель лісового фонду у власність держави. Однак практика розгляду цих спорів свідчить про те, що у суддів виникали проблемні питання щодо способів захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення.
3.1. Вирішуючи спори цієї категорії, суди мають враховувати, що згідно з вимогами частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що:
«…в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).
… рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.
… власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.
Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).
З огляду на викладене, під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94))».
3.2. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Так, рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 18 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, задоволено позов заступник прокурора Харківської області в інтересах держави в особі: Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція» (далі - ДП).
Визнано недійсним розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області від 07 квітня 2009 року № 318 «Про передачу земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7».
Визнано недійсними та скасовано державні акти на право власності на земельну ділянку, зареєстровані в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі Управління Держкомзему у Дергачівському районі Харківської області в липні 2009 року.
Витребувано з володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України земельні ділянки площею по 2 га, які розташовані на території Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, вартістю 1 333 600,00 грн кожна.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 18 червня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року залишено без змін (справа № 619/3263/17, провадження № 61-2502св19).
Залишаючи без змін вказані рішення судів, суд касаційної інстанції вказав, що право державної власності на спірні земельні ділянки не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами) або шляхом видачі державного акту приватній особі.
Земельні ділянки державного лісового фонду, загальною площею 10 га, що розташовані на території Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту неправомірно вибули із володіння держави та землекористувача ДП, оскільки при її вилученні у попереднього користувача та зміні її цільового призначення Дергачівською районною державною адміністрацією не було дотримано вимог статей 149 ЗК та 59 ЛК.
Суд звернув увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, держава, втручаючись у право приватних осіб на мирне володіння відповідними земельними ділянками, захищає загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК), які набуваються лише згідно із законом (статті 14 Конституції) (пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).
Заволодіння приватними особами земельними ділянками, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля, особливо коли в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки відповідач, проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення (близькі за змістом висновки висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі 183/1617/16).
Звернення прокурора з вимогою про витребування земельних ділянок із володіння відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у цій справі спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення суспільно важливого та соціально значущого питання - розпорядження землями лісового фонду, безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Суспільний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землі лісогосподарського призначення, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК, частина друга статті 152 ЗК). Наведені способи захисту реалізуються шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК).
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК та ЛК є неможливим (аналогічні висновки Великою Палатою Верховного Суду сформульовано у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).
Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку (пункт 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц).
Вирішуючи питання щодо ефективного способу захисту права власника земельної ділянки, Верховний Суд вказав, що згідно зі статтею 152 ЗК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів.
За змістом частини 1 статті 155 ЗК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Статтею 21 ЗК (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.
Згідно зі статтею 387 ЦК власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК, якщо майно набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не могли законно набути право приватної власності на спірні земельні ділянки, оскільки набули таке право власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності на землю стало можливим у результаті прийняття Дергачівською районною державною адміністрацією незаконного розпорядження та наступного укладення між ними та відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договорів купівлі-продажу земельних ділянок, загальною площею 10 га.
Отже, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та відповідачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що спірні земельні ділянки відносяться до земель державного лісогосподарського призначення, які не можуть передаватися у приватну власність, а тому вони вибувають з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність поведінки відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.
З наявної в матеріалах справи схеми розташування спірних земельних ділянок з нанесеними межами кварталу 97 Південного лісництва та викопіювання з лісовпорядного планшету 2013 року вбачається, що спірні земельні ділянки знаходилися на території Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області та відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебували у ДП в користуванні.
У пунктах 41, 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) зазначено, що: «відповідно до пункту 5 розділу УШ «Прикінцеві положення» ЛК» до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт5 розділу УШ «Прикінцеві положення» ЛК».
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 617/964/15-ц (провадження № 61-16466сво18) вказано, що «громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом. Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність, який визначається нормами Конституції, ЗК, іншими законами й нормативно-правовими актами».
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з дотриманням засад правового порядку, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачену Конституцією та законами України.
Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісового фонду, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, недопущенні погіршення екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18).
