Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи судової палати з розгляду цивільних справ Харківського апеляційного суду на І півріччя 2023 року.
При підготовці узагальнення використані постанови Верховного Суду (далі – ВС), інформація з Єдиного державного реєстру судових рішень стосовно розгляду справ зазначеної категорії за звітній період, рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).
Основу правового регулювання земель лісового фонду становлять Конституція України (далі – Конституція); Земельний кодекс України (далі – ЗК); Лісовий кодекс України (далі – ЛК); Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»; Цивільний кодекс України (далі – ЦК); Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК); Господарський кодекс України (далі – ГК); Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Головною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).
Ліс, як і інші природні ресурси України (земля, води, надра, атмосферне повітря), є національним надбанням, що відповідно до частини першої статті 13 Конституції є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. За змістом статті 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (статті 7, 8 ЛК).
Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (стаття 56 ЗК).
Відповідно до частини першої статті 57 ЗК земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.
Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом (стаття 11 ЛК).
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 122 ЗК районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для ведення водного господарства; будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Згідно пункту 24 Перехідних положень ЗК, з дня набрання чинності цим пунктом (Законом № 1423-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28.04.2021) землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук).
Згідно із частиною п’ятою статті 116 ЗК земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Статтею 141 ЗК встановлено, що однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є вилучення земельної ділянки, у випадках передбачених цим кодексом.
Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (частина третя, четверта статті 142 ЗК ).
Статтею 149 ЗК установлено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов'язаних з веденням лісового господарства, здійснюється без їх вилучення у постійного лісокористувача з дозволу органу виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, за погодженням з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення про переведення земельних лісових ділянок до нелісових земель у цілях, пов'язаних із веденням лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Прийняття рішень Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами (стаття 59 ЛК).
Відповідно до частини четвертої статті 122 ЗК центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Законодавцем визначено, що територіальні органи Держгеокадастру мають право розпоряджатися лише землями сільськогосподарського призначення державної власності; вилучення земель державного лісового фонду для нелісогосподарських потреб належить до виключних повноважень Кабінету Міністрів України; крім того, для такого вилучення була необхідною згода відповідних землекористувачів.
У відповідності до статті 27 ЛК , Кабінет Міністрів України у сфері лісових відносин:
1) забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісових відносин;
2) спрямовує та координує діяльність органів виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
3) забезпечує розроблення та виконання загальнодержавних програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
4) затверджує державні програми з охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
5) передає у власність, надає у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності;
6) приймає рішення про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними природоохоронного та лісового законодавства;
7) вирішує інші питання у сфері лісових відносин відповідно до Конституції України та закону.
Таким чином, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Тобто власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодуванням завданих збитків.
Враховуючи вказані норми права, важливим в рамках цього узагальнення є питання щодо зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення.
Згідно частини сьомої статті 20 ЗК зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Останнім часом питання земельних правовідносин є дуже актуальним, оскільки значною є кількість земельних спорів в розрізі зміни цільового призначення та повернення земель лісового фонду у власність держави.
Однак практика розгляду цих спорів свідчить про те, що у суддів виникали проблеми при прийнятті рішень стосовно земельних ділянок лісогосподарського призначення.
Вирішуючи спори цієї категорії, суди мають враховувати, що згідно з вимогами частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).
Згідно зі статтею 12, частиною першою статті 20, частиною першою статті 122 та частиною третьою статті 149 ЗК територіальні органи Держгеокадастру України, районні державні адміністрації взагалі не наділені повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у власність земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб.
Згідно із статтею 16 ЦК кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Статтею 21 ЦК визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до частини другої статті 152 ЗК власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.
Статтею 391 ЦК установлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Як неодноразово зазначалось Верховним Судом, заволодіння громадянами та юридичними особами землями, стосовно яких діє чітка заборона на вилучення, зміна їх цільового призначення та надання у користування всупереч вимог ЗК є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 28 листопада 2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 12 червня 2019 у справі № 487/10128/14-ц).
Власники земельних ділянок, які незаконно приватизували об`єкти нерухомого майна, не мали права відчужувати земельні ділянки та змінювати їх цільове призначення.
