Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Мета аналізу
Висновки. Рекомендації
При підготовці аналізу використані статистичні показники перегляду рішень місцевих судів м. Харкова та Харківської області в апеляційному порядку за 2023 рік та копії відповідних судових рішень.
Результати вивчення статистичних показників апеляційного перегляду (ХАС) справ свідчать про те, що у 2023 році кількість апеляційних скарг склала 3084, у тому числі надійшло у звітному періоді 2673.
За вказаний період закінчено 1904 апеляційних проваджень та 895 апеляційних скарг не розглянуто на кінець звітного періоду.
Результат перегляду рішень судів першої інстанції за апеляційними скаргами:
Цей показник свідчить про значний обсяг роботи суддів апеляційної інстанції, навіть в умовах воєнного часу та у зв’язку з загрозою безпеці суддів та працівників апарату суду, учасників судових процесів, руйнувань інфраструктури, пошкодженнями будівлі Харківського апеляційного суду під час здійснення судочинства протягом всього 2023 року.
Найбільша кількість скасованих рішень судів першої інстанції Харківським апеляційним судом за апеляційними скаргами припадає на наступні суди:
По місту Харкову:
По Харківській області:
За правилами статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо:
1) справу розглянуто неповноважним складом суду;
2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою;
3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов’язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;
4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов’язки осіб, що не були залучені до участі у справі;
5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;
6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;
7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Найтиповішими підставами для скасування судових рішень місцевих судів стали порушення норм процесуального права, на які посилався апелянт в апеляційній скарзі, що унеможливлювало встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. З підстав неправильного застосування норм матеріального права, а саме, неправильне тлумачення закону, більша кількість скасувань припадає на справи у спорах, що виникають з правочинів (позика, кредит, банківський вклад, надання послуг), земельні, житлові та сімейні правовідносини.
Розглянемо детальніше згруповані приклади підстав, з яких скасовано судові рішення судів першої інстанції за 2023 рік.
Залишення без задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення
Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що у разі залишення заяви про ухвалення додаткового рішення без задоволення, суд постановляє відповідну ухвалу, а не додаткове рішення.
Таким чином, допущені порушення норм процесуального права стали підставою для скасування оскаржуваного судового рішення та направлення справи до суду першої інстанції для вирішення питання щодо ухвалення додаткового рішення.
У зв’язку з цим, вимога ОСОБА 1 щодо розгляду та задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення судом апеляційної інстанції задоволенню не підлягала, адже додаткове рішення має ухвалювати суд, що ухвалив рішення по суті спору.
Залишення позову без розгляду на стадії підготовчого засідання
Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті не відбулося, у вступній частині ухвали від 28.03.2023 року наявне посилання на її винесення у підготовчому судовому засіданні, тобто розгляд справи перебував на стадії підготовчого процесу, з огляду на що підстав для залишення позовної заяви без розгляду та застосування пункту 3 частини 1 статті 257 ЦПК України були відсутні.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку щодо залишення позову без розгляду на стадії підготовчого засідання, ухвалу скасовано. При цьому вирішення питання про розподіл судових витрат було передчасним, тому додаткове рішення від 02.05.2023 року також підлягало скасуванню. Така позиція узгоджується з висновками ВС - у постанові ВС від 21.10.2019 року у справі № 759/15271/17 (провадження № 61-14373св19) зроблено правовий висновок стосовно застосування положень пункту 3 частини 1 статті 257 ЦПК України та зазначено, що аналіз змісту пункту 3 частини 1 статті 257 ЦПК України свідчить про те, що залишення позовної заяви без розгляду з цієї підстави може мати місце лише в тому випадку, якщо позивач, який був належним чином повідомлений про час слухання справи, повторно не з`явився саме в судове засідання, а не в підготовче засідання. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах ВС від 11.03.2020 року у справі № 761/8849/19 (провадження № 61-21428св19), від 18.01.2021 року у справі № 760/22245/18 (провадження № 61-15715св19), від 20.01.2021 року у справі № 569/5089/17 (провадження № 61-19799св19), від 10.02.2021 року у справі № 598/2250/19 (провадження № 61-19688св20).
Розгляд справи без належного повідомлення сторони у справі
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що поштове повідомлення складено (оформлено) з порушенням Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою КМУ від 05.03.2009 року № 270, що передбачають порядок вручення рекомендованих поштових відправлень, тому не було належним доказом інформування позивачки про час та місце розгляду справи, та зважаючи на той факт, що позивачка заперечувала отримання судових повісток у зв`язку з проходженням лікування.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов передбаченого висновку про повторність неявки належним чином повідомленої позивачки та передчасно залишив позов без розгляду, чим порушив норми процесуального права.