3.3. Під час вирішення спорів даної категорії необхідно перевіряти, перш за все, чи є право порушеним, з’ясовувати, чи обрано правомірний спосіб захисту та чи є він ефективним, тобто чи призведе обраний спосіб до захисту порушеного права. Насамкінець слід перевірити, чи не пропущена позовна давність.
3.3.1. Так, рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 листопада 2019 року у задоволенні позову керівника Харківської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, ДП до ОСОБА_1, Харківської міської ради (далі – ХМР) про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування та визнання недійсними державних актів на право власності на землю, повернення земельних ділянок відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні належні та достатні докази в підтвердження заявлених позовних вимог, у зв`язку з чим в задоволенні позову відмовлено за необґрунтованістю та недоведеністю.
Спірні земельні ділянки розташовані в межах міста Харкова, належать до комунальної власності територіальної громади міста Харкова, а відповідно право розпорядження ними від імені громади мала саме ХМР як орган місцевого самоврядування.
Судом, із змісту доданого позивачем витягу із ЄРДР встановлено, що позивачем отримано інформацію про вчинення кримінального правопорушення у вигляді прийняття ХМР неправомірних рішень про виділення земельних ділянок - 02 вересня 2015 року, тобто саме тоді прокурор дізнався про порушення інтересів держави. Позивач звернувся з даним позовом 11 липня 2019 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Поважних причин пропуску такого строку у позові не наведено, а посилання позивачів у клопотанні про поновлення строків позовної на те, що позовна давність бере свій початок з моменту коли органом прокуратури було повідомлено Державне агентство лісових ресурсів України, ДП про вибуття спірних земельних ділянок із володіння держави, судом не прийнято як таке, що суперечить нормам ЦК, а відтак суд вбачав підстави для відмови в задоволенні позову, в тому числі і з підстав пропуску строку позовної давності.
Постановою Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 листопада 2019 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що вилучення для нелісогосподарських потреб спірних земельних ділянок державної власності, що віднесені до земель лісогосподарського призначення та перебуває у постійному користуванні ДП, і передання у приватну власність такої ділянки не належало до повноважень ХМР.
Суд першої інстанції відхилив та не взяв до уваги надані прокурором на обґрунтування позову докази, а саме: висновок судової експертизи з питань землеустрою та оціночно-земельної експертизи, що виготовлений експертами Харківського НДІ судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, та лист ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція», до якого додано схему розташування земельних ділянок, за змістом якого перелічені в ньому земельні ділянки знаходяться в межах 161 кварталу Південного лісництва ДП. При цьому помилково виходив з того, що згадані докази не є належними, оскільки судова експертиза була проведена у межах кримінального провадження з метою перевірки обставин, що підлягають відповідному з`ясовуванні під час відповідного кримінального провадження, а вказані у листі ДП кадастрові номери земельних ділянок, не тотожні із тими, які було присвоєно земельним ділянкам виділеним відповідачу, додана схема є фотокопію публічної кадастрової карти з обведеними межами земельних ділянок.
Наведені з цього приводу доводи апеляційних скарг суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованими, а заперечення відповідачів щодо наявності у ХМР повноважень на розпорядження спірними земельними ділянками - необгрунтованими.
Необхідною передумовою виникнення права приватної власності на земельну ділянку державної чи комунальної власності має бути рішення про передання у приватну власність цієї ділянки, прийняте відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, які діють від імені власника (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12). Тому відсутність такого рішення держави в особі ОДА як уповноваженого органу означає, що відчуження земельної ділянки відбулось без вираження волі власника, а також - без відповідного погодження Державного агентства лісових ресурсів України, ДП на зміну цільового призначення та вилучення земельної ділянки та щодо відведення іншої земельної ділянки. Тому позов прокурора суд апеляційної інстанції вважав обґрунтованим.
Однак враховуючи, що прокурором при зверненні до суду із позовною заявою пропущена позовна давність, а відповідач просить її застосувати, суд вважав, що в позові слід відмовити в зв`язку з пропуском позовної давності. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 ЦК статті 261 цього Кодексу, перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень, в тому числі і прокурора, довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів саме держави. Судом, із змісту доданого позивачем витягу із ЄРДР встановлено, що позивачем отримано інформацію про вчинення кримінального правопорушення у вигляді прийняття ХМР неправомірних рішень про виділення земельних ділянок - 02 вересня 2015 року, тобто саме тоді прокурор дізнався про порушення інтересів держави. Таким чином, передбачена статтею 257 ЦК позовна давність почала спливати з моменту коли позивач дізнався про порушення інтересів держави і наразі сплинула 02 вересня 2018 року, а позивач звернувся з даним позовом 11 липня 2019 року, тобто з пропуском позовної давності.