Враховуючи викладене та практику, Верховний Суд дійшов висновку, що накази управлінь Держгеокадастру (в частинах, що стосуються спірних земельних ділянок) суперечать актам цивільного законодавства і порушують інтереси держави, як власника спірної землі, а тому є незаконним і підлягають скасуванню.
Розглянемо деякі приклади таких постанов.
Постанова мотивована тим, що спірна земельна ділянка мала статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належала до земель ДП «Новомосковське лісове господарство», що підтверджено: проектом організації розвитку лісового господарства з планом-схемою; протокол другої лісовпорядної наради; лист ДП «Новомосковське лісове господарство» про те, що земельна ділянка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2004 та 2014 років знаходилася у кварталі ДП «Новомосковське лісове господарство», належала до земель Державного лісового фонду та з 2002 року не змінювала свого цільового призначення - землі лісогосподарського призначення.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13 листопада 2013 року встановлено, що земельні ділянки кварталу ДП «Новомосковське лісове господарство» відносяться до власності держави, тоді як сільська рада на підставі рішень, незаконно вилучила ці земельні ділянки із земель лісового фонду, ввела їх у межі села Піщанки Новомосковського району Дніпропетровської області та змінила цільове призначення на землі житлової та громадської забудови. Зазначеною постановою Дніпропетровський апеляційний господарський суд визнав недійсними та скасував вказані рішення сільської ради, оскільки держава в особі уповноваженого органу як власник відповідних земельних ділянок рішення про їх відчуження сільській раді не приймала, а остання, вилучивши земельні ділянки з державного лісового фонду та змінивши їх цільове призначення, перевищила свої повноваження.
Відсутність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення повноважного органу державної влади - Дніпропетровської обласної державної адміністрації - означає, що держава, як власник, волю на відчуження цієї ділянки не виявляла. Суди дійшли правильного висновку, що вона вибула з володіння власника поза його волею - без прийняття ним відповідного рішення. Відсутність заперечення користувача земельної ділянки проти її вилучення не свідчить про належний спосіб вилучення цієї ділянки із земель лісогосподарського призначення, а також про те, що був вияв волі повноважної особи на її відчуження.
Таким чином, оскільки держава в особі державної адміністрації не розпорядилася земельною ділянкою у передбачений законом спосіб, сільська рада відчужила її без вираження на це волі власника.
Розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області щодо надання спірних земельних ділянок у власність ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 було прийнято всупереч статей 19, 20, 149 ЗК України за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України щодо вилучення із постійного користування ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» спірних земельних ділянок та без попередньої зміни цільового призначення земельних ділянок.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з дотриманням засад правового порядку, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачено Конституцією та законами України.
Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
Таким чином, витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повністю відповідало критерію законності: воно здійснювалося на підставі норми статті 388 ЦК (право власника на витребування майна від добросовісного набувача) у зв`язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЗК, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.
Постанова мотивована тим, що повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом виконавчої влади переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.
Крім того, судом встановлено, що рішення органами виконавчої влади щодо зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення не ухвалювалася, відповідна проектно-технічна документація не розроблялася.
Розглядаючи спір, що виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій на підставі установлених обставин справи, а також зазначених норм матеріального права дійшли обґрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка станом на момент її відведення ОСОБА_1 належала до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК, та що Берегівська РДА не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка перебувала в державній власності, шляхом передання у власність для нелісогосподарських потреб, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки не вчинялися, а спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) поза її волею.
Верховний Суд вирішив, що помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду, були безпідставними, оскільки судами встановлено на підставі допустимих доказів, що спірна земельна ділянка накладалася на землі лісогосподарського призначення, а доводи касаційної скарги про те, що позивачем не надано доказів, а судом не встановлено, що спірна земля вибула внаслідок вчинення кримінального чи іншого правопорушення службовими особами не заслуговували на увагу, оскільки достатніми для вирішення спору є встановлена судами неправомірність спрямованого на відчуження земельної ділянки рішення органу державної влади щодо відчуження земельної ділянки.
Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що вилучення для нелісогосподарських потреб спірних земельних ділянок державної власності, що віднесено до земель лісогосподарського призначення та перебувало у постійному користуванні ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» та передання у приватну власність таких ділянок не належало до повноважень Харківської міської ради.