Постанова апеляційної інстанції мотивована тим, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування п.3 ч.1 ст. 257 ЦПК України, яка передбачає наявність підстав для постановлення ухвали про залишення позову без розгляду лише за умови повторної неявки належним чином повідомленої сторони позивача та за відсутності заяви про розгляд справи без його участі. Суд першої інстанції зазначив про неможливість розглянути справу по суті спору без участі позивача чи його представника через брак доказів, наданих для ухвалення рішення у справі.
Крім того, відкладаючи розгляд справи, суд не визнав відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язковою явкою представника позивача чи позивача в судове засідання.
За таких обставин, колегія апеляційного суду вирішила, що ухвалу суду прийнято з порушенням норм процесуального права і тому підлягла скасуванню.
Постанова суду мотивована тим, що жодних належних доказів на підтвердження надсилання позивачем чи її представником судових повісток про виклик у судові засідання матеріали справи не містили.
Матеріали справи містили довідки про доставку SMS позивачу та її представнику ОСОБА_4 шляхом направлення у додатку «Viber» повідомлення про судові засідання, призначені на 24.04.2023 року та 01.06.2023 року, однак такі довідки не є доказом належного повідомлення про дату та час судових засідань, оскільки ні позивач, ні її представник не подавали до суду першої інстанції відповідної письмової заяви про виклик їх до суду за допомогою засобів мобільного зв`язку. Вказана правова позиція викладена в постанові ВС від 29.03.2023 року у справі № 466/4079/18.
Таким чином, висновок районного суду, що позивача та її представника належним чином повідомлено про час та місце розгляду справи, які повторно не з`явилися в судове засідання, суперечать наявним у справі доказам та порушують процесуальні норми.
Вирішення спору за участю неналежного відповідача
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції не вирішено питання про залучення належного відповідача по справі за наявності необхідних доказів, що відповідач не є належним у справі, позовні вимоги задоволено в порушення вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Тобто законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх відповідачів, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання має задовольнити. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.
З урахуванням принципу диспозитивності, суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи.
Таким чином, рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
Поновлення строку
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, відмовляючи відповідачці у поновленні строку для подання клопотання про долучення доказів, припустився надмірного формалізму, оскільки підготовче засідання по справі не було закрито.
Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення процесуального закону, яке б гарантувало особі право на судовий захист, зокрема подання доказів у якості заперечень на пред`явлений позов.
Таким чином, суд першої інстанції фактично позбавив відповідачку можливості доводити свою позицію та повністю нівелював подальший процес у даній справі, оскільки під час розгляду справи по суті, докази подані з боку відповідачки не будуть досліджені, що порушить справедливий баланс між правами та інтересами позивача та відповідача у даній справі.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, Суд тлумачить пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Право кожного на судовий захист), як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, як доступ до суду.
Разом з тим, колегією суддів апеляційного суду звернуто увагу на те, що на жодне з призначених судом першої інстанції підготовчих судових засідань ОСОБА 1 не з`явилась.
Відповідно до положень статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Таким чином відмовляючи в поновленні строку ОСОБА 1 для подання додаткових доказів по справі, судом першої інстанції порушено процесуальні норми.
Залишення позовної заяви без розгляду
Правом на залишення заяви без розгляду суд наділений лише за сукупності певних установлених законом умов: належного повідомлення позивача про час та місце судового засідання; повторної неявки позивача в судове засідання, яка в такому разі визнається як друга поспіль неявка; ненадходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення перешкоджає розгляду справи.
Аналогічні висновки висловлені в судових рішеннях ВС від 28.01.2019 року у справі № 346/3736/15-ц (провадження № 61-1420ск19), від 31.01.2019 року у справі № 442/2263/18 (провадження № 61-48691ск18), від 25.03.2019 року у справі № 346/3736/15-ц (провадження № 61-4960ск19).
Вирішуючи питання про залишення позову без розгляду, суд повинен врахувати всі умови залишення заяви без розгляду у сукупності. Відсутність хоча б однієї із умов не дає права суду залишати позов без розгляду.
У постанові ВС від 01.09.2021 року у справі № 757/54510/17, провадження № 61-2858св20 зроблено висновок, що при застосуванні тієї чи іншої норми процесуального права, суд повинен виходити із комплексного та ґрунтовного аналізу норм права загалом.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті не відбулося, тобто розгляд справи перебував на стадії підготовчого провадження, тому відсутні підстави для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду й, відповідно, застосування пункту 3 частини 1 статті 257 ЦПК України.
