Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнення підготовлено відповідно до плану роботи судової палати з розгляду цивільних справ Харківського апеляційного суду (далі – ХАС) на ІІ півріччя 2024 року та рішення Вищої ради правосуддя від 09 травня 2024 року № 1418/0/15-24 «Про вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів та авторитету правосуддя».
При підготовці узагальнення використані постанови Верховного Суду (далі – ВС), інформація місцевих судів міста Харкова та Харківської області та з Єдиного державного реєстру судових рішень стосовно розгляду справ зазначеної категорії за звітній період.
Встановлення юридичних фактів в судовому порядку має важливе значення для розвитку правових відносин та необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян.
Перелік справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення визначений в статті 315 ЦПК України, зокрема – це справи про встановлення родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; встановлення факту родинних відносин та інші.
На розгляд даної категорії справ суттєво вплинуло повномасштабне вторгнення Російської Федерації, в результаті чого, на даний час стали більш поширені справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, встановлення фактів народження дітей на окупованій території (на території, де ведуться активні бойові дії), справи про встановлення факту родинних відносин, а також справи про усиновлення чи факту проживання на території України та належності до громадянства України.
Питання судового розгляду справ про встановлення фактів проживання на території України та набуття громадянства України сьогодні є надзвичайно актуальним, оскільки під час їх розгляду встановлюються факти, що можуть свідчити про загрозу незалежності судді та авторитету правосуддя (рішення Другої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 27 березня 2024 року № 911/2дп/15-24).
З огляду на встановлені факти по цій справі та вказані норми законодавства, а також за результатами аналізу справ, які розглядалися, ВРП встановлено, що судовий розгляд у зазначених випадках був лише формальністю, адже заявники заздалегідь знали про результати розгляду справи, а роль судді зводилася лише до встановлення необхідних для них фактів. Тобто під час розгляду даної категорії справ було систематичне і тривале ігнорування очевидних порушень суддею закону, незважаючи навіть на скасовану апеляційним судом низку прийнятих нею рішень.
На пропозицію ВРП щодо проведення узагальнення апеляційним судам аналізу судової статистики та узагальнення судової практики за 2019-2023 роки щодо розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які стосувалися питань, пов’язаних з громадянством України, ХАС повідомляє, що листом № ЕП-01-12-5242/24-вих від 04 вересня 2024 року направлено завдання місцевим судам міста Харкова та Харківської області щодо проведення узагальнення з даного питання.
Опрацювавши отриману інформацію, апеляційним судом встановлено, що подібних ситуацій щодо підриву авторитету правосуддя чи незалежності суддів за даний період не спостерігалося. Інформація, надана місцевими судами свідчить про те, що в період 2019-2023 років розглядалися спори щодо розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які стосувалися питань, пов’язаних з громадянством України, а саме встановлення факту проживання на території України та встановлення факту постійного проживання та народження на території України.
При вирішенні спорів даної категорії за 2019 –2023 роки, судді керувалися загальними вимогами цивільного процесу, із застосуванням матеріально-правових норм, які регулюють відповідний вид суспільних відносин, а саме:
1) Конституція України;
2) Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України);
3) Цивільний кодекс України (далі – ЦК України);
4) Закон України 18 січня 2001 року № 2235-III «Про громадянство України»;
5) Закон України від 15.04.2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»;
6) Закон України від 02.09.2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції»;
7) Закон України від 01.07.2022 року № 2345-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи в умовах воєнного чи надзвичайного стану та на тимчасово окупованих територіях»;
8) Указ Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні»;
9) Закон України від 11.04.2023 року № 3054-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань оформлення документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, документів, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус, а також внесення відомостей про зареєстроване або задеклароване місце проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України та на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії»;
10) Практика Європейського суду з прав людини та Міжнародного суду ООН.
Таким чином, пропонуємо розібрати більш детально приклади розгляду судами спорів зазначеної категорії.
Постановою ХАС від 26 вересня 2023 року по справі № 646/807/23 скасовано рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2023 року та ухвалено нове судове рішення, яким задоволено заяву ОСОБА_1, заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби у Харківській області про встановлення факту постійного проживання на території України.