При цьому суд першої інстанції правильно встановив, що поважних причин пропуску позовної давності у позові не наведено, а посилання представника Державного агентства лісових ресурсів України, ДП у поданому клопотанні про поновлення позовної давності на те, що початок позовної давності слід визначати з моменту коли органом прокуратури було повідомлено Державне агентство лісових ресурсів України, ДП про вибуття спірних земельних ділянок із володіння держави, судом обґрунтовано були відхилені як таке, що суперечить нормам ЦК. Право власності на спірні земельні ділянки хоча й не зареєстровані у державному реєстрі прав станом на 20 листопада 2018 року, однак спірні акти на землю значно раніше пройшли державну реєстрацію відповідно до діючого на той час порядку, оскільки вони були зареєстровані у Книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 02 серпня 2010 року, тобто - більше ніж за вісім років до звернення до суду позовом по цій справі.
Позивачі, діючи розумно у своїх майнових інтересах мали бути обачливими та вчасно відслідковувати ситуацію стосовно долі державних земель лісогосподарського призначення, які перебувають у їх зоні відповідальності. Для цього у нього з огляду на публічний розгляд спірних рішень ХМР та процедуру затвердження проекту відведення спірних земельних ділянок - не було істотних та непереборних перешкод, які б не дозволили позивачу вчасно виявити приватизацію спірних земельних ділянок у 2010 році і звернутися до суду в межах позовної давності. Належних і допустимих доказів на спростовування цього до суду не було надано.
Оскільки на день звернення до суду з позовом позовна давність спливла, про її застосування якої заявлено відповідачем у спорі, тому відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК та з урахуванням принципу правової визначеності, апеляційний суд у задоволенні позову відмовив.
Залишаючи без змін постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року в частині позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України про витребування земельних ділянок, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 04 травня 2022 року вказав, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК).
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК - тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно зі статтею 55 ЗК до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Відповідно до статті 56 ЗК землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власністьземельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.
Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом (стаття 57 ЗК).
У статті 57 ЛК визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК.
Аналогічне положення міститься у статті 20 ЗК.
Порядок вилучення земельних ділянок визначено статтею 149 ЗК, якою встановлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закуну України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 5 частини першо статті 31 ЛК до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.
Відповідно до пункту 5 розділу УШ «Прикінцеві положення» ЛК до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши, що вилучення для нелісогосподарських потреб спірних земельних ділянокдержавної власності, що віднесені до земель лісогосподарського призначення та перебували у постійному користуванні ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», і передання у приватну власність такої ділянки не належало до повноважень Харківської міської ради, проведено з порушенням положень ЗК та ЛК, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про обґрунтованість позову прокурора в частинівимог про витребування земельних ділянок.
Колегія судді відхилила доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неврахування апеляційним судом наданого відповідачем висновку судової земельно-технічної експертизи, оскільки згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Разом із тим, під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 заявила про застосування наслідків спливу позовної давності.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку посилався прокурор в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справі № 362/44/17). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК). І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року справі № 362/44/17)».
Судами встановлено, що позивачем отримано інформацію про вчинення кримінального правопорушення з прийняттям ХМР неправомірних рішень про виділення земельних ділянок - 02 вересня 2015 року, тобто саме тоді прокурор дізнався про порушення інтересів держави та сплинув 02 вересня 2018 року, із позовом прокурор звернувся 11 липня 2019 року, тобто з пропуском позовної давності, поважних причин такого пропуску не навів, а посилання представника Державного агентства лісових ресурсів України, ДП, що початок перебігу позовної давності починається з моменту коли прокуратурою повідомлено позивачів про вибуття спірних земельних ділянок із володіння держави є необґрунтованим.