Крім того, судом першої інстанції не надано належної оцінки клопотанню ОСОБА_1 про розгляд справи за його відсутності, яке він виклав у позовній заяві і доказів того, що ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про розгляд справи, матеріали справи також не містили.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що залишення позовної заяви без розгляду судом першої інстанції ґрунтується на неправильному тлумаченні положень законодавства та неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, що призвело до ухвалення судового рішення, яке не може вважатися законним та обґрунтованим.
Тобто суд першої інстанції не забезпечив належний виклик сторони позивача в судові засідання, не перевірив чи направлялися судові повістки учасникам справи у встановленому законом порядку та чи було вручено судові повістки тим, хто не з`явився, не з`ясував причини їх неявки, а тому дійшов передчасного висновку про залишення позову без розгляду з підстав повторної неявки позивача.
За наведених обставин, суд не дотримався обов`язкових умов для застосування передбачених пунктом 3 частини 1 статті 257 ЦПК України процесуальних наслідків повторної неявки позивача в судове засідання, а саме його належне повідомлення про дату, час і місце судового засідання адже судові процедури повинні бути справедливими, тому особа без достатніх та розумних причин не може бути позбавлена права на звернення до суду, оскільки це становитиме порушення права, передбаченого статтею 6 Конвенції на справедливий суд.
Неповне встановлення обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що помилковим було твердження суду першої інстанції про те, що діюче законодавство України не передбачало вирішення судом питання про зняття з особи повноважень опікуна над недієздатною особою в порядку окремого провадження, що спростовується ч. 2 ст. 300 ЦПК України.
Загальні підстави для відмови у відкритті провадження у справі визначені статтею 186 ЦПК України, а спеціальна підстава для відмови у відкритті провадження в справах окремого провадження встановлено у ч. 4 ст. 315 ЦПК України, відповідно до якої суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
Отже, суд першої інстанції за наслідком вирішення питання про відкриття провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про звільнення опікуна над недієздатною особою мав повноваження відмовити у відкритті провадження лише у випадку встановлення наявності спору про право, або у разі встановлення загальних підстав, визначених у ст. 186 ЦПК України.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції не обґрунтував таке своє рішення з посиланням на конкретну процесуальну норму, обмеживши заявника у доступі до правосуддя.
Згідно зі статтею 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції постановлено оскаржувану ухвалу з порушенням норм процесуального права.
Закриття апеляційного провадження у зв’язку з неповним відновленням втраченого судового провадження
Судами встановлено, що ОСОБА_3 звернулася до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення районного суду від 11.09.2003 року. Ухвалою від 13.04.2021 року апеляційний суд витребував з районного суду матеріали справи, але на зазначену ухвалу судом першої інстанції повідомлено, що матеріали справи знищено.
В подальшому ухвалою апеляційного суду направлено матеріали провадження до районного суду, як суду першої інстанції, для вирішення питання про відновлення втраченого судового провадження, після чого районний суд відкрив спрощене позовне провадження з повідомленням (викликом) учасників справи з відновлення втраченого судового провадження.
Ухвалою від 05.07.2021 року районний суд відновив втрачене судове провадження у частині судового рішення від 11.09.2003 року, яким закінчено розгляд справи.
Ухвалою від 14.07.2021 року апеляційний суд задовольнив клопотання ОСОБА_3 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення районного суду від 11.09.2003 року, поновив строк на апеляційне оскарження та відкрив апеляційне провадження у справі.
Розпорядженням Голови ВС від 25.03.2022 року № 14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської областей)» територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду змінено та визначено її за Полтавським апеляційним судом.
Своєю ухвалою апеляційний суд закрив апеляційне провадження, оскільки наявність лише оригіналу рішення суду першої інстанції у справі унеможливлює його перегляд в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги. При цьому суд апеляційної інстанції за аналогією закону застосував до спірних процесуальних відносин правила частини 4 статті 494 ЦПК України.