З матеріалів справи вбачалося, що ОСОБА_1 народився у м. Астара Республіки Азербайджан, після чого у 2002 році переїхав на постійне місце проживання до м. Харкова, де навчався спочатку у Харківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 53, потім у Харківській вечірній (змінній) школі № 3, Державному навчальному закладі «Харківське вище професійне механіко-технологічне училище», Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті. У 2009 році став на військовий облік та отримав ідентифікаційний номер. З 2012 року і дотепер працює кондитером у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Суперлакомка». З 2002 року постійно проживає у м. Харкові. Він не документований ані закордонним, ані загальногромадянським паспортом громадянина Азербайджанської Республіки. У 2002 році отримав посвідчення особи громадянина Азербайджанської Республіки, термін якого закінчився 25 серпня 2008 року, після чого він не звертався для заміни посвідчення на нове.
Заявником зазначено, що для набуття громадянства та отримання паспорту громадянина України йому необхідно встановити факт постійного проживання на території України, таким чином, просив встановити факт його постійного проживання на території України з 2002 року по теперішній час.
Але рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2023 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено.
Пунктом 3 частини другої статті 9 Закону України «Про громадянство України» визначено, що безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п`яти років є однією з умов прийняття громадянства України.
Відповідно до пункту 3 рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, що потребує такого захисту.
Таким чином, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Подібний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17.
Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив з недоведеності вимог заяви. Однак, як свідчили матеріали справи, ОСОБА_1 з 2002 року по теперішній час постійно проживає на території України, що підтверджено документами, які містилися в матеріалах справи.
Аналізуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що за таких обставин можливо встановити факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції було скасовано, а апеляційна скарга та заява - задоволені.
Постановою ХАС від 27 березня 2024 року по справі № 635/9419/23 залишено без змін рішення Харківського районного суду Харківської області від 12 грудня 2023 року, яким відмовлено у задоволенні заяви про встановлення факту постійного проживання на території України ОСОБА_1.
Насамперед, для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети - ні.
Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.
В обґрунтування заявлених вимог, ОСОБА_1 посилалась на те, що народилась в місті Чита Забайкальської області в родині ОСОБА_3 та ОСОБА_4. У 1986 році зареєстровано шлюб з українцем ОСОБА_5 та прийнято прізвище «ОСОБА_6». Подружжя проживало у м. Агай Карагандинської області, де народився їх син ОСОБА_7 і через рік сім`я розпалася. В 1988 році із сином, матір`ю та сестрою переїхали до УРСР та проживали у м. Одеса. 01 березня 1991 року вступила до школи-магазину № НОМЕР_1 Центрального продторгу, 01 вересня 1991 року закінчила навчальний заклад, здобула професію контролера-касира продовольчих товарів, але за трудовим договором не працювала. Станом на серпень 1991 року постійно проживала на території України та з 1988 року за її межі не виїжджала. Після оголошення незалежності України заявниця паспорт громадянина України не отримувала і не набула громадянства інших держав, проживала з паспортом громадянина СРСР. В 1994 році заявниця разом із сином переїхала до смт Солоницівка Дергачівського району Харківської області, де проживала постійно до 2008 року. ОСОБА_7 у 2004 році закінчив гімназію № НОМЕР_2. З 2008 року проживає без реєстрацію шлюбу однією сім`єю із ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_2. У 2013 році втрачено паспорт громадянина СРСР, але до правоохоронних органів не зверталась. Метою встановлення факту постійного проживання заявниці станом на 24 серпня 1991 року є отримання паспорту громадянина України, саме тому вона звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Апеляційним розглядом встановлено, що додані до заяви свідоцтво про народження ОСОБА_9, в Читинській області РРФСР; довідка про народження ОСОБА_7, у м. Агай Карагандинської області, свідоцтво про закінчення ОСОБА_7 у 2004 році гімназії № 3 смт Солоницівка Дергачівського району Харківської області, копія паспорту громадянина України на ім`я ОСОБА_7, який виданий 17 лютого 2009 року Приморським РВОМУУМВС України в Одеській області не доводять юридичний факт, який просить встановити заявниця у цій справі.
Відповідно до архівної довідки директора департаменту Одеської міської ради від 07.12.2023 року, згідно якої з 01.03.1991 року ОСОБУ_1 прийнято в школу-магазин № 11 ученицею, з 11.09.1991 року ОСОБУ_1 прийнято в магазин продавцем 3 категорії не може бути беззаперечним доказом факту її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, оскільки це не доводить факт саме постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року включно, що є предметом доказування у справі.
Виходячи із зазначеного, колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1, оскільки надані заявником докази не є беззаперечними доказами факту її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.