Рішенням Харківської міської ради «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» з посиланням на статті 116, 118, 121-123 ЗК, статті 25, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Положення про порядок передачі у власність та (або) надання в оренду громадянам земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, обслуговування індивідуальних капітальних гаражів та ведення садівництва змінено цільове призначення земельної ділянки житлової та громадської забудови на цільове призначення - землі сільськогосподарського призначення, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва, передано вказані вище земельні ділянки у приватну власність ОСОБА_1.
Зі змісту наявних у складі проекту землеустрою листів, довідок, погоджень від вказаних органів відсутня інформація, що спірні земельні ділянки були землями державної власності лісогосподарського призначення та перебували у постійному користуванні ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», натомість у листах зазначено про відсутність будь-яких прав власності чи користування на спірні земельні ділянки інших осіб.
При цьому відповідного погодження Державного агентства лісових ресурсів України, ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» на зміну цільового призначення та вилучення спірних земельних ділянок не було проведено.
Згідно висновку судової експертизи з питань землеустрою та оціночно-земельної експертизи, разом зі схемою розташування земельних ділянок підтверджено факт належності спірних земельних ділянок до державного лісового фонду. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та оформлення права власності на земельну ділянку відповідача для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та ведення садівництва не відповідав вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування за складом, змістом та правилами оформлення. Ділянка вкрита зеленими насадженнями та перебувала відповідно до Генплану м. Харкова у зоні інших зелених насаджень, однак відсутні необхідні у таких випадках акт обстеження та відповідні рішення органу місцевого самоврядування про їх видалення та визначення відновленої вартості.
У даній справі позивач, вважаючи себе власником, прагнув витребувати своє майно від осіб, які незаконно, без відповідної правової підстави заволоділи ним (стаття 387 ЦК). За таких обставин, для витребування спірної земельної ділянки оспорювання рішень органів місцевого самоврядування і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Враховуючи викладене, в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень, державних актів на право власності на земельні ділянки слід було відмовити в зв`язку з обранням неналежного способу захисту.
Встановивши, що вилучення для нелісогосподарських потреб спірних земельних ділянок державної власності, що віднесені до земель лісогосподарського призначення та перебували у постійному користуванні ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», і передання у приватну власність такої ділянки не належало до повноважень Харківської міської ради, проведено з порушенням положень ЗК та ЛК, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про обґрунтованість позову прокурора в частині вимог про витребування земельних ділянок.
Постанова мотивована тим, що скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна земельна ділянка знаходилася поза межами земель лісогосподарського призначення ДП «Вовчанське лісове господарство» на території колишньої бази відпочинку «Сосновий бір», яку вилучено з земель лісогосподарського призначення ДП «Вовчанське лісове господарство» на підставі рішення Ради Міністрів УРСР від 13 травня 1991 року № 467 із зміною цільового призначення, про що свідчить біла пляма на лісовпорядному планшеті. Таким чином, ДП «Вовчанське лісове господарство» не мало жодного речового права щодо спірної земельної ділянки.
Оскільки відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. В суді апеляційної інстанції представником відповідача надано копію планшету № 7, на якому зазначено, що спірна земельна ділянка знаходилась поза межами земель лісогосподарського призначення ДП «Вовчанське лісове господарство».
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1. Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, лісовпорядкувальні планшети належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.
Відтак, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК (пункт 42 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).
Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК в редакції на час виникнення спірних правовідносин, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
Саме тому підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні, адже були дотримано норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до статті 31 ЛК, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, статті 75 ЛК, статті 50 Закону України «Про землеустрій» та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677, вилучення земельної ділянки для потреб, не пов`язаних із веденням лісокористування у постійного землекористувача, та її передача у приватну власність для обслуговування жилого будинку чи ведення особистого селянського господарства, повинна здійснюватися за згодою державного підприємства та лише після припинення права постійного користування земельної ділянки постійним землекористувачем за його заявою з подальшою розробкою проєкта відведення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки.
Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-50цс15, правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру. Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Отже, при розгляді справи суд мав встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення за даними земельного кадастру.
Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчило про відсутність такого права, оскільки за положеннями пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК, такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Таким чином, земельні ділянки у межах населеного пункту, зайнятті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності надання ОСОБА_1 цієї земельної ділянки не надано. Крім того, згідно з висновком експерта Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М.С.Бокаріуса цільове призначення земельної ділянки не змінено та затверджено, за основним цільовим призначенням відноситься до категорії земель житлової та громадської забудови, та не потребує зміни цільового призначення.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо збереження лісів» від 20 червня 2022 року № 2321-IX передбачені новели законодавства, а саме: спрощення процедури лісорозведення; складніша процедура зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення та інших лісовкритих площ (мета – збереження лісів); заборона використання інвазійних видів дерев при лісорозведенні; заборона на лісорозведення на степових ділянках; можливість викупу земельних ділянок за кошт бюджету для збереження територій природно-заповідного фонду та ведення лісового господарства.
Кабміну відповідно до Закону надається право узгоджувати зміну цільового призначення лісів на землях усіх категорій та право віддавати у постійне користування ліси державної форми власності для ведення лісового господарства.
Також визначаються механізми збереження самосійних лісів із подальшим веденням лісового господарства на цих територіях.
Забороняється розорювання пасовищ та сінокосів до 2025 року. Спрощується процедура переведення земель приватної власності на землі лісового фонду.
Також запроваджується механізм викупу державою земельних ділянок для збереження територій природно-заповідного фонду та ведення лісового господарства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22) судді дійшли одностайного висновку про те, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень може бути підставою лише для примусового припинення права користування земельною ділянкою. Пункт «а» частини першої статті 143 ЗК передбачає лише умови, за яких право власності та/чи право користування земельними ділянками припиняється примусово в судовому порядку, а не порядок припинення права на землю. Положення статті 143 ЗК, яка є спеціальною відносно положень статей 140 і 141 ЗК, відповідає загальних засадам правового регулювання земельних відносин і завданню земельного законодавства, зокрема частини другої статті 4 ЗК. Категорія «право на землю», яка зазначена у статті 143 ЗК, об'єднує такі суб'єктивні права, як право власності на землю, право користування землею й обмежені речові права.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим кодексом (частина перша статті 143 ЗК).
В ухвалі від 14 лютого 2022 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вказав, що, на його думку, з огляду на припис пункту «ґ» частини першої статті 141 ЗК припис пункту «а» частини першої статті 143 цього кодексу може бути підставою лише для примусового припинення права користування земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду з таким висновком не погодилася.
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що формулювання приписів статей 140, 141 і 143 ЗК частково дублюються, а стаття 143 ЗК України має назву «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку», тобто поєднує підстави припинення у судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою (п. 34-36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22).
Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані забезпечувати використання останніх за цільовим призначенням (пункт «а» частини першої статті 91, пункт «а» частини першої статті 96 ЗК). Аналогічний обов`язок визначений в абзаці десятому статті 35 Закону України «Про охорону земель». Цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку (абзац чотирнадцятий частини першої статті 1 Закону України «Про землеустрій» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Метою встановлення категорій земель за цільовим призначенням є забезпечення особливого правового режиму для їх охорони і ефективного використання. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського призначення; землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення (пункти «а» і «ж» частини першої статті 19 ЗК).
З огляду на вказані приписи і власник, і користувач земельної ділянки зобов`язані використовувати її за цільовим призначенням, зокрема для того, щоб забезпечити збереження землі, її ресурсів, надр і їх законне та раціональне використання. Порушення такого обов’язку може тягнути відповідні негативні наслідки. Зміна цільового призначення приватної земельної ділянки з однієї категорії, визначеної частиною першою статті 19 ЗК, на іншу може здійснюватися на підставі замовленого власником проєкту землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.
Враховуючи те, що встановлені законом обмеження зміни цільового призначення земельних ділянок однаково стосуються як її користувачів, так і власників, немає підстав вважати, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням зумовлює для її землекористувача припинення права користування, але не тягне таких наслідків для власника земельної ділянки. Інакше кажучи, негативний наслідок самовільного її використання не за цільовим призначенням, зокрема у вигляді припинення права, на якому особа володіє земельною ділянкою, стосується як користувача, так і власника за додержання критеріїв правомірного втручання у його право мирного володіння цим майном.