ВС у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалу апеляційного суду скасував, справу направив до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду оскільки у статті 494 ЦПК України законодавець чітко окреслив послідовність розгляду питання відновлення втраченого судового провадження та процесуальних рішень, що ухвалюються за результатами розгляду такої заяви. Зокрема, у частині третій цієї статті визначено, що у разі недостатності зібраних матеріалів для точного відновлення втраченого судового провадження суд відмовляє у відновленні втраченого судового провадження і роз’яснює учасникам справи право на повторне звернення з такою самою заявою за наявності необхідних документів. І вже потім, після набрання законної сили ухвалою суду, визначеною частиною третьою цієї статті, суд касаційної інстанції (за наявності для цього відповідних підстав) закриває касаційне провадження за касаційною скаргою у справі, провадження у якій втрачено.
Питання про закриття апеляційного провадження врегульоване ЦПК України, який визначає підстави та порядок закриття апеляційного провадження у справі.
Підстави для закриття апеляційного провадження визначені чітко та вичерпно у статті 362 ЦПК України. Перелік цих підстав не може бути розтлумачений розширено і так, щоб формулювати нові, не передбачені процесуальним законом підстави закриття апеляційного провадження.
Ненаділення суду апеляційної інстанції повноваженнями закривати апеляційне провадження, якщо втрачене судове провадження відновлено лише частково, є очевидним, оскільки це відповідає змісту та самому призначенню стадії апеляційного перегляду в цивільному процесі.
У статті 374 ЦПК України визначено вичерпний перелік повноважень суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, тому апеляційний суд, будучи судом встановлення, дослідження та з’ясування питань про факти, може встановлювати обставини справи, приймати, досліджувати та надавати оцінку доказам.
ВС не наділений правом приймати та оцінювати докази, а тому є цілком логічним те, що законодавець передбачив у частині 4 статті 494 ЦПК України виключно для суду касаційної інстанції право закрити касаційне провадження, якщо втрачене судове провадження судом не відновлено або відновлено не повністю.
Незазначення у ЦПК України повноважень для суду апеляційної інстанції на закриття апеляційного провадження у разі втрати судового провадження та неможливості його відновити повністю або в необхідній частині не є прогалиною у законодавстві, яка підлягає довільному усуненню.
З наведених підстав ВС дійшов переконання, що застосування судом апеляційної інстанції за аналогією закону частини 4 статті 494 ЦПК України як правової підстави закриття апеляційного провадження є недопустимим, оскільки процесуальне законодавство не містить такої підстави для закриття апеляційного провадження, як неповне відновлення судового провадження, й зазначене не є прогалиною у законодавчому регулюванні, враховуючи відмінність у призначенні та повноваженнях суду апеляційної інстанції та суду касаційної інстанції.
У розумінні приписів статті 494 ЦПК України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду заяви про відновлення втраченого судового провадження або у разі перегляду судового рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у відновленні втраченого судового провадження чи відновлено його частково, зобов’язаний ухвалити відповідне судове рішення у межах своєї компетенції та повноважень, у переліку яких закриття апеляційного провадження не передбачено.
З огляду на викладене ВС у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду відступив від висновків, викладених у постановах ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09.12.2020 року у справі № 435/4160/13-ц (провадження № 61-15459св19), від 14.02.2022 року у справі № 2-275/2010 (провадження № 61-13540св21), від 20.07.2022 року у справі № 423/725/13 (провадження № 61-15590св21) та у постанові ВС у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.07.2020 року у справі № 2-1659/07 (провадження № 61-23248св19), щодо можливості закривати апеляційне провадження, якщо втрачене судове провадження відновлено не повністю, за аналогією до норми частини 4 статті 494 ЦПК України.
Тому при здійсненні судочинства, слід враховувати дані висновки, щоб не допускати подібних помилок у майбутньому.
Порушення правил судової юрисдикції та підсудності спору
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів. Якщо в результаті прийняття рішення особа набуває речового права на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується цивільного права і за суб`єктним складом сторін має розглядатися за правилами цивільного судочинства. Зазначена аналогічна правова позиція відповідає висновкам ВП ВС, викладеним, зокрема, у постановах від 21.11.2018 року у справі № 813/1362/16, від 28.11.2018 року у справі № 825/642/18, від 29.01.2019 року у справі № 803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в цій справі впливали на майнові права та інтереси сторін, тому цей спір не був публічно-правовим.
Спірні правовідносини у справі пов`язані із захистом права власності на об`єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, тому позов у справі не підлягав розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Ураховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов висновку про те, що у даній справі існував невирішений спір про право та даний позов спрямовано на захист саме речового права позивача, хоча і з посиланням на порушення процедури державної реєстрації.
Оскільки на зазначені обставини суд першої інстанції не звернув уваги, то дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження з підстав порушення юрисдикції у справі.