Сам по собі факт навчання заявниці протягом 6 місяців з березня по листопад в школі-магазині № 11 Центрального продторгу м. Одеси, підтверджений архівною довідкою Департаменту архівної справи та діловодства Одеської міської ради від 07.12.2023 року, не доводить постійного її проживання в Україні станом на 24 серпня 1991 року.
Інші докази свідчать про проживання ОСОБА_1 в Україні після 24 серпня 1991 року, що виходить за межі доказування. Тож наведеними в апеляційній скарзі доводами висновки суду першої інстанції не спростовано та не впливають на правильність прийнятого рішення, а отже, рішення першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а підстави для його скасування відсутні.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 06 вересня 2022 року по справі № 639/2966/21 залишено без змін рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 серпня 2021 року про встановлення факту, що має юридичне значення. Вищевказана цивільна справа перебувала на розгляді в провадженні Харківського апеляційного суду. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 06 серпня 2021 року, але розпорядженням Верховного Суду від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду Полтавському апеляційному суду.
Рішенням суду першої інстанції частково задоволено заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1, громадянина Йорданії, до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України».
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи громадянин Йорданії ОСОБА_1 у 1981 році прибув до Української РСР з метою навчання. Після закінчення підготовчого факультету Харківського державного університету навчався у ХМІ. З 1983 року по 1988 рік проходив навчання у Харківському інституті інженерів комунального будівництва (нині Харківський національний університет міського господарства ім. О.М. Бекетова) за спеціальністю «Міське будування», що підтверджено характеристикою-рекомендацією та випискою із залікової відомості ХІІКС № 807 від 02.07.1988 року. У цей період заявнику неодноразово видавалися візи на постійне проживання в УРСР, відмітки про що маються у його паспорті № НОМЕР_1. 09 лютого 1986 року заявником було укладено шлюб з ОСОБА_2, що підтверджено копією свідоцтва про укладання шлюбу № НОМЕР_2 від 19.09.1989 року. У подружжя народився син ОСОБА_3, що підтверджено копією свідоцтва про народження від 18.09.1989 року. З 22.10.1988 року по 30.05.1989 рік заявник працював у Харківському автомобільно-дорожньому інституті на посаді інженера кафедри, а з 19.11.1990 року по 15.07.1991 рік у Інституті Укргорбудпроект на посаді інженера. 15 липня 1991 року заявника звільнено із займаної посади за власним бажанням у зв`язку із вступом до аспірантури. Всі ці обставини підтверджено трудовою книжкою НОМЕР_4, характеристикою-рекомендацією директора Державного проектного інституту «Укргорбудпроект», візою серії НОМЕР_5 від 17.10.1989 року. Після звільнення з роботи заявник продовжив проживати у АДРЕСА_1 з метою вступу до аспірантури та подальшого навчання, що підтверджено довідками від 15.02.1991 року та від 24.05.1991 року. 10 липня 1991 р відділом віз та реєстрації УВС Харківської облради заявнику було видано довіку про постійне проживання за адресою: АДРЕСА_1.
Місцевий суд своє рішення мотивував тим, що надані суду заявником докази доводять той факт, що ОСОБА_1 проживав у м. Харкові безперервно до 1992 року. Судом зазначено, що стаття 3 Закону України «Про громадянство України», на яку посилається заявник, як на підставу встановлення факту проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року не поширюється на дані правовідносини та не породжує для нього правові наслідки, проте відповідно до статті 8 Закону України «Про громадянство України» однією із підстав для набуття громадянства є проживання на території, яка стала територією України, тому суд уникаючи надмірного формалізму прийшов до висновку про часткове задоволення заяви та встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1, громадянина Йорданії, до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України.
Апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірено доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам зроблено правильну правову оцінку і дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення заяви про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду без змін.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 28 листопада 2019 року по справі № 639/8405/19 повернуто заяву ОСОБА_1, заінтересована особа: Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про встановлення факту, що має юридичне значення. Роз`яснено, що повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, але ні повторного звернення, ні оскарження в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги по даній справі не було.
Так, звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заявником зазначено, що встановлення такого факту йому необхідно для набуття громадянства України. Порядок та підстави набуття громадянства України визначений Законом України «Про громадянство України». Однак заявником не надано суду доказів про здійснення заходів досудового урегулювання цього питання відповідно до Закону України «Про громадянство України», в тому числі не надано результатів звернення до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області щодо набуття заявником громадянства України як за територіальним походженням, так і з інших підстав, визначених вказаним законом.