За таких обставин суд апеляційної інстанції в частині позовних вимог про витребуванняземельних ділянок зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог у зв`язку зі спливом позовної давності (справа № 640/13731/19, провадження № 61-17057св20).
3.3.2. Рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 26 січня 2017 року у справі № 617/1322/15 (провадження № 61-6098св21) позовну заяву прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вовчанське лісове господарство» задоволено.
Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Вовчанської РДА Харківської області «Про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі її у власність для будівництва індивідуального дачного будинку на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області».
Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Вовчанської РДА Харківської області «Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок із земель запасу рекреаційного призначення для будівництва індивідуального дачного будинку ОСОБА_2 на АДРЕСА_1, ОСОБА_3 на АДРЕСА_2, ОСОБА_4 на АДРЕСА_3, ОСОБА_5 на АДРЕСА_4, ОСОБА_6 на АДРЕСА_5, ОСОБА_7 на АДРЕСА_6, ОСОБА_1, на АДРЕСА_7, ОСОБА_8, на АДРЕСА_8, ОСОБА_9, на АДРЕСА_9, за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району» в частині передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки, загальною площею 0,10 га, для індивідуального дачного будівництва.
Постановою Харківського апеляційного суду від 01 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 26 січня 2017 року скасовано.
Позовні вимоги прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП «Вовчанське лісове господарство» задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Вовчанської РДА Харківської області «Про надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для передачі її у власність для будівництва індивідуального дачного будинку на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району Харківської області».
Визнано незаконним та скасовано розпорядження голови Вовчанської РДА Харківської області «Про затвердження Проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок із земель запасу рекреаційного призначення для будівництва індивідуального дачного будинку ОСОБА_2 на АДРЕСА_1, ОСОБА_3 на АДРЕСА_2, ОСОБА_4 на АДРЕСА_3, ОСОБА_5 на АДРЕСА_4, ОСОБА_6 на АДРЕСА_5, ОСОБА_7 на АДРЕСА_6, ОСОБА_1, на АДРЕСА_7, ОСОБА_8, на АДРЕСА_8, ОСОБА_9, на АДРЕСА_9, за межами населених пунктів на території Старосалтівської селищної ради Вовчанського району» в частині передачі ОСОБА_1 у власність земельної ділянки, загальною площею 0,10 га, для індивідуального дачного будівництва.
Постановою Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 січня 2022 року Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Санін Арсеній Олександрович, задовольнити частково.
Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 26 січня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 01 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Вовчанське лісове господарство» до Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень скасувано.
Позовні вимоги прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Державного підприємства «Вовчанське лісове господарство» до Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень залишено без розгляду.
Постанову Харківського апеляційного суду від 01 березня 2021 року в частині вирішення позовних вимог прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства до Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень скасувано, ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства до Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень відмовлено.
Ухвалюючи постанову про відмову в задоволенні позову прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, суд касаційної інстанції вказав таке.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2014 року № 521, Держлісагенство України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.
Обласні управління лісового та мисливського господарства підпорядковуються Держлісагенству України та є його територіальними органами (пункт 1 Положення про обласні управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 березня 2012 року № 134, чинним на час виникнення спірних правовідносин).
Звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства прокурор Вовчанського району Харківської області зазначав, що такі вимоги спрямовані на захист прав та інтересів держави, у зв`язку із цим розгляду по суті підлягають лише позовні вимоги прокурора, подані в інтересах держави.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Відповідно до частини п`ятої статті 1 ЛК лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.
Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що земельна ділянка, передана у власність ОСОБА_1, відноситься до земель лісогосподарського призначення.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).
Позов у цій справі поданий прокурором, зокрема в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства, у зв?язку з незаконним, на думку позивача, заволодінням ОСОБА_1 земельною ділянкою державної власності.
Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).
У справі, яка переглядається, прокурор Вовчанського району Харківської області звертаючись до суду із цим позовом вказував, що внаслідок неправомірних дій Вовчанської РДА Харківської області, які полягали у передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення, відбулося вибуття із державної власності нерухомого майна.