При визначенні предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Позивачкою подано позов, який містив вимоги про солідарне стягнення компенсації за затримку виплати допомоги по вагітності та пологах. Вказані вимоги обґрунтовано протиправністю дій відповідачів, що призвело до несвоєчасного отримання виплати.
Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою КМУ від 23.07.2014 року № 280, ПФУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 263 КАС України справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Отже, на правовідносини щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки спір стосувався неналежного виконання своїх повноважень ГУ ПФУ у Харківській області, а саме - несвоєчасної виплати допомоги по вагітності та пологам, його розгляду має відбуватися в порядку адміністративного судочинства. Розглядаючи позовні вимоги в порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції порушив норми процесуального права.
Забезпечення позову
Звертаючись із заявою про забезпечення позову, ОСОБА_1 вказував, що мав намір звернутися з позовом про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним.
Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами немайнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
При цьому, в таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутні всі підстави для задоволення заяви ОСОБА_1, оскільки застосований захід забезпечення позову, який обмежував права власника у користуванні автомобілем, не був співмірним із заявленими позовними вимогами, невжиття такого засобу забезпечення не вплине на ефективність обраного позивачем способу захисту, оскільки автомобіль не лише юридично, а і фактично вибув з володіння позивача.
Колегія суддів не вбачала підстав для накладення арешту на автомобіль та заборони будь-яким особам користуватися спірним транспортним засобом, що належить третій особі, в забезпечення вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Саме лише посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість вчинення дій, що створять перешкоди для виконання судового рішення, без наведення відповідного обґрунтування, не вважаються достатньою підставою для задоволення заяви.
Таким чином, суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково зробив висновок про наявність підстав для забезпечення позову.
Заявляючи вимогу про забезпечення позову про стягнення грошових коштів на користь позивача шляхом тимчасового обмеження ОСОБА_2 у праві виїзду за межі України, заявник зазначав, що відповідач свої зобов`язання за кредитним договором добровільно не виконував та мав великий розмір заборгованості перед Банком, тому міг в будь-який момент виїхати з постійного місця проживання за межі України, що значно ускладнило або зробило б взагалі неможливим виконання рішення суду про стягнення з нього вказаної заборгованості.
Судом першої інстанції помилково задоволено заяву через зазначену підставу адже, відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що чинне законодавство України не містить правової норми, яка б надавала суду повноваження застосовувати тимчасове обмеження сторони у справі у праві виїзду за межі України, як спосіб забезпечення позову.
Оскільки питання про тимчасове обмеження відповідачу ОСОБА 2 у праві виїзду за межі України визначено заявником, як захід забезпечення позову, враховуючи закріплений в актах чинного законодавства України принцип свободи пересування особи, за винятком обмежень, які встановлюються законом, та беручи до уваги відсутність такого заходу забезпечення на стадії розгляду справи судом, заява позивача про застосування заходів забезпечення позову у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА 1 не ґрунтується на положеннях закону та не може бути задоволена.
Земельні правовідносини
Апеляційним судом встановлено, що спірна земельна ділянка належить на праві власності Особа 1, її цільове призначення було змінено для подальшого надання в оренду ТОВ «Харків-Петрол» під будівництво останнім стаціонарної АЗС з магазином супутніх товарів без її відчуження. На підставі укладеного договору оренди ТОВ «Харків-Петрол» набуло право строкового користування спірною земельною ділянкою, після розірвання якого це право у ТОВ «Харків-Петрол» припинилось.
Доказів того, що ТОВ «Харків-Петрол» у будь-якій інший передбачений законом спосіб набуло право користування чи право власності на спірну земельну ділянку після розірвання договору оренди, матеріали справи не містили та позивачем до суду не надано. Державний акт на право власності на земельну ділянку за Особа 1 у встановленому законом порядку недійсним не визнано.
Апеляційний суд дійшов висновку, що відповідно до змісту договору іпотеки ТОВ «Елекон Продукт» передає в іпотеку Банку нерухоме майно, а саме – нежитлову будівлю, що складається з: літ.А-1 — нежитлова будівля (АЗС з магазином), яка належить Іпотекодавцю на праві приватної власності, на підставі Акту приймання-передачі нерухомого майна б/н, виданого ТОВ «Елекон Продукт», зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на дату укладання цього Договору.
Предмет іпотеки розташований на земельній ділянці, право користування якою належить ТОВ «Елекон Продукт» на підставі частини 1 статті 377 ЦК України та частини 1 статті 120 ЗК України.