Отже, заявником не надано доказів вжиття обов`язкових заходів досудового врегулювання, передбачених Законом України «Про громадянство України», що є підставою для повернення даної заяви.
Дослідивши матеріали справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що квитанція № 5901\з14 від 22.08.2019 року на суму 384,20 грн не може бути доказом сплати судового збору по вказаній цивільній справі, оскільки була надана на підтвердження сплати судового збору в матеріалах справи № 639/5929/19, провадження № 2-о/639/132/19 за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа: Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області про встановлення факту, що має юридичне значення, яку ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 28.08.2019 року разом з заявою повернуто заявнику та зобов`язано УК у Новобаварському районі м. Харкова повернути ОСОБА_1, сплачений за квитанцією № 5901\з14 від 22.08.2019 року судовий збір у розмірі 384 гривні 20 копійок, про що секретарем суду ОСОБА_4 наданий відповідний довідковий лист від 28.11.2019 року.
Саме ці обставини стали підставою для повернення заяви.
Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 20 липня 2020 року по справі № 626/1595/20 задоволено заяву ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, встановлено факт, що має юридичне значення, постійного проживання ОСОБА_1.
В заяві ОСОБА_1 посилалася на те, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Целіноград, Казахстанської РСР, її матір`ю є ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2. ЇЇ мати ОСОБА_3 народила в селі Березівка, Красноградського району, Харківської області, дитину ОСОБА_2, який є їй неповнорідним братом. Висновком від 05.09.2013 року за результатами проведення процедури встановлення особи, прийнято рішення, що особу ОСОБА_2 установлено. ЇЇ брат ОСОБА_2, не є громадянином Республіки Казахстан, і її мати ОСОБА_3 також не є громадянкою Республіки Казахстан. Рішенням Красноградського районного суду Харківської області від 19 жовтня 2010 року по справі № 2-о-47/2010 було встановлено факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_1, станом на 13 листопада 1991 року постійно проживала на території України, в зв`язку з чим є громадянином України. Мотивувальна частина судового рішення по справі №2-о-47/2010 від 19 жовтня 2010 року, із ухвалою від 18 березня 2011 року Красноградського районного суду Харківської області, має інформацію, що з матеріалів справи та допиту свідків в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 починаючи з весни 1991 року і по теперішній час постійно мешкає на території України, а саме по АДРЕСА_1 разом зі своєю бабусею - ОСОБА_4. Викладені вище факти підтверджуються поясненнями ОСОБА_3, ОСОБА_4, які дійсно підтвердили, що ОСОБА_1 проживає в м. Красноград Харківської області з весни 1991 року; медичною довідкою ОСОБА_1, відповідно до якої остання починаючи з 1989 року стоїть на обліку в Красноградській поліклініці, де їй було зроблене перше щеплення ще 10.08.1989 року, так і усі подальші щеплення; договором купівлі-продажу частини житлового будинку від 24.10.1989 року, відповідно до якого ОСОБА_4, тобто бабуся ОСОБА_1 придбала у власність Ѕ частину житлового будинку в АДРЕСА_1.
Факт, що має юридичне значення, встановлювався з метою набуття неповнорідним братом ОСОБА_2 громадянства України за територіальним походженням.
Особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. (частина перша статті 8 Закону).
Судом першої інстанцій досліджено всі матеріали справи та відзив на заяву Красноградського РВ ГУДМС України в Харківській області 20 липня 2020 року про встановлення факту постійного проживання, в якому просять відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_1 з тих підстав, що заявником не надано достатньо доказів на підтвердження факту враховуючи наступне. На підтвердження факту постійного проживання на території України ОСОБА_1 надає рішення Красноградського районного суду № 2-о-47/2010 яке стосується факту одного дня, дане рішення не включає в себе іншого періоду проживання, тобто проживання ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_6 . Також вказано, що з 1989 року їй було зроблено щеплення в Красноградській поліклініці та її бабусею ОСОБА_4 придбано ІНФОРМАЦІЯ_7 Ѕ житлового будинку в АДРЕСА_1. Дані факти не підтверджують факту постійного проживання на тій чи іншій території. Щеплення та придбане майно (будинок) не є підставою, що підтверджує факт постійного проживання на тій чи іншій території. Щеплення та придбання майна у власність здійснюється незалежно від місця проживання особи. Крім того, у відзиві зазначено, що з матеріалів справи не вбачається чи являється ОСОБА_4 бабусею заявниці, у зв`язку із чим неможливо прослідкувати родинних зв`язок заявника.