Близькі за змістом висновки щодо застосування припису пункту «а» частини першої статті 143 ЗК, як підстави припинення права власності на земельну ділянку у випадку її використання не за цільовим призначенням послідовно робили Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 287/584/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 287/576/16-ц і від 1 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, а також Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 3 червня 2020 року у справі № 287/581/16-ц і від 5 червня 2020 року у справі № 287/589/16-ц. Відповідне правове регулювання є доступним, чітким і зрозумілим для осіб, які використовують їхні земельні ділянки не за цільовим призначенням.
З огляду на викладене, необґрунтованим є аргумент, що використання спірної земельної ділянки не за цільовим призначенням і неусунення допущених порушень могло бути підставою лише для примусового припинення права користування нею.
При вирішенні спорів щодо повернення земель лісового фонду у власність держави слід враховувати застосування строків позовної давності. Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2023 року по справі № 367/3485/15-ц (провадження № 61-21269св21) зазначено, що у разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, пункт 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення вимог позову, а тому перед застосуванням позовної давності належить з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю. У разі встановлення судом порушеного права, але позовна давність за такими вимогами сплила, про що заявила інша сторона, суд відмовляє у позові у зв`язку зі спливом позовної давності як самостійної підстави, за відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, на які посилався позивач.
У наведеній справі зазначено, що суду необхідно було встановити, чи прокурор, який звернувся до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Перевіряючи доводи щодо застосування позовної давності, суд апеляційної інстанції виходив з того, що прокурор пред`явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України як належного розпорядника землі. Про порушення вимог земельного законодавства прокурор довідався після проведення перевірки додержання вимог земельного законодавства згідно з постановою про проведення перевірки в порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів 2014 року. З позовом до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України прокурор звернувся у травні 2015 року.
У постанові від 30 травня 2018 року у справі № 367/762/15 Верховний Суд зазначив, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").
Висновки та пропозиції
Підводячи підсумок проведеного узагальнення судової практики вирішення цивільних спорів щодо повернення земель лісового фонду у власність держави за 2020-2022 роки дійшли висновку про те, що мали місце випадки допущення помилок при прийнятті рішень судами, у зв’язку з помилковою юридичною кваліфікацією позовних вимог, дослідженням доказів, невзяття до уваги важливих фактів, невірним застосування статтей Закону, неврахуванням правових позицій або у зв’язку зі зміною правових позицій Великої Палати Верховного Суду.
На сьогоднішній день процесуальне законодавство свідчить про значний обсяг справ, пов’язаних з земельними відносинами. Саме тому ця категорія справ постійно обговорюється, досліджується та вдосконалюється.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести з 24 лютого 2022 року режим воєнного стану.
Тому такий важливий захист українських земель, які є найбільшою цінністю, оскільки вона є запорукою стабільного економічного розвитку держави. В умовах воєнного стану врегулювання земельних правовідносин відіграє важливу роль, тому що це безпека не лише аграрної і земельної сфер - усієї країни, її території та населення.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення умов для забезпечення продовольчої безпеки в умовах воєнного стану» від 24 березня 2022 року № 2145-IX визначено особливості регулювання земельних відносин на час дії воєнного стану, серед яких, зокрема: укладення, виконання, зміна, поновлення і припинення договорів оренди землі та набуття права оренди, суборенди земельних ділянок в Україні або окремих її місцевостях, у яких введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням пунктів 27 і 28 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України".
Практика показує, що земельні ділянки, що належать до земель державної власності лісового фонду - незаконно передані в приватну власність, оскільки згоди на їх вилучення держава не давала, а розпорядження такими землями не належить до повноважень органу місцевого самоврядування.
Саме це є підставою для направлення прокуратурою до суду позовів про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю та повернення земельних ділянок.
Суддям місцевих судів при відправленні судочинства слід звертати увагу на нормативне регулювання спірних правовідносин та судову практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду під час розгляду цивільних справ.
Для уникнення допущення помилок у майбутньому рекомендуємо суддям місцевих судів дослідити вказане узагальнення та обговорити на нарадах.
Суддя судової палати з
розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду Юрій МАЛЬОВАНИЙ
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду Марина МАРО
_03_03.png)