Таким чином, матеріали справи не містили доказів на те, яким чином та у якої особи первісно виникло право власності на АЗС з магазином, розташованих на спірній земельній ділянці, коли це майно було здано в експлуатацію, у який спосіб та на яких умовах перейшло право власності на це майно до ТОВ «Елекон Продукт» разом з правом користування спірною земельною ділянкою.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що набуття права власності на земельну ділянку, яка на законних підставах перебувала у власності іншої особи, була прямим порушенням прав такої особи на право власності. Адже для будівництва АЗС та магазину ТОВ "Харків-Петрол" спірну земельну ділянку отримало в користування на підставі договору оренди, отже, право власності на цю ділянку ані у ТОВ "Харків-Петрол", ані у ТОВ «Елекон Продукт» не виникло. За таких обставин, у суду першої інстанції не було правових підстав для задоволення позову.
Безпідставно збережені кошти
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відсутність правовстановлюючих документів на землю не є підставою для звільнення від сплати за її фактичне використання, а тому позовні вимоги щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки у сумі 646 685, 22 грн підтверджувалися доданими до матеріалів справи доказами, були обґрунтованими та такими, що підлягали задоволенню.
Адже земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах ВС від 16.06.2021 року у справі № 922/1646/20 та від 04.03.2021 року у справі № 922/3463/19 та в постанові ВС у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 05.08.2022 року справа № 922/2060/20.
У постановах ВП ВС від 23.05.2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11. 2018 року у справі № 922/3412/17 та постанові ВС у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 28.02.2020 року у справі № 913/169/18 зроблено правовий висновок про те, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 ЦК України.
Відповідно до частини 4 статті 79-1 ЗК України земельна ділянка у даній справі є сформованою та має кадастровий номер.
Враховуючи вказане, колегія суддів дійшла висновку, що спір стосується сформованої земельної ділянки, а тому сумнівів щодо її розміру немає.
У разі користування сформованою земельною ділянкою комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору власник такої земельної ділянки може захистити своє право на компенсацію йому недоотриманої орендної плати у порядку статті 1212 ЦК України. Зазначена правова позиція викладена в пункті 27 постанови ВС від 09.02.2022 року у справі № 910/8770/19.
Також в постанові ВП ВС від 09.11.2021 року справа 905/1680/20 в п. 7.10 зазначено таку позицію ВП ВС, що у випадку використання землекористувачем сформованої земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію йому вартості неотриманої орендної плати в порядку статті 1212 ЦК України.
Стягнення заборгованості
Постанова ВС мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, змінюючи мотиви відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, дійшов обґрунтованого висновку, що спірні векселі мали бути пред`явлені протягом одного року з дати їх складання, тобто не пізніше 20.09.2007 року й, відповідно, строк позовної давності за вимогами про їх оплату сплинув відповідно до статті 70 Уніфікованого закону 20.09.2010 року. Таким чином, вказані доводи не могли бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджувалися матеріалами справи, ґрунтувалися на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводилися до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Трудові відносини
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення у справі, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА 1 про поновлення на роботі з огляду на те, що наказ роботодавця про прийняття позивачки на роботу є дійсним, наказу про звільнення позивачки з роботи роботодавець не приймав, рішення щодо укладання з ОСОБА 1 нового строкового трудового договору - контракту не приймалося, тобто позивачка не звільнена з місця роботи.
Також апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання протиправними дії та бездіяльність Слобожанської селищної ради щодо відмови ОСОБА 1 у виході з відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку після закінчення терміну відпустки з огляду на те, що позивачка, обіймаючи посаду завідувача дошкільного навчального закладу, яка надалі перейменована на посаду директора, відповідно до вимог Закону України «Про освіту», належить до категорії педагогічних працівників, із якими укладається строковий договір (контракт), оскільки контрактна форма трудового договору щодо директора комунального навчального закладу законодавчо визначена саме законом. При цьому контракт з позивачкою не укладено і водночас не відмовлено в його укладенні, також її і не звільнено з посади, тобто наразі її питання про вихід на роботу остаточно не вирішено.
Крім того, апеляційний суд правильно відхилив твердження ОСОБА 1 про те, що її відсторонено від (роботи) посади керівника Слобожанського комунального закладу дошкільної освіти (ясла-садок) № 3 Слобожанської селищної ради Чугуївського району Харківської області та відмовив у задоволенні відповідних позовних вимог з огляду на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження того, що позивачку було відсторонено від роботи.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17.06.2020 року у справі № 521/1892/18, від 22.12.2020 року у справі № 264/5235/19, були безпідставним, оскільки в них встановлено різні фактичні обставини справ, а тому доводи заявника про неврахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах були безпідставними.