Районний суд дійшов висновку, що на підтвердження заяви, в матеріалах справи є всі необхідні докази (копії документів та довідок), що підтверджують, що ОСОБА_1 з весни 1991 року по теперішній час проживає на території України, за таких обставин суд дійшов висновку, щодо наявності підстав вважати, що заявник постійно проживала до ІНФОРМАЦІЯ_6 на території, яка стала територією України.
-Надмірний формалізм. Помилка в перекладі паспорту.
Постановою ХАС від 20 квітня 2021 року по справі № 642/6712/19 скасовано рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року про встановлення факту постійного проживання на території, яка стала територією України та ухвалено нове рішення.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги заявника про встановлення факту постійного проживання не підтверджено належними доказами, оскільки по-батькові заявника в вимогах заяви, не співпадало з по-батькові, яке зазначено в офіційному перекладі паспорту на українську, тому з цих підстав заяву залишено без задоволення.
Натомість, апеляційний суд дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що ОСОБА_1 доведено факт постійного його проживання до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України». Адже відповідно до показань свідків, ОСОБА_4 та ОСОБА_6, допитаних у суді першої інстанції, заявник проживав в місті Харкові з 1985 року, закінчив школу і університет у Харкові та наприкінці 1998 року поїхав до Москви, з метою оформлення спадщини після смерті бабусі. При цьому ОСОБА_1 надав до суду копію паспорта громадянина Російської Федерації та копію нотаріально посвідченого перекладу його паспорту громадянина Російської Федерації, в якому зазначено правильний переклад його ім`я та по-батькові - «ОСОБА_1 ».
Суд першої інстанції не звернув уваги на доведеність факту проживання заявника станом на 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» та безпідставно дійшов висновку, що вимоги заявника про встановлення факту постійного проживання не підтверджено належними доказами.
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на захист порушених прав (як елементу права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції).
Згідно висновків, викладених в рішеннях Європейського суду з прав людини, суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права на захист своїх прав («Perez de Raela Cavaniles v. Spain», «Beles and others v. the Czech Republic», «RTBF v. Belgium»).
При цьому апеляційним судом зауважено, що встановлення факту постійного проживання на території України до 24 серпня 1991 року має правове значення для заявника, оскільки в іншому порядку він не може встановити вказаний факт.
Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 15 серпня 2019 року по справі № 638/12343/19 відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за заявою ОСОБА_1, зацікавлена особа: ОСОБА_2, ДМС України Головне управління державної міграційної служби України в Харківській області Шевченківський районний відділ у м. Харкові про встановлення факту набуття громадянства України.
Ухвала мотивована тим, що зі змісту заяви вбачається, що ОСОБА_1 просить встановити факт постійного проживання її батьків на території, що у подальшому стала територією України, з метою набуття громадянства за територіальним походженням.
Питання встановлення, оформлення та перевірки належності до громадянства України, прийняття до громадянства України, оформлення набуття громадянства України, припинення громадянства України, скасування рішень про оформлення набуття громадянства України, а також процедури подання цих документів та провадження за ними врегульовано Законом України «Про громадянство України», а також Указом Президента України від 27.03.2001 року № 215/2001 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України», яким затверджений Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень.
Наявність чітко визначеного законом порядку встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, відповідно до змісту частини другої статті 315 ЦПК України виключає можливість звернення до суду за встановленням іншого юридичного факту у окремому провадженні.
Разом з тим, відповідно до статей 26, 27 Закону України «Про громадянство», рішення з питань громадянства, дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені у судовому та адміністративному порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
Враховуючи вказані обставини, суд дійшов висновку, що звернення із заявою про встановлення юридичного факту у даному випадку не є належним способом судового захисту прав заявника та не може бути предметом розгляду окремого провадження.
Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2019 року по справі № 641/9755/19 повернуто позивачу заяву ОСОБА_1, зацікавлена особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про встановлення фактів, що мають юридичне значення, а саме встановлення особи ОСОБА_1 та встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України з травня 1991року, в тому числі станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року по теперішній час.
Рішення районного суду мотивоване тим, що 03 грудня 2019 року на адресу Комінтернівського районного суду м. Харкова надійшла заява від заявника ОСОБА_1 про відкликання заяви. Таким чином, станом на 03 грудня 2019 року, провадження за заявою ОСОБА_1 по теперішній час не відкрито.