Вирішуючи позовні вимоги прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави про визнання недійсними розпоряджень Вовчанської РДА Харківської області суд не звернув увагу, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав у вигляді визнання недійсними розпоряджень органу місцевого самоврядування, на підставі яких відбулося вибуття спірної земельної ділянки із державної власності, не призведе до повернення у власність цієї земельної ділянки, а відтак і до поновлення порушених прав держави.
Належним способом захисту у цій справі є витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, однак таких вимог позивач не заявляв.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Таким чином, позовні вимоги прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства до Вовчанської РДА Харківської області, ОСОБА_1 про визнання недійсними розпоряджень не підлягають задоволенню.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності.
Стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Виходячи зі змісту статті 261 ЦК позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Якщо право чи інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.
Оскільки у задоволенні позову прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства слід відмовити у зв`язку з неналежним способом захисту, тому відсутні підстави для застосування позовної давності, а доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції положень статей 256, 257, 261 ЦК є безпідставними.
Суд апеляційної інстанції, установивши дійсні обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права в частині вирішення позовних вимог прокурора Вовчанського району Харківської області в інтересах держави в особі Держлісагенства України, Харківського обласного управління лісового та мисливського господарства та дійшов помилкового висновку в цій частині, що права позивача порушуються та підлягають поновленню шляхом визнання незаконними й скасування розпоряджень органу місцевого самоврядування.
Отже, фактичні обставини у справі встановлено, проте суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми права, що є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в силу вимог вищевказаних норм права.
Висновки та пропозиції
Підводячи підсумок проведеного узагальнення судової практики вирішення цивільних спорів щодо повернення земель лісового фонду у власність держави за 2019-2021 роки дійшли висновку про те, що мали місце випадки допущення помилок при прийнятті рішень місцевими судами, у зв’язку з помилковою юридичною кваліфікацією позовних вимог, дослідженням доказів, невзяття до уваги важливих фактів, невірним застосування статтей Закону, неврахуванням правових позицій або у зв’язку зі зміною правових позицій Великої Палати Верховного Суду.
На сьогоднішній день процесуальне законодавство говорить, що спосіб захисту має бути ефективним. Таким чином, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та матиме найбільший ефект для відновлення порушених прав, свобод та інтересів.
Одними з найпоширеніших способів захисту права власності є віндикаційний і негаторний позови, які між собою є взаємовиключними, тобто не можуть бути заявлені одночасно.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зробила висновок, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного й негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.
Однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Щодо негаторного позову, в першу чергу, позивачем повинно бути доведено, що заявлена вимога, є саме вимогою володіючого майном власника, а також, що дії відповідача створюють позивачеві перешкоди щодо здійснення ним права користування і розпорядження своїм майном.
Практика показує, що земельні ділянки, що належать до земель державної власності лісового фонду - незаконно передані в приватну власність, оскільки згоди на їх вилучення держава не давала, а розпорядження такими землями не належить до повноважень органу місцевого самоврядування
Саме це є підставою для направлення прокуратурою до суду позовів про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та повернення земельних ділянок.
Суддям місцевих судів при відправленні судочинства слід звертати увагу на нормативне регулювання спірних правовідносин та судову практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду під час розгляду цивільних справ.
Для уникнення допущення помилок у майбутньому рекомендуємо суддям місцевих судів дослідити вказане узагальнення та обговорити на нарадах.
Заступник голови
Харківського апеляційного суду А.Котелевець
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду М. Маро
[1] Теорія держави і права. Академічний курс: [підручник] /За ред. О.В.Зайчука, Н.М. Оніщенко. - [2-ге вид., перероб. і допов.].- К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 300.
[2] Загальна теорія держави і права: [навчальний посібник] /За ред. академіка АПрН України, д.ю.н., професора В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.- С. 179.
[3] Паславська О., Задорожна М. Особливості захисту прав землевласників та землекористувачів при обмеженні (обтяженні) їх прав на земельні ділянки // Науковий вісник Ужгородського національного університету / Серія ПРАВО. Випуск 17, - С. 184.
[4] Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях: [текст]/ М.В. Шульга. - Харьков: Консум, 1998. – С. 185-186.
_03_03.png)