ВС зазначив, що доводи касаційної скарги про те, що питання виходу на роботу після закінчення терміну відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку не залежить від того, чи вирішено питання щодо укладення контракту між роботодавцем та працівником; спочатку мав відбутися вихід позивачки на роботу, а потім вирішуватись питання щодо приведення трудових правовідносин між сторонами відповідно до нового нормативного регулювання, були безпідставним та зводились до помилкового тлумачення заявником чинних норм трудового законодавства України.
Враховуючи всі обставини справи, ВС погодився з висновками апеляційного суду і в оскаржуваній частині залишив постанову без змін.
Відповідно до Указу Президента України від 24.04.2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 24.02.2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжено, а 15.03.2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (Закон № 2136-ІХ), яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності, галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
У Законі № 2136-ІХ зазначено, що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Про призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що звертаючись до суду лише в частині позовних вимог про стягнення заробітної плати, ОСОБА 1 не оскаржує наказ про призупинення трудових відносин з нею, позовна заява не містить таких вимог, а оскільки трудові відносини з нею було призупинено, наказ не скасовано та не визнано неправомірним, то підстав для нарахування та стягнення заробітної плати з 25.03.2022 року, а також інших виплат, передбачених КЗпП України не вбачалося.
Спадкування
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА 1 є спадкоємцем майна чоловіка ОСОБА 2, померлого 12.06.2020 року та у склад спадщини також входить грошова сума недоотриманої пенсії, яка належала спадкодавцю ОСОБА 2. Відомостей про наявність інших спадкоємців матеріли справи не містили.
Тому з огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що невиплата позивачу недоотриманої пенсії її померлого чоловіка була необґрунтованою та такою, що спростовувалася встановленими судом обставинами та нормами матеріального права, згідно яких сума пенсії, що належала пенсіонерові, але не була ним одержана за життя, передається членам його сім`ї у повному обсязі (стаття 91 Закону України «Про пенсійне забезпечення»), тому позовні вимоги позивача підлягали задоволенню, з відповідача підлягала стягненню сума в розмірі 118 532,47 грн.
Оскільки доводи скарги знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, а висновки суду першої інстанції не відповідали обставинам справи та нормам матеріального права, то відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України судом апеляційної скасовано оскаржене рішення суду повністю та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Іпотека
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є необґрунтованими щодо відмови у позові з підстав спливу строку позовної давності, оскільки договір іпотеки між банком та ОСОБА 1 від 27.06.2008 року дотепер був чинним, не припинив свою дію, а основне зобов`язання за кредитом залишилося невиконаним.
Спірне майно - предмет іпотеки, спочатку було продано з прилюдних торгів в межах процедури банкрутства Повного товариства «Євтушенко і Ко», а потім передано до статутного капіталу ТОВ «Кепітал Естейт», після чого поділено на дві групи нежитлових приміщень, та в подальшому право власності на нього зареєстроване за ОСОБА 2, який оскаржив прилюдні торги з продажу майна і витребував це майно на свою користь. У межах процедури банкрутства, яка в подальшому припинена судовим рішенням, зі спірного майна зняті обтяження. Проте, зазначене не свідчило про припинення іпотеки.
Матеріали справи не містили доказів того, що позивач звертався до державного реєстратора з вимогами щодо нового внесення записів про іпотеку і відповідні обтяження щодо спірного майна та отримав відмову у вчиненні таких дій.
Поділ предмета іпотеки – спірного нерухомого майна на дві групи нежитлових приміщень товариство також не оскаржувало. При цьому, суд зазначив, що іпотекою обтяжено одне нежитлове приміщення - нежитлова будівля літ «С-2» загальною площею 1476,5 кв м. Наразі, позов стосується щодо визнання товариства іпотекодержателем двох груп нежитлових приміщень загальною площею 741,7 кв м та 734,8 кв м, які не були предметом іпотеки та договорів іпотеки, з якими банк не укладав договору, хоча поділ відбувся саме з нежитлового приміщення, який був предметом іпотеки.
За таких умов, посилання позивача на те, що його права, як нового іпотекодержателя порушені та він позбавлений можливості реалізувати право звернення стягнення на предмет іпотеки, були безпідставними.