Відповідно до пункту третього частини четвертої статті 185 ЦПК України, якщо до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі від позивача надійшла заява про відкликання позовної заяви, позовна заява повертається позивачу.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки заявник ОСОБА_1 до постановлення ухвали про відкриття провадження у справі звернувся із заявою про відкликання заяви до про встановлення фактів, що мають юридичне значення, а саме встановлення особи ОСОБА_1 та встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України з травня 1991 року, в тому числі станом на 24 серпня 1991 року та на 13 листопада 1991 року по теперішній час, то заява підлягала поверненню позивачу.
Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 29 вересня 2022 року по справі № 621/3601/21 задоволено заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, встановлено факт постійного проживання на території України ОСОБА_18, в період з 16.07.1986 року по 24.08.1991 року, яка є рідною сестрою заявниці ОСОБА_19.
У даному випадку дослідженими по справі доказами беззаперечно підтверджено факт постійного проживання рідної сестри заявниці заінтересованої особи ОСОБА_2 на території України, а саме в місті Харків до 24.08.1991 року, яка постійно користувалася житлом з 16.07.1986 року, розірвала шлюб 27.08.1986 року за законодавством України, та є громадянкою України й постійне місце проживання на території держави до теперішнього часу.
Встановлення вказаного факту має для заявниці ОСОБА_1 юридичне значення, оскільки від нього залежить виникнення її права на отримання громадянства України відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство» на підставі того, що її рідна (повнорідна) сестра станом на 24.08.1991 року постійно проживала на території, яка стала територією України. Іншим способом підтвердити вказаний факт неможливо, і при його встановленні не вирішується питання про право на громадянство самої заявниці.
Таким чином, вказаний факт підтверджено належними і допустимими доказами, ніким не оспорено, а отже заява про встановлення вказаного факту є обґрунтованою та підлягла задоволенню.
Підводячи підсумок проведеного узагальнення судової практики вирішення цивільних спорів щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення, суди повинні насамперед звертати увагу, що факти, які підлягають встановленню судом, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення, оскільки мета дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи матиме він правові наслідки (схожі за змістом висновки викладені у постанові ВП ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 та від 15 вересня 2022 року у справі № 9901/166/21).
Аналізуючи судову практику, апеляційний суд дійшов висновку, що судами першої інстанції забезпечено належний розгляд справ, проте були випадки допущення помилок, більшість яких виникла при застосуванні процесуальних норм права, а саме при оцінці доказів. Як правило, спори щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення та пов’язані з громадянством України за 2019-2023 роки розглянуто судами першої інстанції без подальшого оскарження в апеляційному порядку.
На сьогоднішній день питання надання громадянства України має дуже актуальне значення, оскільки в нинішніх умовах бути громадянином цієї могутньої держави честь для багатьох із нас. Тому законодавча база стосовно громадянства України останнім часом часто обговорюється, вдосконалюється та перевіряється.
Так, у вересні 2024 року ВП ВС висловилася щодо можливості припинення громадянства України за наявності паспорта іншої країни (постанова ВП ВС від 05 вересня 2024 року у справі № 990/163/23 ). Чинне законодавство України не передбачає чіткої заборони подвійного громадянства. Так, подвійне (множинне) громадянство в Україні не передбачене на законодавчому рівні, однак існує (до прикладу, одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав). Разом з тим, наявність у повнолітньої особи подвійного громадянства може стати підставою для припинення громадянства України внаслідок його втрати через її активні дії, спрямовані на набуття громадянства іншої держави, що не є позбавленням громадянства України.
ВП ВС зазначила, що відповідно до пункту першого статті 3 Закону «Про громадянство України» громадянами України є, зокрема, усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України. Питання громадянства України регулюються Конституцією, Законами та міжнародними договорами України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору (стаття 4 Закону № 2235-III).
Суддям місцевих судів при відправленні судочинства слід звертати увагу на нормативне регулювання спірних правовідносин та актуальну судову практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду під час розгляду цивільних справ та на проблемні ситуації, що можуть свідчити про загрозу незалежності судді та авторитету правосуддя.
Для уникнення допущення помилок у майбутньому рекомендуємо суддям місцевих судів дослідити вказане узагальнення та обговорити на нарадах.
Суддя судової палати з
розгляду цивільних справ
Харківського апеляційного суду Юрій МАЛЬОВАНИЙ
Від відділу судової статистики
та узагальнення судової практики
Харківського апеляційного суду Марина МАРО
_03_03.png)