Кредит. Стягнення заборгованості
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції ухвалено судове рішення з неповним з`ясуванням обставин, що мали значення для справи; висновки не відповідали обставинам справи та порушено норми матеріального і процесуального права, а доводами скарги спростовано висновки суду, тому відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 1 статті 376 ЦПК України судом апеляційної інстанції частково задоволено апеляційну скаргу, тобто змінено рішення суду першої інстанції шляхом зменшення розміру заборгованості, що підлягала стягненню з ОСОБА 1.
Доводи банку у відзиві на апеляційну скаргу щодо погодження ОСОБА 1 умов кредитування шляхом підписання цифровим підписом «Паспорт споживчого кредиту за програмою кредитна картка» спростовано матеріалами справи, в яких вказаний паспорт за підписом відповідачки відсутній.
Анкета-заява, підписана відповідачкою, містить персональні дані, проте у ній відсутні дані щодо умов кредитування, процентів за користування кредитом та строку повернення кредиту.
Наданий позивачем витяг з Умов та Правил надання банківських послуг у АТ «Акцент-Банк» також не можна вважати складовою частиною кредитного договору, оскільки вони містять підпис лише представника банку, а отже не можуть свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Відсутні докази, що саме ці тарифи про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна» та Умови та правила надання банківських послуг в АТ «Акцент-Банку» розуміла відповідачка та ознайомилася і погодилася з ними, підписуючи заяву.
Отже, підстави для нарахування відсотків за користування коштами, розрахованих відповідно до Умов та Правил надання банківських послуг у АТ «Акцент-Банк» відсутні, оскільки вказані умови не погоджено відповідачкою.
Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).
Саме тому рішення суду першої інстанції було змінено, яким зменшено розмір судового збору та розмір заборгованості за кредитним договором.
Суд апеляційної інстанції вважав помилковими висновки суду першої інстанції про те, що в матеріалах справи відсутні підстави вважати, що кредитор і боржник обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати відсотків за користування кредитними коштами, оскільки сторонами у справі 28.05.2021 року було підписано заяву про приєднання до Умов та правил надання послуг, в якій викладені умови кредитування, які сторони в подальшому виконували, угод про зміну умов кредитування не підписували, а тому саме такі умови були погодженими сторонами.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги представника позивача щодо неправильності висновків суду першої інстанції про відмову в позові в частині стягнення з відповідача на користь позивач заборгованості за простроченими відсотками та про наявність законних підстав для задоволення позову в цій частині та стягнення з ОСОБА 1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості за простроченими відсотками.
Встановлення факту
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що заявник ОСОБА 1 обґрунтував необхідність встановлення факту смерті його матері і ним на підтвердження факту смерті матері надано належні, допустимі та достовірні докази, достатні для висновку про обґрунтованість заяви.
Апеляційний суд дійшов висновку про наявність у справі підстав до задоволення заяви ОСОБА_1 про встановлення факту смерті його матері, адже в інший спосіб заявник не міг підтвердити ту обставину, що його матір ОСОБА_2 померла на тимчасово окупованій території.
Таким чином, залишаючи без задоволення заяву ОСОБА 1 про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території, судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, наслідком чого стало ухвалення помилкового рішення.
Висновки. Рекомендації
Підводячи підсумок проведеного узагальнення судової практики, слід відзначити, що судами першої інстанції забезпечено належний розгляд справ, проте було допущено помилки, більшість яких виникла при застосуванні процесуальних норм права, а саме при оцінці доказів. Мали місце випадки розгляду справи без належного повідомлення сторін у справі, незалучення у справі осіб на права яких може вплинути рішення суду, допущено розгляд справ з порушенням правил підсудності. Тому при розгляді справ необхідно більш ретельно перевіряти склад осіб, які повинні приймати участь у справі.
Враховуючи реалії сьогодення, спостерігаємо відповідну специфіку та збільшення кількості справ, в яких стороною були військові чи їх сім’ї, виплата компенсацій, встановлення родинних зв’язків чи встановлення факту смерті та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Показники роботи судової системи вказують на поступове її повернення на довоєнний рівень, що свідчить про високу ефективність та значний обсяг роботи.
Суддям місцевих судів слід звертати увагу на нормативне регулювання спірних правовідносин та актуальну судову практику Верховного Суду.
Для уникнення помилок у майбутньому рекомендуємо суддям місцевих судів дослідити вказане узагальнення та обговорити на нарадах підстави скасувань судових рішень.
Суддя судової палати
з розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду Юрій МАЛЬОВАНИЙ
Від відділу статистики та
узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду Марина МАРО
_03_03.png)
